Розділ «Українське полонофільство (Замісць вступу)»

5 грудня 1919 року Петлюра таємно від нас тікає до Польщі. Ця втеча була для нас несподіваною, бо якраз на день своєї втечі він призначив зібрання військового командування під своїм головуванням. Коли-ж Омелянович — Павленко, Загродський, я та инші зібралися на ту нараду, то Петлюри вже й сліду не було. Він залишив лише коротенького наказа, яким призначав Ом. — Павленка командуючим армією, а мене заступником командуючого. Ми мусіли сами рішати, куди йти. І не пішли недобитки армії за своїм „головним отаманом" до поляків, бо вважали їх за ворогів, та прорвалися в тил Денікпнської армії, де й почали нову фазу боротьби проти білогвардійців. Де-ж тут серед війська шукати полонофілів? Проте, що діялося у Варшаві, ми не знали, так само як не знали аж до весни 1920 року, що Петлюрою перед своєю втечею було вислано до Польщі делегацію.

А там у Варшаві події йшли своїм шляхом. — У.Н.Р. разом з Петлюрою котилася вниз у прірву повного морального роскладу. Треба було втратити почуття націнальної гідности та почуття відповідальности, щоб не затіпалася рука, підписуючи умови, що їх підсунули поляки Петлюриній делегації.

Вже 2-го грудня 1919 року Петлюрина делегаці дала польському правительству свою декларацію в якій між иншим пише, що територія України обмежується „починаючи від Чорного Моря по річці Дністру і від Дністра між Польщею та Україною по р. Збручу… Політичне становище Східньої Галичини буде розвязано Польським правительством".

„Національні герої" типу Петлюри та Лівицького торгували землями Української нації, душами мільйонів українських робітників та селян, торгували, ховаючись, як злодії, від народнього ока й нікого не питалися. Вонн-ж бо себе вважали покликаними визволяти український нарід. Отож і „визволяли", віддаючи Галичину та Волинь з Холмщиною під панування польського магната.

Та того не досить. Далі в тій же декларації, застережено інтереси, тільки не української нації, ні! Застережені права тих же польських магнатів, бо „від часу заключення та підписання договору між Польщею та Україною правне положення земельних власників польської народності в Україні буде урегульовано на підставі окремого договору між урядами Українським та Польським". Як видно оті ренегати вважали себе за Україну!

А в справах економичних та торговельних Петлюрина делегація іменем України заявляє, що Україна буде дбати про „нав'язання як найтісніших взаємин" з поляками. Ще передбачалося в тій декларації утворення конвенції, з метою походу на Україну. Декларацію підписали члени Петлюриної делегації на чолі з А. Левицьким.

Такий вигляд мали вже перші практичні наслідки Петлюриного полонофільства. Такою була формальна сторона справи. На ділі поляки не захотіли залишати на лінії р. Збруча і посунулися на Поділля аж до Нової Ушиці і Меджибожа. Тут поляки господарювали по-своєму. Вони вивезли величезні матеріальні та культурні цінности, запровадили скрізь свою адміністрацію, зачинили українські школи. Роспочато поляками масовий терор українських селян, робітників та інтелігенції. В Кам’янці наказано поляками всі написи робити лише польською мовою.

Знав чи не знав Петлюра про те, що витворювали поляки на Поділлі, але він і пальцем не вдарив з того приводу. Жив собі він у Варшаві, де йому віддавано пошану, як голові чужої держави. У роскошах він собі купався, виголошуючи промови та тости на балах, вимальовуючи рожеві перспективи нового „союзу двох народів". Так минула зима. Холодна і люта зима перед кривавою весною та літом 1920 р., що вбилася в тямки Правобережцям.

22 квітня 1920 року у Варшаві Петлюрина делегація підписує вже договір із поляками на основі своєї декларації від 2-го грудня 1919 року. Договір лише поширено пунктом, що Україна „зобов'язується не заключати ніяких міжнародніх умов, звернених проти Польщі". Після того починається похід поляків на Київ.

Не знаючи, що творилося, в Польщі, ми на весну 1920 фоку наближалися до Галицької червоної армії, щоб спільно вирішити дальші наші кроки. Коли-б ми тоді були мали інформації про дійсний стан речей, про Варшавський договір, — то, напевно, не довелося-б нам опинитися в ролі знаряддя польської політики на Україні. Особливо дезорієнтовано нас було виступом Галицької армії проти радянської влади на Україні. Той виступ стався якраз під час переходу поляків до наступу. Годі було припустити, що галичани підуть спільно з поляками на бій проти кого-б то не було. Вони-ж так щиро, так завзято ненавиділи поляків. Факт повстання галичан заперечив наші сподіванки.

Ми опинилися у фронтовій смузі, бо черве відходила на нас. Ситуація змінялася надто швидко і годі було орієнтуватися в ній. Мені, як і всім командирам, що зі мною були, справа полягала того часу лише в захисті від фізичного знищення де — кількох тисяч людей, п'ять зимових місяців були відірвані від будь-яких політичних центрів. Хотілося зберегти тих людей, поки зможемо орієнтуватися в політичних обставинах. Червона армія тяжкою хвилею перекотилася через наші голови на Схід та на Північ, дивним дивом не рострощивши нас вкрай. Та все-ж ми прорвалися в такому стані, що може-б і краще було загинути. Моральний фізичний та матеріальний стан в був такий, що мимоволі ми повернулися на знаряддя польського імперіалізму. Щоб того не сталося, треба було героїчних рішень. Ми того не зробили і за те понесли тяжку кару. Карою для нас і нещастям для Української нації була ота польсько-українська концепція — наше вимушене полонофільство.

Хід подій з залізною послідовністю довів антиприродність українського полонофільства. Проте і сучасники і майбутні селянські та робітничі покоління української нації, яким належить будуччина, питатимуться: відкіля взялося те полонофільство? Які його причини? Будучи співучасником трагедії, що утворило те полонофільство на Україні та поза нею, гадаю, що є воно характеру наперед усього класового, а потім персонального.

Рятуючи себе, український дрібний буржуа, що збирався усістися на місце великої буржуазії, яку знищила революція, стає проти змагань української бідноти. Програвши бій, вона кидається в обійми одвертого національного ворога, як перед тим кидалася в обійми Вільгельма ІІ-го та самозваного французького консула Ено. Марно пішли зусилля публіцистів петлюрівського напрямку обгрунтувати ідеологічно ту спідку. Тяжким молотом рострощило життя почати тої паперової будівлі. Клас філістерів, клас дрібних крамарів, клас ситеньких безжурних хуторян, що він міг утворити? Ніхто того не міг передбачити. Він утворив петлюрівщнну, він породив полонофільство. Тяжко було сподіватися, що клас, який є носієм скрізь хоч би й бутафорського націоналізму, докотиться аж до зради нації. Будучи кволим від свого зародку, той клас в дні страшних потрясень на чоло своє висунув Петлюру, що не здавав собі справи, чи можна досягти того, чого він прагнув.

Петлюра прагнув тільки влади. Це в нього постійне. Всіма засобами змагається він до неї. Є то намір з негідними средствами, бо він не мав ні масового ґрунту під собою, ні властивостей, які роблять а людини вождя, та які є конечними для завоювання влади. А влада має вічну тенденцію вислизнути з рук того, хто не є здібним її завоювати. Коли, за тимчасовою відсутністю кого — иншого Петлюра діставав владу до своїх рук, то вона негайно вислизала від нього. Останнє явище закономірне прагнення влади за всяку ціну перетворилося в манію Петлюри.

Навіть маніяк Петлюра, не перебираючи ніякими засобами, щоб залишитися „на чолі" своєї мандрівної держави, навіть він трохи приходить до пам'яти. Не марно пролита кров українських селян та робітників, що полялася на колесо польського політичного млина, виганяє чад з Петлюриної голови. Поляки, нарешті, відмовилися давати йому грошей. Він довго й уперто пропонував свій крам полякам. Холодна, немов крига, дійсність, примушує його приходити до пам'яти, ламаючи наївну віру в польську добрість.

У своєму листі до „прем'єра" А. Лівицького від 14/VI 1922 року Петлюра радить шукати „підтримки, у таких, як Фінляндія, Польща, Латвія, Естонія, Румунія. Де-які з цих держав, як от Польща, мают не з'ясоване становище в цій справі, а тому все треба робити, щоб вони на нашу позицію перейшли". Власне для України не було-б погано, коли — б справді буржуазна Польща перейшла на петлюрину позицію та опинилася в такому-ж стані, як Петлюра. Яким же мізерним виглядає отой головний полонофіл, що ще і 1922 р. домагається, щоб Польща перейшла на його „позицію". Які-ж методи „роботи" рекомендує Петлюра? — „Нам треба зрозуміти, — пише він: — „що після того, як на поверх політичних переговорів конференції (Генуйської Ю.Т.) виплила нафта, матеріялізація нашої дипломатичної праці за кордоном є одинокою передумовою її реальних наслідків". Українські маси і без допомоги словника знають, що то значить „матеріалізація" за петлюрівською термінологією; то є похід на Україну визволителів: Айхгорнів, Пілсудських то — що, поворот поміщиків та запродання цілої Української держави закордонним капіталістам.

І знов-таки не повезло Петлюрі. Не перейшла Польща на його позицію. На початку 1923 року вперто кружляють чутки серед еміграції про переговори Петлюри а поляками про віддачу їм усього Правобережжя. То Петлюра „матеріалізує" свою „працю" а його приспішники підготовляють до того еміграцію. Та навіть і така „матеріалізація" не помагає. В своєму інтерв'ю, даному агенції „Руспреса" в грудні 1923 року, Петлюра констатує факт, що „польські уряди знівечили вартість українського (читай — петлюрівського Ю.Т.) чинника в системі польської східньої політики". Заховавшися за псевдонімом Степана Могила, Петлюра залишає на власну долю свою „державу" в Польщі та тікає на Угорщину. Певно і на Угорщину їде, щоб „матеріялізувати" Україну. Та йому вже ніхто не вірить. Як бачимо горбатого й „могила" не вирівняє.

Разом із втечею Петлюри із Польщі, відходить в могилу й українсько полонофільство, а залишається трухляві кістяк петлюрівщини у вигляді співучасників злочину, які ризикують умерти нероскаяними, та ще у споминах стареньких попадів та у фантазіях літніх дівчат, яким сняться червоні шлики та сині широкі на два кроки штани петлюриної гвардії.