Розділ «СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ»

Таким чином, так би мовити, стратегічна кіннота нараховувала 13 кінних полків. Кіннота ця диспонувала прекрасним командним складом, зокрема колишніми генералами російської армії, як [Микола] Єлчанінов-молодший, [Сергій] Кульжинський, [Микола] Янчевський, або молодшими, що вже набували командний стаж в українській армії. Серед останніх слід назвати командира Окремої кінної дивізії генерала [Івана] Омеляновича-Павленка-молодшого та командирів полків [Петра] Дяченка, [Олександра] Вишнівського, [Дмитра] Жупінаса, [Олексу] Царенка, [Олександра] Недзвецького, [Федора] Грибовського, [Семена] Лощенка, [Леоніда] Ступницького (згодом шефа штабу УПА-Північ) та інших. Були і штабовці, що прекрасно розуміли кіннотну справу: генерал [Всеволод] Петрів, полковник [Юрій] Отмарштейн та інші.

Чи, беручи це все до уваги, українська кіннота виконала свою роль у Визвольній війні? На жаль, ні, бо українське командування не розуміло ролі кінноти в революційній війні на великих просторах. Воно не мало правильної концепції ведення такої війни і у своєму стратегічному мисленні йшло по лінії найменшого опору, пристосовуючи до війни пережиті концепції позиційної війни довгими й закостенілими фронтами з пересадною (надмірною. — Ред.) увагою на крила цих фронтів та на забезпечення їхнього тилу. Поскільки фронти, як ось у поході на Київ, зависали фактично в повітрі, кінноту зосереджувано на флангах фронту для забезпечення його від різних несподіванок. Ось до чого зведено роль кінноти в українській армії.

У цьому місці не можу відмовитися від ствердження, що носіями цієї неправильної концепції ведення Визвольної війни були головно німецькі штабові офіцери в УГА. Це вони надавали пересадне значення регулярним арміям та веденій такими арміями позиційній війні і не розуміли крайньої непридатності їх вжитку в революційних умовах боротьби. З цієї причини вони недооцінювали Армію УНР, але значно перецінювали силу й "регулярність" денікінської армії. Насправді Добрармія не мала ні тієї сили, ні тієї "регулярності", що їй приписували німецькі штабовці. Ще й досі робиться якось страшно, коли думаєш, що долю Києва 31 серпня [1919 р.] вирішили німці: в Добрармії генерали Бредов, Штессель і Штакельберґ, а в українській армії — генерал [Антін] Кравс.

Я далекий, щоб обвинувачувати в чомусь німецьких офіцерів УГА. Це були переважно галицькі німці або німці, що проходили військову службу в галицьких полках. Вони чесно й віддано, за невеликими винятками (підполковник Бем), боролись за Українську державність і для цієї боротьби склали свою жертву. Ми стверджуємо тільки їхнє нерозуміння умов боротьби на Наддніпрянщині, зокрема у штабових старшин, і стверджуємо, що ними були зроблені засадничі помилки, що виникали з їхнього нерозуміння. Тим часом під впливом цих старшин перебували військові штаби, зокрема на вирішальних фронтах. Походом на Київ керувала армійська група генерала Кравса, що на її чолі стояв генерал-німець, а шефом штабу був штабовець-німець.

І сьогодні не можна позбутися враження, що український генерал на чолі цієї армійської групи краще б дав раду з походом на Київ, ніж дав її генерал Кравс зі своїм шефом штабу майором Льобковіцом. Останній залишив нам прецікавий матеріал — свої спогади (II том збірника УГА Микитюка), з яких прекрасно видно, як мало розумів, що довкола нього діється, шеф штабу армійської групи, яка оперувала на вирішальному фронті силою 40000 багнетів та шабель.

Сама стратегічна концепція походу на Київ в літі 1919 року в нашій літературі (й окремих доповідях) прекрасно скритикована фахівцем — генералом Аркадієм Валійським, і до неї ледве чи можна щось додати. В цьому місці бажаю поділитися враженнями колишнього учасника, щоб глянути на сам похід з долу, з точки зору звичайного вояка.

Отже, всі дивізії і бригади об'єднаних українських армій посувалися в напрямі на Київ рівним фронтом — під шнурок. Коли якась дивізія чи бригада залишилася позаду, цілий фронт затримувався і чекав на тих, що запізнилися. В останній фазі під Києвом фронт затримався на рокові (фатальні. — Ред.) 4 дні (25–29 серпня), бо якісь там бригади І корпусу УГА залишилися в тилу.

Чотириденна затримка мала катастрофічні наслідки для об'єднаних армій, бо дозволила денікінським військам наблизитися до самого Києва. Денікінці просувалися на Лівобережжі майже без спротиву з боку більшовиків, які всі свої сили кинули проти об'єднаних українських армій. Ось, наприклад, місто Переяслав зайняла кінна розвідка 7 дивізії Добрармії у складі 20 вояків, бо Переяслав з більшовицького боку ніхто не обороняв.

Армійська група генерала Кравса посувалася на Київ вирівняним фронтом, у центрі якого були дві бригади III корпусу УГА, ліворуч від них — бригади І корпусу УГА і праворуч — Запорозький корпус. Крила цього фронту охоронялись кінними частинами: праве крило нашою, або Запорозькою кінною бригадою, ліва — кінним полком І корпусу УГА. Не було випадку, щоб ці кінні частини забігали далеко перед фронт, хоча би з метою розвідки, вони служили винятково для охорони крил, дарма що, по суті, й не було цих крил перед ким охороняти, зокрема правого крила. Направо від армійської групи генерала Кравса була порожнеча, і тільки десь за 120 км від нас уздовж залізничної лінії Христинівка — Цвіткове посувалася група отамана Юрка Тютюнника (5-та і 12-та селянські дивізії), а ще десь далі, по залізничній лінії Знам'янка — Бобринська, йшла 2-га Терська пластунська бригада генерала Хозова, авангард якої з бронепотягом з'явився 21.VIII на ст. Цвіткове, а 24.VIII — під Білою Церквою. Терські пластуни входили до складу II корпусу Добрармії під командою генерала Ірманова, в складі якого було 7 козачих пластунських батальйонів, 6 козачих кінних полків, декілька козачих та 2 "добровольчі" гарматні батареї і дивізіон бронепотягів. Але в серпні з цього складу відійшла на Харківський фронт 1-ша Кавказька кінна дивізія, і на фронті дій української армії залишилися тільки 2-га Терська пластунська бригада, Кубансько-терська пластунська бригада полковника Цибульського та Сводна (Зведена. — Ред.) кінно-козача бригада генерала Склярова. Це й були всі сили Добрармії на цьому відтинку, а майорові Льобковіцові ввижались цілі армії, що могли принести українській армії загибель, якщо з ними не договоритись за всяку ціну… Ось так у поході на Київ на правому крилі на зміну перебувала 1-га Кінна бригада УГА або Запорозька кінна бригада, або коли не на цьому правому крилі, то в резерві армійської групи. Про те, щоб використати існуючу кінноту для інших цілей, ніхто не думав. А було цієї кінноти у складі армійської групи генерала Кравса аж 5 полків. Це була на той час значна сила, яку можна було вжити для виконання завдань стратегічного характеру. Для цього, щоб мати уяву про цю силу, слід сказати, що в ній було приблизно 2000 шабель, при 40 кулеметах, 6 гарматах (Алмазовський дивізіон, що завжди співпрацював з Чорними запорожцями полковника Дяченка), не рахуючи кінно-гарматної батареї у складі 6-ї бригади УГА.

На той час кінна група такого складу могла виконати важливі завдання стратегічного характеру, наприклад розгром тилу 12-ї більшовицької армії, що обороняла Київ, або створення перешкоди для його планової евакуації. У цьому місці я вже не кажу, що така група могла перешкодити і виконанню планів Добрармії, отже, могла спричинити засадничі зміни в розвитку стратегічної ситуації.

Історія більшовицької І Кінної армії доказує нам, що можна осягнути ініціативою, енергією й рішучістю навіть із дуже скромних початків, і тому думка, що українська 1-ша кінна армія з 5 полків кінноти армійської групи генерала Кравса, посилена піхотою, що швидко пересувалась на возах, та кінною артилерією, могла би осягнути значні успіхи, слушна.

Вихід у повстанський район Трипілля (отаман Зелений) і далі на Лівобережжя — в райони чи повстанські республіки Ангела, Мордалевича, Струка (Юліан Мордалевич тпа Ілько Струк діяли на Правобережжі. -Ред.) й інших — міг би відкрити для нашої кінної армії необмежені можливості й неповторні шанси вирішення боротьби за Київ цілком у нашу користь.

На жаль, цих можливостей і шансів не бачили відповідальні за операцію німецькі керівники і штабовці армійської групи генерала Кравса, що не розуміли значення кінноти взагалі (в австрійській армії під кінець війни її значення було в системі збройних сил зведене внівець; кінноту вживали (використовували. — Ред.) для ведення близької розвідки піхотних частин у пригожих умовах), а значення кінноти для рухової війни на значних просторах, зокрема, [не бачили] і тому цю можливість проґавили.

Ще в Галичині [на посаді шефа штабу Галицької армії] полковник [Євген] Мишківський пропагував свою концепцію швидкої, рухової війни з оляками, веденої легкими й кінними загонами, але з огляду на опір колишніх австрійських штабовців такої концепції провести не міг і мусів уступити зі становища шефа штабу Галицької армії.

В епоху [походу] об'єднаних армій на Київ концепції такої, мабуть, ніхто й не запропонував або про те ми не знаємо (виразним прихильником рухової війни був командир Запорозького корпусу генерал [Володимир] Сальський).

У кожному разі, досвід війни у Східній Європі вказує на численні приклади успішності далеких рейдів: 1) Рейд отамана Юрка Тютюнника із групою колишніх григор'євців на об'єднання з українською армією в червні — липні 1919 року, рейд з великими обозами понад 400 км відбувся з повним успіхом; 2) Донськокозачий рейд генерала Мамонтова в серпні — вересні 1919 року; 3) Рейд Якіра у вересні 1919 року на об'єднання з 12-ю більшовицькою армією з-під Одеси під Житомир; 4) Рейд Махна в запіллі Добрармії у вересні — жовтні 1919 року — від Умані по Маріуполь, і врешті 3) Перший зимовий похід Армії УНР від грудня 1919-го по травень 1920 року-може, найвеличніший приклад з усіх наведених. Але цим рейдом командував український генерал, генерал Омелянович-Павленко-старший, маючи за шефа штабу такого досвідченого рейдовика, як полковник [Андрій] Долуд, і таких досвідчених партизанських командирів, як [Андрій] Гулий-Гуленко чи Юрко Тютюнник. У поході на Київ такі українські генерали, як [Михайло] Омелянович-Павленко, [Петро] Єрошевич, [Сергій] Дядюша, [Олександр] Греків та інші, могли в керівництві операціями і для концепційної думки більше дати, ніж дала німецька пара Кравс — Льобковіц, цілком певно, не зі злої волі, але просто з нерозуміння ситуації, серед якої довелося їм діяти на чолі значної військової сили у війні за українську державність.

Ці критичні зауваження у статті, присвяченій генералу Дяченкові, не були написані для того, щоб комусь зробити прикрість або для абстрактних розважань на тему, щоби то було, якби було було. Проте аналіз минулого потрібний, щоб знайти дороговкази для майбутнього, і від цього обов'язку не можемо ухилитись ми, учасники Визвольної війни українського народу. Коли ж цей аналіз з'явився у статті, присвяченій пам'яті визначного українського полководця наших днів, то сталося те тому, що сл. пам. Генерал залюбки таким аналізом займався і пристрасно про різні справи нашого недавнього воєнного минулого дискутував (думки про недооцінку вищим українським командуванням ролі кінноти у війні висловлював й Петро Дяченко у спогадах "Чорні запорожці", вважаючи це чи не головною причиною нашої поразки. — Ред.).

Хай же і ці рядки нашого критичного аналізу будуть даниною для його вояцьких пристрастей, які він виявив і як командир полку й дивізії українських армій, і як учасник протибольшевицького партизанського руху, і як громадянин-вояк, якому дорожчим понад усе були справи українських збройних сил, від участі в яких він не цурався ніколи згідно із традиціями свого старого козацького роду. І ми віримо, що пам'ять про незабутнього "батька" Чорних шликів житиме вічно там, де творитиметься українська збройна сила, і його славний полк, Чорний запорозький кінний полк, буде ще введений з почесними правами у реєстри відновленої української армії, в якій житиме вічно з пам'яттю про свого першого командира — справжнього бойового орла української кінноти.

Вісті. Орган військово-політичної думки Крайової управи Братства колишніх вояків ІУД УНА в Німеччині. - 1965. — Ч. 119. — Листопад. — С. 100–103.

Замітка до статті проф. Шанковського про ген. П, Дяченка