Розділ «СПОМИНИ УЧАСНИКІВ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ»

Та всі участники цієї трагедії не прив'язували вже ваги до нічого, ані до життя, ані до смерти.

Збайдужів усякий. Кожний жив хвилею, не звертаючи уваги, що діється. Знав, що як не нині, то завтра… Все одно коли: день скорше чи пізніще.

Із тим більшим подивом можна було глядіти на тодішнє командування і на стрільців. Одні й другі сповнювали свій вояцький обов'язок гідно і чесно до останку. Без шепоту, без докору, без нарікань.

До останнього живого і до останньої хвилі. Телефони, служба, звіти, накази — не переводились.

Кожний з тим більшим самовідреченням сповнював доручене йому діло, а почуття від повід альности та надмір праці, при тім небезпека вдержували всякого при життю, напружували нерви, давали ціль жити бодай хвилею, коли вже не доставало надій остаточного виходу. Частини галицькі, а то 1 бригада стояла тоді фронтом на північний схід, сягаючи лівим крилом містечка Ладижина, направо лучили до залізничого шляху, що провадив на Зятківці.

Поміж гал. частинами а придніпрянською групою було вільне місце, охоронюване тільки малими заставами. На одній такій заставі стояло 5 стрільців. Вони відстрілювались від ворога та маркували обсаду. Аж раз якось під вечір наскочила на них денікінська стежа і двох стрільців поранила, одного вбила та перейшла на другий бік.

Ненадійно над'їхав тоді козак чорношличник з приказом до дивізії. Побачив, що діється, кинувся на ворога, кількох убив і сам з двома добутими кіньми та одним полоненим повернув до дивізії.

Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1926 рік. — Львів — Київ: Накладом в-ва "Червона Калина", 1925, - Сторінку не зазначено.

Спогади

І в келії неначе в Січи Братерство славне ожива.

Тарас Шевченко, "Чернець"

Валентин СІМ'ЯНЦІВ (СІМЯНЦІВ, СІМЯНЦЕВ), бунчужний 3-ї сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців, скульптор

Бачу їх, побратимів своїх: уладу, в поході, в бою й на відпочинку. В усіх тих веселих і тяжких хвилинах, якими повне було життя тоді.

У перші роки після нашої війни, у польських таборах, часом верталися до того, що ось недавно було, і сподівалися продовження початого.

Але судилося інакше — розбрелися по світах. Та хоч куди кого закинула доля, ми шукали один одного і знаходили. І знову верталися до спогадів, до бувальщини, та вірили, що знову покличе Україна.

Віками так ведеться, що вояки радо згадують ті дні, коли в січах бували вони. Бо почеснішого нема нічого на світі, як бути вояком і захищати чи виборювати свою Батьківщину.

Одного вечора зустріли ми якось хлопців з нашої [Богданівської] сотні [2-го кінного полку Івана Литвиненка], що були призначені до іншого відділу. Тепер вони — в полку Чорних запорожців. Розповідали, яке добре життя вони там мають. Добрі коні, а хлопці-побратими — золоті душі. Старшини і козаки живуть дружно. На кожному шапка з чорним шликом. Розказували про командира — батька Дяченка. Підносили його просто до небес: перший іде в атаку, з козаками жартує, до кожного завжди знає, що сказати. Знав у своєму полку кожного козака і коня. І всюди, куди не прийде, його вітають із радістю. Піхота цілої армії радіє, як побачить Чорних, — бо то прийшла "амба" большевикам.

Про це ми вже давно чули. А почувши від своїх хлопців, хотіли зразу їхати до полку Чорних запорожців, але більш помірковані охолоджували, бо за самовільний перехід з частини в частину карали, навіть можна було попасти під польовий суд, де загрожував розстріл. Збиралися втікати, але знали, що так чи інакше знайдуть і покарають. Але одного разу приїхав сам [сотник] Соловйов і забрав нас. І так попали ми в Перший кінний Чорних запорожців полк.

Але без суду не обійшлося. Допити провадив теперішній генерал, а тоді полковник, [Михайло] Крат. Сотню лишили тимчасово в Чорному полку. Справа, хоч і тягнулася, але нашу сотню таки залишили в полку Чорних запорожців — стала вона 3-ю. Та хоч і стали ми Чорними, але все пам'ятали і не забули, що ми таки Богданівці й залишимося ними назавжди.

Була люта зима. Вже знали, що Дніпро близько, що простуємо на Лівобережжя. А більшість сотні були Лівобережці, й [серед них] багато полтавчан. Недаремно й пісня сотенна була: "Видко шляхи Полтавськії". Скільки почувань вкладали полтавчани, виводячи перше речення, яке, власне, й було для них причиною принадної сили в цій пісні! А ми, не полтавчани, підкорені, подолані їхнім галушництвом, надривали свої горлянки [разом] з ними, маючи перед очима кожний свою "Полтаву".