Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Попереду валки їхав наш панцерний потяг, на який я пересів, бо ще на панцерці не воював.

Вранці прибули до Лозової. Виставивши забезпечення, скликав нараду командирів частин, які прибули з великим запізненням. Майже всі були кадрові старшини бувшої Російської армії. Чисельний стан їхніх відділів — до 3000 багнетів, 4 гармати і понад 200 шабель. На всі мої питання відповідали з усмішкою і нехотя. Я їх розумів, бо на командира їм накинули хлопчину- 23-літнього поручника, і то військового часу. Сидів мов на голках. Раптом від гуку посипались шибки з вікон, і всі командири почали вискакувати із залу, в якій була нарада. Пішов і я слідом, дякуючи в душі Махнові, що виручив мене з дурного становища. Наша панцерка била по ворожому бронепотягу. Вислав хорунжого М'якоту до сотень, аби вивантажилися з вагонів та чекали наказів.

У панцерці хорунжий Дерев'янко, якого всі звали "дядя Ваня", що невідомо коли встиг поголити свою голову, залишивши за вухом шматочок волосся, котрий мав правити за оселедець (усі ми в той час мали оселедці), запропонував відійти пару сотень метрів, щоб набрати розмаху.

— А потім повною парою — назустріч Махновцям!

Спосіб виявився добрий. По кількох пострілах махновський бронепотяг дав "задній хід" і почав тікати, — як видно, прийняв нас за порожній паротяг. Відігнавши [махновців] без жодного пострілу на другу станцію в напрямі на Павлоград, повернулися до Лозової. На станції — тільки наші кіннотники, а кадрові командири зі своїми полками відступили в невідомому напрямі. По виході з Лозової вислав патрулі, щоб умісцевити ворога (з'ясувати, де він. — Ред.), бо на нараді нічого про ворога не довідався.

Пройшовши з 15 кілометрів, затримались на хуторах поблизу ст. Юріївка, де, за відомостями селян, мав бути ворог. Надійшла наша панцерка. Повернулися патрулі, які повідомили, що Юріївка зайнята ворожою піхотою і там же броньовик. Вислав нову серію патрулів із завданням вийти на тили ворога. По здобуттю зазначених пунктів — ракетами дати знати про це.

Дивізіон має рушити, як стемніє. Не доходячи до Юріївки, наша передня сторожа була обстріляна кулеметним та рушничним вогнем. Сотні спішились і почали наступ. У тому часі на тилах ворога зблиснули ракети, на які ми відповіли.

Ворог перервав вогонь і почав тікати, кидаючи зброю. Полонені зізналися, що не варто було битись, бо і так оточені з усіх сторін. Майже кожен Махновець мав дороге хутро, а також багато грошей, які рахував на фунти. Признавалися відверто, що награбували в Катеринославі.

Наказав кінноті залишити Юріївку і відійти на хутір, де було легше забезпечитись і меншими силами, а сам — на панцерку і повернув до Лозової. Від хорунжого М'якоти довідався, що частини, які були зникли, вернулись і розташувалися на старих місцях. Скликав нову нараду, хоч була вже третя ніч без сну.

Тільки сів, щоб з'їсти вечерю, як приходить хорунжий М'якота з доповіддю, що начальник депо відмовляється робити дрібний ремонт нашого паротяга.

Заарештувати!

Вже арештований, чекає за дверима.

Привести сюди!

У цей час почали сходитися командири частин. Привели під багнета-мп і начальника депо. По короткій доповіді переконався, що він Москаль і СТОВІДСОТКОВИЙ комуніст. Справа з ним була коротка…

На цій нараді командири відповідали вже без усмішки і навіть вставали при моїх запитаннях. З недовір'ям слухали, що мої кіннотники рвуться в бій. Одноголосно твердили про поганий моральний стан своїх людей. Таємниці, чому мої рвуться в бій, я не зрадив, бо сам довідався пізніше, що охоти додавали ті фунти грошей, що їх мали Махновці.

Вночі повернувся на панцерці до дивізіону та знову скликав нараду старшин. Подальший наступ — у напрямі Павлограда. Перед світом пішли патрулі, а вслід за ними сотні. Так провоювали ми три дні, майже без втрат з нашого боку, застосовуючи тактику оточення, беручи полонених і військову здобич.

До Павлограда лишилося неповних 15 кілометрів. У Лозову прибули передові частини гайдамаків. Від них довідалися, що отаман Волох має прибути на другий день. Того ж дня поїхав і я до Лозової, щоб передати відтинок. З нас, Болбочанівців, ще ніхто Волоха не бачив. Не хотілось вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем нашого уряду… Ми звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорозького полку та до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Привітавшись, доповів про ситуацію на нашому відтинку та що фронт тримаю до ранку. Хто нас змінить? Волох відразу заявив, що він скасовує наказ полковника Болбочана і затримує нас при собі. На моє питання, хто ж нас змінить, відповіді не дочекався…

Підтягнувши ешелони ближче до фронту та стягнувши піхотинців з десанту, що патрулювали на станції і в місті, посадовив усіх на панцерку і наказав вирушати до дивізіону.

Вечором сотні, повантажившись, відійшли до Лозової. Я лишився з панцеркою, щоб прикрити відхід піхоти.