Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знайшлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня триматися до приходу 2-го куреня.

Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", — додавав Борис Монкевич].

Тільки вийшли за село, як показався 2-й курінь на чолі з сотником [Віктором] Дяченком, моїм братом. Увесь курінь був певний, що то вже несуть труп їхнього командира, і всі втішились, коли довідались, що я тільки поранений. Діставши наказ іти на допомогу 1-му куреневі, 2-й курінь галопом рушив на Більшівці, а драбину зі мною повезли далі.

Полк перейняв поручник Броже, мій заступник. Броже, за національністю Латиш, одного випуску військової школи зі мною, якого я під Проскуровом підібрав по його хворобі на тиф. Довший час поручник Броже їздив за полком і аж у Зимовому поході став командиром 2-го куреня, а по підході сотника Божка — моїм заступником. Добрий старшина, але не знав української мови, з чим не мирилися козаки.

2-й курінь відразу ув'язався в бій. Під'їхала наша батарея і відкрила вогонь. Чорні кілька разів кидалися в атаку в кінному шикові, чим примусили порога до відступу по шляху Бурштин — Рогатин. Батарея цільними стрілами десяткувала ворожі ряди, а кулемети сотника [Степана] Самійленка докінчили справу. Полонені (всього з 10 люду) на допиті зізналися, що це билася майже вся 41-ша піша совєтська дивізія у складі до 500 багнетів, при 20 кулеметах і 4 гарматах. Бій коштував нам 14 поранених й одного убитого — загинув козак 2-ї сотні Олекса Пиріг. Коней поранено 12.

Де ж подівся 2-й кінний полк Максима Залізняка, з командиром якого, Костем Смовським, ми домовилися про спільну атаку на ворожу піхоту, а сигналом до атаки мала бути густа стрілянина. (Кость Смовський стверджував, що він такої згоди не давав, хоч Петро Дяченко до нього і звертався. — Ред.). Як видно, стрілянина була аж загуста, що Смовський не дотримав слова, а втік, аби не наразити своєї персони… Дотримання слова зобов'язує старшину, а його верифікаційна комісія під моїм головуванням за такого не визнала, і він, видно, про це пригадав…

Поранених відвезли до Галича і далі до Станіславова, куди і прибули на другий день. Військові шпиталі переповнені. Хорунжий [Василь] М'якота, висланий мною наперед, вишукав приватний пологовий будинок, у якому було для всіх місце, бо я хотів бути зі своїми козаками. Переїзд через місто на наших драбинах викликав сенсацію, бо такого способу транспортування поранених тут не знали.

Професор Домбровський, якого викликали з військового шпиталю, заопікувався нами. По черзі брали до операційного покою. Я відмовився від усипляння і, закусивши губи, витримав операцію, а за мною пішли й решта поранених. Найтяжче поранений козак Галайденко — у груди, з розтрощеною лопаткою — без стогону переніс півгодинну операцію.

Професор Домбровський дивувався витримці козаків, підкреслюючи, що це в його практиці перший випадок такого гарту.

Того ж таки дня відвідав нас генерал [Михайло] Омелянович-Павленко. Довідавшись, що залікування треба платити, і то досить солоно, залишив 5000 марок. Другого дня почалося паломництво цікавих, і серед них, як це не дивно, делегацій з Української польової жандармерії.

Пізно ввечері привезли пораненого генерала [Миколу] Яшниченка, якого прийняв до своєї кімнати. У шпиталі всім нам давали по 100 грамів горілки. Більшість Чорних не пила, з чого втішився генерал, бо зумів випити за всіх нас.

За декілька днів мені у шпиталі вже не лежалось і я виїхав на прогулянку своїм повозом. У дорозі мої жеребці понесли і вивернули фаетон до рову. Повернувшись, промовчав, і лише по трьох тижнях, як знімали гіпс, професор Домбровський ствердив, що поранена нога коротша на 8 см. Запропонував зламати і заново скласти… На запитання, як довго ще маю лежати, почув, що найменше місяць. Тоді я подякував професорові, зазначивши, що на той світ прийду із коротшою ногою, а за тиждень я вже буду на фронті. Слова дотримав, бо точно за 28 днів від поранення виїхав зі шпиталю до полку.

А тим часом полк Чорних запорожців продовжував перебувати у складі [Окремої] кінної дивізії, яка й далі уникала битви повним складом і топталась між Галичем і Більшівцями.

4 вересня полк отримав наказ по армії, в якому згадується про бій 28 серпня. Висловлювалась подяка всій дивізії, мовби вона брала участь, а особливо Чорним запорожцям, їхньому командирові полковникові Дяченкові, а також командирові батареї поручнику Лазареві, який під ворожим вогнем з відкритої позиції нищив ворога. Справді, мав полк доброго командира батареї: дивитись на його стрілянину було естетичним задоволенням. Витриманий, холоднокровний, ні одного набою не тратив після пристрілки. Поручник [Іван] Лазар був Галичанином із вищою освітою.

Вранці 6 вересня дивізія вирушила до с. Мартинова, де була переправа на поромах через Дністер. Чорний полк прикривав відступ. Переправа пройшла спокійно. Розташувались у с. Сівка (тепер с. Сівка-Войнилівська. -Ред.).

Поручник Броже, тимчасовий командир полку, подав рапорт про звільнення його з армії, а в керування полком вступив поручник Балицький.

Після мого поранення полк Чорних запорожців став пасинком у дивізії, ним затикали всі дірки. З ар'єргарду- в авангард, а найгірше, що від полку весь час ішли роз'їзди і патрулі, що зменшувало кількість шабель, через що полк до бою не виступав у повному складі, а цього в полку не любили.

Першими запротестували у свій спосіб козаки — десятками виїздили до табору, прикидаючись хворими. При дивізії лишилося менше сотні козаків, що і змусило Броже подати прохання про звільнення. Поручника Броже викликали до штабу армії, де справу розглянув особисто командарм, який обіцяв забрати Чорний полк з [Окремої] кінної дивізії та перевести до Запорозької.

9 вересня цілий день лив дощ. У літньому одязі всі мерзли. Прийшов наказ, що полк Чорних запорожців повертають до Запорозької дивізії, а на зміну йому приходить полк Кінних запорожців.

10 вересня о 6-й вечора полк Чорних запорожців вишикувався біля штабу дивізії. Полковник [Іван] Омелянович-Павленко дякував полкові за бойову працю і бажав йому й надалі підтримувати свою бойову славу…