Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Командира дивізії викликали до штабу армії. Повернувшись, наказав готуватися до зустрічі командарма. Вистроївшись, дивізія чекала на приїзд. Нарешті він показався на своєму сивенькому коникові, чистокровному арабові зі стайні князя Сангушка, між іншим мій подарунок. Не встиг ще командарм привітатись із полками, як показалось авто, а в ньому — Головний отаман і двоє польських генералів.

Привітавшись із полками, Головний отаман обійшов по фронту, став посередині й наказав командирам полків зголоситись. Під'їхали. Стали. Чекали, що почне дякувати, але замість цього почули, що "козаки граблять польські маєтки", беруть сіно й овес і не платять, що про це мало не весь світ знає… Більш як 10 хвилин продовжувалася "прочуханка". ["Команданти то блідли, то червоніли", — описував Борис Монкевич]. Нарешті скінчив і, відпустивши командирів полків, наказав, щоб у боях командири полків ішли попереду… Всі мовчки повернулись і від'їхали, один тільки я не витримав:

— Я ще, пане отамане, ззаду не ходив, і мене підганяти не треба!

По тому на теж місце викликано по козакові з кожної сотні, їм Головний отаман повторив те саме. Один із козаків Чорного полку запитав, а чим же годувати коней, бо ми можемо бути голодні, але кінь повинен отримати свій овес і сіно, а звідки це брати? Головний отаман нічого не відповів, а знову повторив, що він вимагає, "аби грабунки припинилися".

Козаки і старшини Чорного полку останній раз одержали утримання ще в Зимовому поході в м. Голованівську, і то із продажу спирту і цукру, а не зі скарбниці. ["Одяг і взуття мали тільки те, яке діставали в полонених та забитих", — засвідчував Борис Монкевич]. Отже, як хочеш воювати, то мусиш і сам з'їсти, і коня прогодувати, а звідки все це брати? Чому Головний отаман не приборкає своїх грабіжників, які в нього під руками, — інтендантів та кооператорів? Чому з козака, що взяв в'язку сіна від поміщика Поляка, зробив грабіжника і до того ж ще привіз двох польських генералів, аби були свідками нашої ганьби…

Відпустивши козаків, Головний отаман наказав пройти церемоніальним маршем. Під оркестр Чорного полку рушила вся дивізія попри Головного отамана просто до Дністра, де гриміли вже від ранку гармати. Всі їхали злі як чорти і були певні, що цей бій буде невдалим. ["Весь цей парад якийсь панок зняв кінематографічним апаратом", — зауважив Борис Монкевич].

Перейшовши Дністер, лівим берегом пішли в напрямку Галича. Ворог відступив.

Заночували в с. Устя-Зелене. 28 серпня о 5-й годині ранку дивізія рушила далі. В передній сторожі — 2-й полк Максима Залізняка. Пройшовши кілька кілометрів, передня сторожа наткнулася на ворожу піхоту, що відступала. До самих Більшівців 2-й полк не міг дати ради тій піхоті. Я кілька разів під'їздив до командира дивізії із проханням, аби дозволив зайняти місце 2-го полку. Командир дивізії не дозволив, бо знав, що Чорні виріжуть піхоту, й то швидко. ["Всі знали натуру Дяченка. Спокійний, поки не чує стрілянини, а почувши її, вже не дасть себе вдержати", — таку оцінку командиру Чорних дав Борис Монкевич].

Інші командири полків заздрили боєздатності Чорних, не бракувало цього й командирові дивізії [Іванові Омеляновичу-Павленку].

Так дійшли до м. Більшівці, що біля Галича. 2-й полк рушив слідом за ворожою піхотою, а дивізія стала на спочинок. Не минуло й години, як у тому напрямку, куди пішов 2-й полк, почалася рушнична й кулеметна стрілянина. Невдовзі стало видно козаків 2-го полку, що кар'єром тікали до димнії.. Тепер уже сам командир дивізії закликав мене та наказав з куренем довідатися, що сталося…

На чолі свого 1-го куреня галопом погнався до 2-го полку.

З ним трапилася така історія. Виїхавши на шлях, що йшов на Галич, ПОЛК став на спочинок, виславши забезпечення в напрямі Галича. Всі поснули. В цей час большевицька колона, що відступала під натиском Запорожців, наткнулася на сплячих і всіх переколола, а 2-й полк почастувала кулеметним і рушничним вогнем, змусивши його тікати.

Під'їхав я до командира 2-го полку [Костя Смовського] і домовився, що атакуємо разом ворожу піхоту. Гаслом до атаки мала бути густа стрілянина, Я мав ІЗ куренем відрізати наступ, а 2-й полк — ударити з тилу.

На краю Більшівців затримав курінь, а сам із почтом виїхав наперед. Майже під самим носом ішла ворожа піхота силою до 500 багнетів. Яке ж тут правдиве козаче серце витримає, щоб не зачепити? Наказав 1-й сотні спішитись і городами вивів її на край села. Заторохкотіли "Люїси", а козаки зблизька почали гатити з рушниць, бо віддаль до ворога була 50 — 100 метрів. Ворог не сподівався нападу і почав у безладі тікати. Надбігла і спішена 2-га сотня, яка теж відкрила вогонь. Наказав сурмити: "Коноводи, коні!" По пару хвилинах прискакали коноводи почту. Не чекаючи на коней своїх сотень (бо я був певний, що мої козачата від мене не відстануть), кинувся в атаку. За мною пішло 12 вершників, бо решта ще не мали коней, коноводи не почули сигналу.

Ворог розпочав страшну стрілянину, але надаремно, бо ми вже доскочили і врубались у саму гущу… Серед ворога постала неймовірна паніка. Стрілянина зменшилася, бо ми були майже всередині натовпу, якому не шкодували ударів шаблями, роздаючи їх направо й наліво. В той час, як я перехилився вправо, аби дістати якогось "чубарика", був поранений у ліву ногу і злетів з коня… [Опинився] майже серед ворожої піхоти, яка обминала мене, хоч стояв я тільки з голою шаблею. Підскочив старшина 1-ї сотні поручник [Микола] Радзієвський і запропонував свого коня. Наказав зловити мою Юзьку, що вже сама верталась. Під'їхали підхорунжий [Микита] Кирієвський і козак [Микита] Борсук, які злізли з коней і взяли мене під руки, аби вивести з бою. Ворожа піхота відбігла на певну віддаль і відкрила по нас вогонь, але була настільки деморалізована нападом кінноти, що їхня стрілянина не робила жодної шкоди.

Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили… Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з перебитою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам… З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.

В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із кулеметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась навколо мене — і я знову на землі.

Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з перебитою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, дострибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказували, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого команданта, аби кулеметники відбили ворога", — писав Борис Монкевич].

Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип…

Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимостили сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", — зазначав Борис Монкевич].