Розділ «ДОДАТКИ»

«Політику й вимоги Правительства Республіки та вищої командної влади провадити твердо, непохитно й методично. Слідкувати за тим, щоби своїми раптовими розпорядженнями не руйнувати апаратів Армії, памятаючи, що завданням інспекторів є не руйнувати або щось своє будувати, а тільки радикально налагоджувати й лікувати організм Армії».

Додаток ч. 2

ВИТЯГИ

з листа посла Петра Певного до редакції тижневика «Ранок» у відповідь на «Відкритий лист» до нього, що був уміщений у тому ж часописі 14 травня 1949 року. Всупереч даній йому обіцянці редакція «Ранку» цього листа не надрукувала.[2]

Лист до редакції

………….. Суд відбувся з наказу Головного Отамана. Той наказ було уміщено в наказах по судовій частині і подано склад суду та коротенько про суть справи. Кожний з членів суду дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Таке призначення було також за підписом С. Петлюри і для мене як прокурора суду (ч. 1 ст. 2)[3].

………….. Але перед від'їздом до Кам'янця, Головний Отаман переказав всю справу ген. Осецькому, Наказному Отаманові.

Наказом по Армії ч. 207 від 10 червня 1919 р. судову справу було оформлено. Цей наказ підписав ген. Осецький як Командарм і отаман Мельник як начальник Штабу, на підставі закону про надзвичайні суди від 26 січня 1919 р. Рівнож підтверджено склад суду та призначення прокуратора. Отже, формально справа полк. Болбочана опинилася в відповідній інстанції — в штабі Дієвої Армії, а по закінченні слідства перейшла до суду (ч. П. ст. І).

………….. Як тогочасний прокурор стверджую, що ніхто вироку не опротестовував.

Смію запевнити Вп. старшин, авторів «Відкритого листа», що ніхто не виявив жадного натиску на суд чи його рішення. Ніхто, ані з Уряду УНР, ані з Штабу Дієвої Армії, ані їхніх агенд чи відділів. Так само, ані в протоколі суду, ані під вироком, що є частиною того протоколу, не було і згадки про опротестування вироку «Предсідником Суду». Ані я як прокурор, а тим більш голова суду, який безпосередньо відповідає за вирок та його точну редакцію, жадних «протестів» не складали. Більше того, мені як прокуророві цього суду не було відомо про існування судді — «предсідника суду» (ч. 1. ст. 2)[4]

………….. Отож з законністю вироку і суду все було в порядку (ч. І. ст. 3).

………….. Як прокурор, що мав на увазі інтереси держави на першому пляні, в імя України та справедливості я обвинувачував полковника УНР, який неслушно, з порушенням закону, виступив проти С. Петлюри — проти нього особисто і як Головного Отамана, виступив в обличю ворога, в умовинах бою, виступив проти всього, що зросло за рахунок крові найліпших синів України й пов'язало визвольні змагання з усім гарним минулим України і що зростало за рахунок любови до Батьківщини, волі та карності, а не себелюбства, особистих амбіцій чи ураз та гуляйпілства — отієї отаманії, що як упир знесилювала українські державні змагання й перетворювала їх лише в бунт рабів (ч. І. ст. 4).

А полк. Болбочан, як то довело слідство і сама судова розправа, прагнув бути не лише в перших лавах, але й заняти командну висоту. Як людина політично невироблена, — людина, що тужила за «особистою славою», полк. П. Болбочан дістався до товариства невідповідного — до «тилових політиків» — отих щурів, що ухилялися від участи в збройній боротьбі (ч. І. ст. 4.).

………….. Вже на суді полк. Болбочан багато пережив, а особливо пізніше, годину по ньому, коли відчув і усвідомив всю безглуздість свого виступу, всю беззмістовність його що до ідеї й повне банкрутство своїх тактичних посунень у піднятій боротьбі, тій боротьбі, що могла коштувати чимало козацької крови, бо ж безсумніву, не дивлячись на «популярність» полковника «серед Запоріжців», ті самі Запоріжці і все військо пішло б за С. Петлюрою, а не за ним, полковником, щодо українського руху приєднався лише підчас революції 1917 року. Цю істину зрозумів полк. Болбочан підчас судової розправи і ствердив у розмові, яка відбулася між нами по оголошенні вироку. Тому з летким серцем я просив Головного Отамана за уласкавлення полк. Болбочана, якого суд засудив на кару смерті на моє ж домагання як прокурора (ч. І. ст. 4–5).

………… Отож, ціль моєї «окремої думки» була ясною — викрити руїнників українського визвольного руху, а разом і провокаторів (ч. І. ст. 9).

………….. Виступ полк. П. Болбочана без сумніву мав, чи хотів того сам полк. П. Болбочан, чи не хотів, зв'язок з акцією ворогів українського народу, а саме зі знищенням особи вождя визвольного українського руху С Петлюри, а разом з тим і боєздатності війська Української Народньої Республіки (ч. І. ст. 9).

………….. Ніхто не захотів ані свідчити, ані обороняти полк. Болбочана — для всіх він став відразу «чужим», бо відразу стало відомим, що полк. П. Болбочан виступив проти Головного Отамана С. Петлюри.

Виступ полк. П. Болбочана мав місце 9-го червня 1919 року. Того ж дня в Галичині оголошено диктатуру д-ра Є. Петрушевича (ч. II. ст. 2).

………….. Судді Кривицького не пригадую. З цим призвищем вийшло, очевидячки, якесь непорозуміння. Через те дозволю собі подати відомості про весь склад суду: головою його був полк. Клим — комендант Ставки, а членами — хор. Лінкевич, секретар Головної Державної Інспектури, сот. Вербецький, командир окремої резервової сотні, бунч. Бартош, з окремої сотні при штабі Дієвої Армії, і ройовий Гусак від комендантської півсотні штабу Дієвої Армії. Секретарем суду призначено було слідчого Подільського від штабового суду при штабі. Оборонець — Дідух, козак з правничою освітою (ч. II ст. 3).

………….. Судді були національно свідомими вояками, незв'язані з жадною політичною партією чи групою, знали військове діло і добре ознайомлені з положенням про надзвичайні суди, знали хід самої розправи. Голова суду цілковито об'єктивно керував розправою, свої обов'язки знав досконало (ч. II. ст. 4).