Розділ «ЗРАДА П. БОЛБОЧАНА»

Також і Полтава віддана була майже без бою. Моя дружина в той час була в Полтаві. Коли по місті почали ходити чутки про наближення большевиків, вона пішла в штаб Болбочана, але там її запевнили, що ніякої загрози немає. Коли ж вона пішла на другий день, то вже в штабі не знайшла нікого: всі виїхали на Кременчук, залишивши лише невелику залогу. Але большевики були ще десь далеко, і вона ще змогла від'їхати з Полтави до Київа потягом.

Армія Болбочана в разі неможливості утримати Полтаву повинна була відходити з боєм в напрямку на Ромодан, захищаючи таким чином Київ, де перебував Уряд, і підтримуючи звязок з частинами, що стояли в районі Бахмача і захищали Україну з півночи. Але Болбочан відступив з Полтави на Кременчук і навіть почав переводити звід-там військо на станцію Знаменка. Таким чином він відкрив большевикам дорогу не тільки на Катеринослав, а й на Київ і відірвався від тих частин, що стояли на півночі. Коли б він був задержався хоч би в Кобеляках, то міг би загрожувати большевицькому фланґу; але він просто покинув фронт з усією своєю армією. Це й примусило головне командування позбавити Болбочана командування, дати наказ про його арешт і віддати під суд. 22 січня в 5 год. ранку курінний 3-го Пішого Гайдамацького полку арештував його з прибічниками в його вагоні на ст. Кременчук на підставі телеграфного наказу головного командування.

Часто доводиться чути запитання: «В чім полягала зрада Болбочана? За що його заарештували перший раз?» Хоч я й не військовий, але гадаю, інр можу дати відповідь. Зрада Болбочана полягала в тім, що він:

1. здав Харків без бою;

2. відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на Знаменку, не ставлячи большевикам належного опору. Його армія, по виразу мемуаристів, «котилася» (по залізниці) і від Бєлгороду докотилася за 16 днів аж до Знаменки.

3. допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з добровольчеською армією, з якою ми були у ворожих стосунках;

4. вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген. Красновим в той час, як на Дону російські генерали формували добровольчеську армію для відбудови царської Росії;

5. не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава-Київ і ввесь східній фронт;

6. залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро;

7. відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно позахоплював повітові скарбниці і запаси цукру.

За це все П. Болбочана мав судити військовий суд, але соціялісти-самостійники — військовий міні стер Греків і член Директорії О. Андрієвський — взяли його під свій захист.

«Українське Слово» (Берлін 1921, ч. 46) в редакційній статті подавало, нібито «__________ Болбочана потримано більш трьох місяців у вязниці і — розстріляно». Таке викривлення фактів «Українським Словом» тим більше дивне, що в тому ж самому числі його подається матеріял, з якого видно, що Болбочан сидів під арештом не у вязниці, а в готелю «Континенталь» від 24 до 31 січня включно, себто лише тиждень, а не три місяці.

В дійсності ж перебіг цієї справи Болбочана був такий:

В кінці січня 1919 року привезено до Київа арештованого от. Болбочана, а з ним полк. Гейденрейха і полк. Селіванського (обидва — росіяни) і передано київському командантові Є. Коновальцю. Той передав Гейденрейха і Селіванського до Головної Вартівні, а Болбочана примістив у гот. «Континенталь», де жили Петлюра, Греків та інші (Петлюра — в кімнаті ч. 21, а Болбочан — ч. 22). Коновалець пояснює, що зробив так, «пам'ятаючи ролю Болбочана у протигетьманськім повстанні та вважаючи на його високу посаду» (Є. Коновалець: «Зі споминів», «Воля», Відень, 1921, ч. 3–5, ст. 130). Таким чином Болбочан був фактично лише під домашнім арештом.

Над Болбочаном і його помічниками було заведено слідство; справу Болбочана мала розглядати Верховна Слідча Комісія при Директорії. Але через 4 дні вже почалася евакуація Київа, бо болыневицьке військо використало ту обставину, що Болбочан відкрив фронт, і вже наближалося до Київа; наші резерви спинили його вже на ст. Гребінка; та й Північна Група, з огляду на те, що. з відходом Болбочана на Кременчук її правий фланг залишився без захисту, була змушена залишити Бахмач і Борзну і з боєм помалу відходила через Ніжин на Київ. Тоді Є. Коновалець вивіз Болбочана у сальон-вагоні до Станиславова. Там Болбочан жив зовсім вільно, давши словесну обіцянку не виїздити з Галичини. Є. Коновалець пояснює, що зробив так для того, «щоб оминути евентуальних самочинних виступів проти от. Болбочана». (там же, ст. 130). Справді обурення проти Болбочана серед військових було тоді дуже велике.

Виникає питання: Чому Болбочана не вивезли до Винниці, як то зробили з заарештованими гетьманськими міністрами? На що аж у Станиславів, куди наша влада фактично не сягала з огляду на «окремішність» Галичини. Відповідь проста: В цей спосіб фактично було припинено слідство і Болбочана було врятовано від суду. Причина цього — слабість Директорії і коаліційного кабінету міністрів; в складі обох були соц. — самостійники, а решта партій не бажала з ними поривати, щоб не порушити єдиного національного фронту. Болбочан, здається, формально не належав до партії соц. — самостійників, але вони так само як і хлібороби-де-мократи і хлібороби-державники вважали його своїм прихильником і ввесь час підтримували його всіма способами.

Болбочан жив у Станиславові дуже вигідно, в найліпшому готелю, витрачаючи величезні гроші. Коли я пізніше приїхав до Станиславова, то прем'єр ЗОУНР С. Голубович скаржився мені на негативний вплив розкішного життя Болбочана на галицьких старшин, що діставали порівнюючи скромне утримання і не могли дозволити собі навіть частинно того, що дозволяв собі «заарештований» Болбочан, що, обідаючи в товаристві кількох прибічників у найліпшому ресторані, платив за обід по 200 австр. кор. в той час як наші міністри платили в тому ж ресторані по 12–14 корон.

Цікаво, що тодішній військ, міністр в кабінеті Остапенка, О. Шаповал, ані не реабілітував Болбочана, ані не призначив суду над ним.