Розділ «ХТО БУВ П. БОЛБОЧАН?»

Після невдалої спроби от. Оскілка зробити переворот його однодумці, що перебували в Галичині, вели аґітацію проти Уряду і підготовляли нову авантюру з метою поставити Головним Отаманом замість С. Петлюри полк. П. Болбочана. В той час з Румунії прибували частини Запорізького Корпусу, що перейшов був туди з Херсонщини, і прихильники Болбочана вели аґітацію за те, щоб вояки Запорізького Корпусу поставили Урядові вимогу призначити комендантом корпусу П. Болбочана. Одначе ця агітація не мала жадного успіху, бо і старшини і козаки корпусу виявили досить свідомості і дисциплінованості і заявили, що це — справа Уряду призначити того чи іншого команданта.

Хто ж був П. Болбочан?

Коли весною 1918 року німецька армія вступила на Україну і Центральна Рада повернулася з Житомиру до Києва, то разом з німецькими частинами, здебільшого поперед них, йшли частини українські, що були сформовані Центр. Радою. Найбільшою частиною була так звана бриґада Натієва; начальником її був грузин Натієв, а начальником його штабу — П. Болбочан.

Большевицьке військо відступало майже без бою. Дуже прихильний до Болбочана С. Шемет признає, що від Київа до Ромодану боїв не було. Як він пише, з Київа до Полтави серйозний бій був за вузлову залізничну станцію Ромодан. Боєві операції тяглися тут цілий тиждень з 14 до 21 березня (н. е.). В останній день приймала участь і німецька артилерія (С. Щемет: «Полковник Петро Болбочан», «Хліборобська Україна» 1922-23, кн. 4, ст. 205). Очевидно, німецька артилерія і рішила бій. Опріч того, як відомо, німецьке військо обійшло большевиків з півночі, наступаючи з Лохвиці на Гадяч. Це й примусило большевиків залишити ст. Ромодан. Полтава була занята 30 березня (н. с.) українською бриґадою разом з німецькою кінною дивізією.

Соціялісти-самостійники та представники інших правих партій робили з того велику рекляму для Болбочана, називаючи його геніяльним стратегом, хоч, як бачимо, він до цього часу ще нічим не визначився.

Я був в той час на селі і чув, як селяни сприймали ці події: «Йдуть німці, а поперед них — петлюрівські гайдамаки». "Отже, про Болбочана або Натієва і не згадувалося, а українське військо вважалося петлюрівськими гайдамаками; хоч Петлюра в той час стояв на чолі лише невеликого Гайдамацького загону, але зате активність цього загону, а тому й популярність С. Петлюри, була дуже велика. Праві партії якраз тому й висовували Болбочана, щоб зменшити популярність С. Петлюри.

В 1918 р., після "гетьманського перевороту, П. Болбочан заявив себе льояльним до гетьмана, був підвищений у полковники і командував 2-м Запорізьким полком.

В кінці 1918 року, коли Директорія розпочала повстання проти гетьмана, Болбочан став на бік Директорії і був призначений головним командантом на Лівобережній Україні. (Р. С: «Осінь 1918 р. на Харківщині», «Літопис Червоної Калини», 1930, III, ст. 9).

Коли гетьман зрікся влади і війська Директорії вступили до Київа, большевики зараз же розпочали військові операції проти України, і Болбочан почав одержувати значні поповнення для своєї армії, щоб міг дати одсіч большевицькому війську, що наступало з Курщини. Військовим міністром був тоді соц. — сам. от. Греків, а поповненням військових частин завідував от. Шаповал; вони обидва виявили велику увагу до Болбочана, надсилаючи йому особливо багато вояків, т. щ. Болбочан опинився на чолі великої армії, яку обчислювали на 200.000 вояків.

Проте рішучих боїв з большевиками не було, і Болбочан, не зробивши спроби спинити большевиків, відступив від Білгорода на Харків, і навіть Харків був залишений без бою 7 січня 1919 року; большевицьке військо вступило до Харкова аж на 3-ій день після залишення його українцями; при цім частина нашої армії відійшла в напрямку на Полтаву, а частина — чомусь на Лозову-Славянськ.

Досить подивитися на мапу, щоб побачити всю стратегічну недоцільність відходу на Лозову. Як подає С. Шемет («Полк. П. Болбочан» «Хліб. Україна», кн. IV, 1922-23, ст. 221), Болбочан в своїй доповіді Головному Отаману від 10-го січня 1919 пояснював відхід на Лозову так: «Мій путь відходу на Полтаву, а частина піде на Лозову — Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко». А далі (там же, ст. 222): «Лозовська група буде прориватися на Павлоград на з'єднання з отаманом Гулієм». Тут іде мова чи не про от. Гулого-Гуленка, що був тоді командантом Катеринославського Коша (І. Мазепа: «Україна в огні і бурі революції», 1942 р. ст. 61); але з Лозової він жадної допомоги не одержав; замість того 23-го січня з Харкова прийшло большевицьке військо і Гулий мусів залишити Катеринослав (там же, ст. 65). З цієї доповіді Болбочана видно, що він вже тоді вирішив залишити й Полтаву без бою. Та як би він думав ставити опір большевикам між Харковом і Полтавою, то не ослабляв би себе, посилаючи частину своєї армії на Лозову-Катерино-слав. Справді ж відхід на Лозову слід пояснити тим, що в штабі Болбочана було багато російських старшин, що мали великий вплив на нього: відходячи на Лозову, частини наближалися до Дону, де тоді формувалося ядро російського добровольчеського відпору, метою якого була відбудова монархічної Росії.

Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його ближчому оточенні, а й серед старшинського складу багатьох частин. Яке враження мусіло робити на козака, що боровся за Україну, коли він, входячи до кімнати, де були старшини, чув там московську мову? Мій двоюрідний брат, полковник В. Мартос, розповідав мені, що в його частині майже всі старшини не тільки розмовляли по-московськи, а взагалі нічого спільного з українським визвольним рухом не мали. Перед відходом з Харкова команда його частини зробила серед старшин свого роду анкету: кожному старшині було запропоновано висловити свою думку про те, куди мас відійти частина з Харкова: чи на Полтаву в складі української армії, чи на Лозову на сполучення з добровольцями. Кожен мав розписатися у відповідному стовбці. Коли В. Мартос розписувався у тому стовбці, що був за відхід на Полтаву, то помітив, що тут він розписується першим; всі перед ним розписалися за відхід на Лозову. Коли на другий день В. Мартос пішов до штабної канцелярії, то вона була вже зачинена. Скоро до канцелярії підійшов один старшина, теж українець, що розписався за відхід на Полтаву; від нього він довідався, що їхня частина вже відійшла на Лозову, і що про відхід командування не повідомило тих, що розписалися на відхід на Полтаву.