Розділ «А»

Андрух Іван, фото 1919 року (Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992)

13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де став одним зі старшин Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у військах Центральної Ради. З 01.03.1918 р. — командир сотні 1-го куреня 4-го (1-го) Січового полку. З травня 1918 р. служив у бомбометній сотні 2-го Запорізького полку Армії Української Держави, у подальшому — командир 3-ї кулеметної сотні цього ж полку. Наприкінці вересня 1918 р., після дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців Армії Української Держави, на чолі своєї сотні виїхав до Білої Церкви, місця формування загону. З кінця листопада 1918 р. командував куренем 1-го полку Січових стрільців військ Директорії. З середини липня 1919 р. і до розформування Корпусу Січових стрільців (06.12.1919 р.) — командир 28-го (1-го) полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. У боях з червоними був важко поранений. Після розпуску Корпусу Січових стрільців перебував у таборах інтернованих українських вояків, звідки переїхав у Чехо-Словаччину до сформованої з вояків УГА Української бригади, у м. Німецьке Яблонне.

Очолював робітничу сотню на Закарпатті. У 1921 р. легально повернувся у Радянську Україну з метою ведення підпільної боротьби проти більшовиків. Був схоплений ЧК у справі Київського Повстанчого центру. Розстріляний.

Золоті Ворота. Історія Січових стрільців. — Київ. — 1992; Андрух І. Січові стрільці у корпусі ген. Натієва//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 4; Авраменко Н. Причинки до споминів бл. п. сот. Івана Андруха//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1931. — Ч. 3. — С. 9; Стефанів 3. Два роки в Українській Армії//Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1932. — Ч. 9. — С. 8–10; Ч. 10. — С. 9—13; Євген Коновалець та його доба. — Мюнхен. — 1974; ЦДАГПОУ. — Ф. 263, архівно-слідча справа Кураха М. С… — С. 56–57.

АНТОНЧУК Демид (Дмитро)

(?—?) — полковник Армії УНР.

У 1917 р. служив у 240-му піхотному Ваврському полку, згодом — у штабі 28-го корпусу. Останнє звання у російській армії — поручик.

У 1917 р. — голова української ради 28-го корпусу та 5-ї армії. У 1918 р. — житомирський повітовий комендант. З лютого 1919 р. — інспектор національно-культурних справ, згодом — державний інспектор Корпусу кордонної охорони УНР. 3 01.06.1919 р. — член української місії генерала Дельвіґа у Польщі, згодом — державний інспектор української військової місії у Румунії. У 1920 р. навчався у Румунській військовій академії. У липні 1920 р., всупереч наказу, не виїхав до складу  Дієвої армії УНР та залишився в українській військовій місії в Румунії.

У 1920—1930-х рр. жив на еміграції в Румунії. Подальша доля невідома.

Антончук Демид, фото 1919 року (За Державність — Варшава. — 1939 — 49)

ЦДАВОУ. — Ф. 1075. — Оп. 1. — Спр. 66 — С. 14–17; Капустянський М. Похід українських армій на Київ— Одесу в 1919 р.; Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ — 2004. — С 141.

АРДАШЕВ Віктор Федорович

(25.11.1892-?) — полковник Армії УНР.

Народився у Чернігові. Закінчив Суворовський кадетський корпус (м. Варшава), Павлівське військове училище (1912), брав участь у Першій світовій війні. Останнє звання у російській армії — підполковник.

З листопада 1917 р. — на слркбі у війську Центральної Ради. З 29.04.1918 р. — помічник: командира 34-го піхотного Сівського полку (українізованого). З 02.05.1918 р. — помічник: дивізійного інтенданта 1-ї Чернігівської (згодом — 9-ї кадрової) дивізії Армії Української Держави. З 1711.1918 р. — помічник: командира 26-го пішого кадрового Козелецького полку Армії Української Держави. З 02.02.1919 р. помічник: командира 5-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР. З 02.08.1920 р. — старшина 8-ї стрілецької бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. З 12.04.1921 р. — помічник начальника Спільної школи підстаршин 3-ї Залізної дивізії Армії УНР.

У 1920-х рр. жив на еміграції у Польщі. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 268. — С. 24–25; Спр. 653. — С. 87.

АРКАС Микола Миколайович

(21.08.1880-14.12.1938) — командир полку Дієвої армії УНР.

Народився у Миколаєві. Син відомого військового та дослідника М. М. Аркаса. Навчався у Морському та Миколаївському кадетському корпусах (не закінчив), у Єлисаветградському кавалерійському училищі, яке закінчив 24.09.1901 р. за 2-м розрядом та вийшов юнкером до 46-го драгунського Переяславського полісу (з 10.02.1902 р. — корнет). З 04.04.1905 р. перебував у запасі у військах Приморської області. З 29.11.1905 р. був приділений до військ прикордонної сторожі Заамурської округи. 04.02.—25.06.1906 р. був особистим ад'ютантом командувача російських військ на Далекому Сході генерала Гродекова. 10.08.1906 р. звільнився у запас. 17.07.1914 р. у званні поручика був мобілізований до армії. 28.07.1914 р. був зарахований до 8-го гусарського Лубенського полку. 27.04.1915 р. — переведений до Чеченського кінного полку Окремої Кавказької Туземної дивізії. З 23.10.1915 р. — начальник дивізійної військово-поліційної команди. З 12.07.1916 р. — обер-офіцер для доручень при начальникові дивізії ген. Багратіоні. З 04.03.1917 р. — штабс-ротмістр.

Аркас Микола, фото 1930-х років (Наріжний С. Українська еміграція. — Прага — 1942)

З 04.07.1917 р. — командир 7-го ординарського ескадрону, який у грудні 1917 р. був українізований. Перейменував ескадрон на Полтавську партизанську кінну сотню, на чолі якої у лютому 1918 р. у складі Запорізької бригади військ Центральної Ради брав участь у боях під Києвом проти більшовиків. З 01.03.1918 р. сотня несла варту біля найбільш важливих установ Києва. У квітні 1918 р. сотня була реорганізована в Окремий Сердюцький кінний дивізіон Армії УНР. Під час гетьманського перевороту в кінці квітня 1918 р. на чолі дивізіону одним із перших підтримав П. Скоропадського. За часів Гетьманату залишався командиром дивізіону, який продовжував нести варту у Києві. 15.12.1918 р., після вступу до Києва військ Директорії, дивізіон перейшов у її розпорядження та був перейменований у Кінно-Гонецький полк штабу Дієвої армії УНР. На чолі полку брав участь у боях на Чернігівщині наприкінці грудня 1918 р. — у січні 1919 р. (до 05.02.1919 р.). Станом на 21.02.1919 р. — командир кінного дивізіону, який брав участь у боях під Києвом. Навесні 1919 р. — у розпорядженні штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, комендант мосту на Дністрі, через який у квітні 1919 р. українські війська переходили до Румунії. З 19.08.1919 р. — командир 2-го кінного полку ім. М. Залізняка Дієвої армії УНР (з середини вересня 1919 р. — 2-й кінний Переяславський полк). 11.12.1919 р. не пішов у Перший Зимовий похід та разом з полком приєднався до Української Галицької армії, яка на той час перебувала у союзі зі Збройними Силами Півдня Росії. 15.12.1919 р. наказом по Дієвій армії УНР був оголошений зрадником. Більша частина полку невдовзі повернулася до Дієвої армії УНР.

З 1920 р. жив на еміграції у Станіславові, Коломиї, працював актором та режисером. З 1926 р. — актор і режисер Російського театру в Ужгороді (з 1929 р. — директор цього театру). Помер та похований у м. Хуст.