Розділ «С»

У жовтні 1919 р. дезертирував, повернувся у зайнятий білими Київ та з родиною виїхав до Одеси. У лютому 1920 р. залишився у зайнятій червоними Одесі.

Восени 1920 р. був мобілізований до РСЧА, працював в інженерному управлінні Київської військової округи. З 1921 р. — викладач Київської інженерної школи (згодом переформована на 4-ту Київську школу зв'язку ім. М. Калініна). 26.12.1930 р. був заарештований у справі «Весна» (т. зв. контрреволюційна змова колишніх офіцерів) і 22/23.06.1931 р. був засуджений до 5 років виправно-трудових робіт. Подальша доля невідома.

Снігуровський Павло, фото 1930 року (з приватної колекції)

ДАСБУ. -Ф. 6. — Спр. 67093. -Т. 776, архівно-слідча справа Снігуровського П. І.; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 226–229.

СОБІЩАНСЬКИЙ Микола Миколайович

(21.08.1872—?) — командир полку Дієвої армії УНР.

Походив з дворян Чернігівської губернії. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1895). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 121-го піхотного Пензенського полку (Харків). Останнє звання у російській армії — підполковник.

У 1918–1919 рр. — помічник командира та в. о. командира 39-го пішого Харківського полку Армії Української Держави, згодом — Дієвої армії УНР. 17.03.1919 р. був переведений до складу 6-го запасного полісу Дієвої армії УНР. 14.04.1919 р. перевівся до 1-го Тульського полку Окремої Російської Тульської бригади Дієвої армії УНР.

Згодом служив у білих. Подальша доля невідома.

ЦДАВОУ. — Ф. 2248. — Оп. 1. — Спр. 7. — С 82, Ф. 1078. — Оп. 1. — Спр. 96. — С. 19.

СНІГУРОВСЬКИЙ Сергій Іванович

(1878—?) — старшина Дієвої армії УНР.

Народився у Києві, походив з родини військового. Закінчив артилерійське училище (1899). Станом на 01.01.1910 р. — штабс-капітан 33-ї артилерійської бригади (Київ). З 1914 р. — командир 1-ї батареї цієї бригади. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (19.05.1915, за бій 5.10.1914). Останнє звання у російській армії — полковник.

У 1918–1919 рр. служив у Самохідній управі Головного інженерного управління Військового міністерства Української Держави, згодом — УНР. З 27.08.1919 р. — начальник частини ручної зброї та кулеметів Головного артилерійського управління Військового міністерства УНР.

З осені 1919 р. перебував у складі Збройних Сил Півдня Росії.

З 1920 р. жив у Радянській Росії. Подальша доля невідома.

«Русский Инвалид». — Петроград. — 1915. — № 116; ЦДАВОУ — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. 37. — С. 231–232; Список капитанам артиллерии на 1913. — СПб. — 1913.

СОВАЧІВ Василь Якович

(1876—3.05.1924) — полковник медицини Армії УНР.

Народився у Прилуках. Походив з родини священика. Закінчив медичний факультет Київського університету, під час навчання очолював Молоду громаду (українську студентську організацію). Працював лікарем у Вільно. Як військовий лікар брав участь у Російсько-японській війні. З 1907 р. завідував дивізійною лабораторією у Калузі, згодом викладав у Військово-медичній академії. У 1916–1917 рр. — полковий лікар 17-го запасного полку у м. Голта.

У 1918 р. працював у військовому шпиталі в Києві. З 1919 р. — лікар Санітарної управи Дієвої армії УНР. У 1920–1921 рр. — головний санітарний військовий інспектор Військового міністерства УНР. Помер від тифу, лікуючи важко хворих селян у с. Осмолода Долинського повіту у Карпатах.

Совачів Василь, фото 1913 року (За Державність. — Варшава. — 1938. — Ч. 8)

ЦДАВОУ. -Ф. 1396 — особистий фонд Совачова В Я, Ф 1075. — Оп. 2. — Спр. 652. — С. 53; Українські лікарі. — Аьвів. — 1994. — Т. 1. — С. 218.