Розділ «Частина 2-га»

— Видужали і розійшлись хто куди! Назад не поверталися, — відповіли йому.

— Вроте! Єслі не хотять виходіть, я іх сейчас похороню в етой землянке!

В цій же хвилі до землянки полетіло одна за одною аж п'ять гранат і почали вибухати…

Землянка завалилась, вихід закрився. Над землянкою знявся стовп диму й пилюги.

— Ми в шістьох, — продовжував Микита, — забаридакувавшись в кутку землянки, витримали і вночі відкопались. Чотири з нас добрались до селища — Д…, а ми, вдвох подались шукати вас. Ранених комуна повезла в село Веселий Кут, а там, кажуть, посадили їх до школи під охороною варти і має відбутися суд.

Почувши таку новину, от. Хмара сумно сидів і мовчав, а Кібець ходив твердим кроком взад і вперед, лютуючи:

— От зрадник, от сволоч! Я його ще тоді бачив, шо бреше сучий син! Та все таки повірили й що вийшло?! Тепер, пане отамане, — звернувся він до Хмари, — мусимо швидко повертатись, так, щоб ворог не зник. Нам треба його побити і визволити козаків. Дощі трохи на перешкоді, але поспішати нам треба.

Володимирський ескадрон став постоєм у Веселім Куті. До в'язнів у школу привезли лікаря, який поперев'язував ранених і дали їм їсти. Було навіть дозволено побачення з рідними.

Скориставшись із цього дозволу до Бондаренка Архипа та до Головченка Кіндрата кожен день навідувалися їхні сестри. Приходили на пару годин: прибирали приміщення, прислухалися до розмов повстанців.

Так минуло два, три дні, а потім почалися допити.

Від козаків вимагали, щоб вони зрадили свої таємниці: Де єе тепер от. Хмара, де є їхні землянки і чи їх ше багато, скільки між ними ранених і т.і.

І хоч за зраду повстанських таємниць і допомогу ліквідувати "банду", обіцяли дарувати в'язням життя, та нікого ці обіцянки не тішили і не ввели у блуд: козаки давно і добре знали свою долю.

Повстанці між собою присягнулися не видавати ворогові жодних таємниць і твердо цього трималися.

Архипова сестра Векла розповідала, що вона чула:

— Дорогі побратими! — звернувся Архип до в'язнів, — не здобули ми того щастя, що хотіли: Своєї Незалежної України, але не будемо ми і зрадниками нашої ідеї. Може наші десь далеко і не визволять нас, ворог нас знищить, але чесна слава про нас не загине!

Від цих підбадьорюючих слів побратима, похилені голови повстанців підіймалися, в очах засвітилося завзяття, — А зрадник Явдоким Щербак нехай буде проклятий від нині й поки його віку! Щоб його українська земля не прийняла! — закінчив Архип свою коротку промову.

Всі підвелися й урочисто повторили проклін.

Була неділя. По всій окрузі було оголошено, що коли б хто з населення захотів відвідати в'язнів, то влада дозволяє. Але ніхто не поспішав на ті відвідини. Приходили тільки сільські комуністи та дехто з родин.

В'язні сиділи й чекали останньої розправи. Раио й вечером молилися Богу, перед їжею всі разом співали: "Отче Наш". Попросили Євангелію і їм принесла її Архипова сестра Векла.

Читали про народження Ісуса Христа, хто Він був, про Його науку, та й хто Його доконав! Співали любовні а більше патріотичні пісні. Як пізніше нам розповідали наші в'язні як ті пісні на них діяли, особливо Архипів голос в якому було стільки сердешности, стільки зворушливого заучання, якого не міг заступити будь який оперовий співак.