Розділ «П’єр Шевальє ІСТОРІЯ ВІЙНИ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЬЩІ з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар Pierre Chevalier HISTOIRE DE LA GUERRE DES COSAQUES CONTRE LA POLOGNE avec un discours de leurs Origine, Pais, Moeurs, Gouvernement & Religion. Et un autre des Tartares Précopites 1663»

Річ Посполита Польська відчула при цій нагоді дошкульніше, ніж досі, втрату, якої вона зазнала з смертю короля, бо не було нікого досить аворитетного, щоб командувати такою кількістю вельмож-вояків, які були в цьому війську і не хотіли ніяк коритися один одному. Розбіжність думок і незгоди так поширились у війську, що найрозсудливіші пропонували, зважаючи на такий стан речей, рішуче уникати бою; за їхніми порадами ухвалено відступати табором і розташуватися під Костянтиновом. Проте накази дуже погано доходили до війська, і коли деякі загони почали готуватися до відступу в околиці Пилявців, то /89/ інші, не чекаючи своєї черги, починали марш, випередивши тих перших; це замішання збільшилось у нічній темряві, передалося заднім та спричинило панічний страх у всьому війську; страх охопив навіть найхоробріших, бо не можна було відразу пояснити людям причину втечі деяких загонів та загального безладдя. Це забезпечило б Хмельницькому цілковиту перемогу, коли б він відав, що діється серед поляків. Він зовсім погано знав, що діється, і вважав втечу за стратегічний хід поляків та не міг повірити тим, хто йому доповідав про справжнє становище. Отож, замість переслідувати втіка- чів швидко, він переслідував їх повільно, з великою осторогою. Дізнавшись, нарешті, правди, він з опу- щеною головою повернув на /90/ Львів, місто досить важливе своєю торгівлею, переважно зі Сходом, і не дуже укріплене, що на той час було позбавлене харчів і здатних до оборони людей. Там залишився тільки старий офіцер Арцішевський, який довго слу- жив у чужинців та командував голландськими військами в Бразілії;{45} йому казали сподіватися на шви- дку допомогу з Малопольщі.{46} Мешканці Львова під проводом цього офіцера чинили досить завзятий опір протягом кількох днів; коли ж замок залишили його оборонці, а обложники зайняли його, мешканці, не маючи жодної надії триматися далі проти тристатисячного війська,{47} яке стояло навколо міста, і відчуваючи все більше голод, відкупилися й усунули ворога з-під мурів міста за допомогою значної суми.

Козаки, залишивши Львів, подалися під Замостя, місто, укріплене новітнім способом Яном Замойським, великим гетьманом і великим канцлером Польщі за часів Сігізмунда, батька двох останніх королів; це місто було на той час єдиним захистком руської шляхти,[93] вигнаної з своїх земель повсталими селянами.

Оскільки в цьому місті знаходилася значна частина шляхти з Белзького та Сандомирського воєводств, а також тисяча п’ятсот солдатів, приведених з Пруссії поморським воєводою Людвіком Вейгером, то всі зусилля козаків та повсталих селян [оволодіти фортецею], вжиті протягом місяця, були марні. Отже, втративши тут багато людей вони відступили вглиб Русі. Не слід на цьому місці промовчати про допомогу Речі Посполитій від вельми християнського короля, [94] який незважаючи на те, що полум’я громадянської війни почало загоратися у Франції,{48} дозволив, щоб /91/ вісімсот рекрутів, найнятих його коштом полковником Криштофом Пшиємським, який командував польським полком у французькому війську у Фландрії, приєдналися на чолі з цим полковником до польського війська і Пшиємський створив з цих рекрутів хороший полк.

Хмельницький відступив зі своїми загонами на зимові квартири, а деякі знатніші польські магнати розпочали від імені Речі Посполитої переговори з ним; проте від нього вони чули лише сповнені гордощів відповіді, бо успіхи останньої кампанії зробили його ще зухвалішим, ніж раніш, до тої міри, що посли з великими труднощами намовили його погодитися на кількамісячне перемир’я.

З тієї й іншої сторони невдовзі до закінчення перемир’я розпочалися перші прояви нової війни. Повстанські загони зачіпали поляків у різних місцях, але вони поплатилися за свою агресивність: їх майже всюди побив белзький каштелян Андрій Фірлєй /92/ і кам’янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський, між якими новий король Ян Казімір негайно після свого обрання поділив команду над військом. Козацькі загони, між іншим, зазнали чималих поразок під Звягелем, Острополем, Баром та в інших місцях, які поляки відібрали у повстанців, перерізав- ши значну кількість їх і забравши дуже багато здобичі.

1649. Весною, яку Хмельницький нетерпляче чекав, він закликав татар, яких приєдналося до нього понад сто тисяч, і знову почав кампанію, щоб вторгнутися в Польщу. Поляки теж згуртували свої сили, щоб зірвати його наміри. Їх керівники радилися, де саме вони мають перебувати, поки збереться решта сил королівства та з’єднається з ними; було багато думок; дехто вважав, що слід отаборитися під захистом гармат Кам’янця, оскільки значення цієї фортеці, яка служить перепоною проти турків, таке, що вона цілком заслуговує, щоб її зберегти за всяку ціну;[95] перемогла думка Фірлєя, який вважав, що не слід віддаляти військо від кордону, залишаючи його незахищеним від нападу ворогів; він вибрав місто Збараж, власність князя Вишневецького, як місце дуже придатне для його планів і для надходження очікуваної допомоги. В нього було лише дев’ять тисяч людей, включаючи загони, які вирядили своїм коштом окремі магнати. Він мав при собі серед інших офіцерів Лянцкоронського, великого коронного підчашого графа Остророга,{49} що були призначені як його товариші, князів Дмитра та Ієремію Михайла Вишневецьких і великого коронного хорунжого Олександра Конєцпольського, сина покійного великого гетьмана з цим же прізвищем.

Гетьман Фірлєй, передбачаючи, що невдовзі його оточить незліченне військо, заздалегідь наказав зі- /93/ брати багато харчів і полагодити старі укріплення в місті Збаражі та в замку, а також захистив свій табір міцними шанцями, на флангах яких були форти і редути; особливу увагу він приділив укріпленню своєрідного ставу, який забезпечив би його достатньою кількістю води таким чином, щоб ворог не зміг відвести воду вбік.

Тільки-но він окопався, як надійшло козацьке і татарське військо та оточило його з усіх боків; воно було таке численне, що подібного йому ніхто не бачив з часів Аттіли і Тамерлана. До того, річ досі нечу- /94/ вана, з військом прибув сам хан, уявляючи собі, що поглине Польське королівство, немов здобич, яка вже не вирветься від нього, бо Хмельницький запевнив його, що так станеться неодмінно. Останній, дійсно, так легковажно поставився до тієї жменьки польських солдатів, які на той час були єдиними захисниками кордону, що вирішив зовсім не морити їх голодом, а взяти силою їхній табір; це йому здавалося дуже легким, бо його військо було таке численне, що Хмельницькому не треба було заощаджувати сили.

13 липня 1649 р. Хмельницький провів генеральну атаку, яка була однією з найзапекліших; він стояв на чолі своїх загонів, які, ще не знаючи про загрожуючу їм небезпеку та про хоробрість поляків, ринулися стрімголов на штурм. Це викликало велике напруження у наметі Фірлєя, що був найдальше висунутий [в бік козаків]. Нападаючі були в цьому місці /95/ прикриті сусідньою долиною так, що тільки з великими труднощами відбито тих, які вже прорвалися через шанці. Фірлей та князь Вишневецький хоробро оборонялися. Останній, коли побачив, що його люди починають занепадати духом, через оповісників заборонив стріляти в татар, бо за його припущенням татари приноситимуть слова дружби та миру польським гетьманам. Війська, підбадьорені цією хитрою вигадкою та переконані, що вони вже мають справу лише з козаками, так піднеслися духом, що вбили велику кількість козаків, а решту цих ворогів відбили. Козаки були здивовані одчайдушною хоробрістю поляків, які того дня витримали до сімнадцяти атак.

Протягом наступних днів козаки знову атакували, але ще з меншим успіхом, хоч вони до бойової сили приєднали і стратегічний хід, а саме: з метою переконати поляків, нібито турки прийшли на допомогу козакам, вони нарядили в турецький одяг солом’яні опудала і посадили їх на коней, яких вели теж переодягнені турками козаки: однак поляки за допомогою підзорних труб швидко викрили цей підступ.

Крім того, Хмельницький часто надсилав до польського табору листи; в деяких з них він пропонував Фірлєєві перемир’я, в інших – намовляв німецьких гвардійців дезертирувати. Нарешті, побачивши, що нічого не досягає ні силою, ані підступами, він вирішив здобути укріплення за допомогою підкопів. Він використав для цього дуже численних в його війську селянських повстанців, які копали день і ніч так, що за кілька днів наблизилися аж до підніжжя польських укріплень.

Ця нова дія[96] козаків збентежила поляків більше, ніж попередні. Побачивши, що ворог починає добира- /96/ тися до їхньої території та що вони не втримають своїх передніх шанців, поляки спорудили інші ближче до міста і негайно після викінчення їх відступили туди. Деякі провідні офіцери були навіть тієї думки, що доцільніше б залишити всю територію навкруги міста і замкнутися в самому Збаражі, але їхньої думки, як надто небезпечної, не прийнято. Поляки були стиснуті до крайності і не мали простору для пересувань. До того ж їм не вистачало харчів, а їхнім коням – фуражу, щодня гинуло багато коней, що спричинилося до нестерпного смороду в таборі. Невеликий шматок хліба коштував десять півтора- ків,[97] а бочка пива – п’ятдесят флоринів. Солдат жив тільки кінським та собачим м’ясом. До Хмельницького весь час приходили польські солдати, щоб здатися в полон, і тому він знав, в якому стані перебувають ті, кого він облягав; це ро- /97/ било його ще більше чванливим, і він погоджувався лише на найнесприятливіші для поляків умови. Хан виявився більш людяним; проте, коли він зажадав, щоб Вишневецький та Конєцпольський прийшли до нього на переговори, поляки не погодилися на це, бо не могли стерпіти, щоб ці ясновельможні потрапили в руки татаринові. Хан дуже образився. Польські гетьмани марно відряджали посланців до короля Польщі з повідомленнями про крайню скруту та з проханням надати негайну допомогу; майже всі посланці по- трап- /98/ ляли до рук козаків чи татар; якщо ж хтось з них і проривався, то не приносив відповіді полякам, бо його на зворотній дорозі убивали чи полонили. Та польські гетьмани вдавали, начебто вони час від часу отримували листи від короля, в яких він нібито обіцяв їм невдовзі допомогти, а щоб їм легше повірили, вони прив’язували до цих листів королівську печатку, яку відрізали від листів, що колись дістали від короля. Такими витівками, а також лагідними розмовами ці /99/ гетьмани втішали військо і підвищували його терплячість.

Дехто з провідних офіцерів, які мали досить хар- чів, відкидали добру їжу, а живилися смердючим кінським та собачим м’ясом, щоб його смак здавався ліпшим їхнім солдатам. Фірлєй, хоч зламаний віком та хворобами, хотів робити так само, але його найближче оточення нерідко перешкоджало в цьому. Вишневецький і Конєцпольський не припиняли своїх час- /100/ тих вилазок проти обложників, щоб відбити у них надію на швидку перемогу над людьми, які серед таких злигоднів зберегли ще стільки сили і рішучості. Проте полякам бракувало не лише харчів, але й бойових припасів; це ж не дозволяло стріляти так часто, як досі. Козаки також, не дрімали, бо, крім того, що невпинно обстрілювали польський табір та не припиняли час від часу нападів, вони намагалися здобути Збараж підкопами і позбавити поляків води.

Ні те, ні друге їм не вдавалося; тому козаки надумали підпалити Збараж, головне – одну з його брам, яка завдавала їм багато клопоту, бо вона була найвищою і звідти невпинно стріляли з пищалей найвлучніші стрільці польських загонів, між якими особливо уславився ротмістр Бутлер; так само чинив єзуїт отець Мухавецький, який сам убив з-над брами замка понад двісті козаків.

Значний загін повстанців з головешками в руках наблизився до цієї брами, щоб її підпалити, і здавалося, що звідти вогонь пошириться на всі боки; проте обложені, попереджені про намір козаків, підготувалися до того, щоб його знешкодити: вони різко прийняли козаків і винищили багатьох з них. У такому стані були поляки, коли стріла, направлена на місто, щасливо донесла прив’язаного до неї листа; в ньому хтось, що називав себе лицарем, чиє ім’я так і залишилося невідомим, насамперед виправдовувався, що служить у козаків, і твердив, ніби до цього він змушений кривдами, яких він зазнав від якогось могутнього магната, а також лихою долею, що скоїлося з поляками торік; потім він заявляв, що незважаючи на все він не втратив своєї палкої любові до вітчизни, про що він уже писав у трьох попередніх, надісланих таким же способом листах; нарешті, він подавав певну звістку, що /101/ король уже йде на допомогу полякам, що він навіть прибув до Зборова, що козаки, дізнавшись про рух [королівського війська], безперечно, подвоять свої зу- силля проти обложених, а поляки, писав він, з цього приводу повинні також подвоїти свою відвагу й підготуватися до відбиття козаків ще з більшою силою.

Більшість обложених не могла повірити цьому листу, кажучи, що це нові хитрощі їхніх гетьманів; проте невдовзі виявилося, що лист був вірним і правдивим: король, перемігши всі перешкоди, які затримували його готування та просування, вже наблизився до Зборова, щоб визволити обложені загони. Щоправда, розумніші бачили, що його військо було замале не тільки для того, щоб атакувати цю жахливу безліч ворогів, з якими він мав зустрітися, але навіть для того, щоб витримати найменший натиск, бо воно загалом налічувало п’ятнадцять тисяч найманих солдатів та п’ять тисяч споряджених коштом кількох магнатів; решта шляхти не могла вчасно вирушити, бо її покликано надто пізно, незважаючи на всі звернення ко- /102/ роля, який наполегливо і протягом довгого часу домагався скликання шляхетського війська.

При звістці про марш польського короля Хмельницький та хан поділили свої війська, залишивши сорок тисяч татар з двома сотнями тисяч козаків та повсталих селян під Збаражем, і вирушили просто на Зборів з шістдесятьма тисячами татар та вісімдесятьма тисячами козаків; козаки так приховано пересувалися, що поляки їх не помітили чи тому, що король не відрядив розвідників, чи тому, що надіслані не змогли нічого довідатися, а чи тому, що навколишні селяни досить схильні були підтримувати козаків, оскільки вони були однакової релігії з ними і не давали полякам правдивих відомостей.

Як би там не було, а козаки і татари підійшли до королівського табору зовсім непомітно. Їм немало допомогли в цьому ліси, густа мряка та необачність ворога. Хмельницькому навіть удалося увійти в місто Зборів і там досхочу надивитися, що собою уявляло польське військо.

Тільки-но поляки вийшли з великої тіснини між мостами та греблею на близьких болотах і почали шикуватися до бою, як несподівано вдарили на них козаки з татарами. Бій розпочався нападом на обози. Негайно після того прибули татари, щоб з тилу взяти королівські загони, вони перейшли став і греблю, яку зрадливо розкопали селяни, щоб зробити став придатним для проходу цих невірних. Шляхта з Перемишля та кіннота князя Острозького{50} витримали перший удар, проте неспроможні були встояти перед великою кількістю ворогів, які облягли їх, і багато шляхти залишилося тут разом з своїм обозом. Станіслав Вітовський[98] та підканцлер литовський Леон /103/ Сапєга, які наспіли з допомогою, відбили татар; однак останні повернулися ще навальніше і загони підканцлера уже мали загинути в цьому шестигодинному бою, під час якого їх тричі атаковано, проте сандомирський каштелян та стебницький староста Бодуен Оссолінський відбили невірних, які запекло продовжували напад; при цьому загинув Оссолінський з багатьма шляхтичами з Руського воєводства. Тоді, як таке діялося в тилах та на флангах польського війська, Хмельницький з козаками і частиною татар атакував поляків з фронту. Король при першій чутці про прибуття козаків вишикував свої загони до бою і передав команду над правим флангом великому канцлерові Оссолінському. Цей фланг складався з королівської кінноти, з кінноти подільського та белзького воєвод, з кінноти /104/ сокальського старости Денгофа, а також з інших полків. Командування над лівим флангом, де між іншими були частини кінноти та чимало корогв добровольців, король доручив краківському старості Юрію Любомирському і князеві Корецькому.

Піхотне військо, де перебував сам король, було під командуванням генерал-майора Губальда, родом з Міснії, який довгий час брав участь у німецьких війнах, а потім командував військом у Гданську, а також під командуванням лівонського шляхтича, краківського губернатора Вольфа; обидва вони мали німецькі полки.