Розділ «П’єр Шевальє ІСТОРІЯ ВІЙНИ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЬЩІ з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар Pierre Chevalier HISTOIRE DE LA GUERRE DES COSAQUES CONTRE LA POLOGNE avec un discours de leurs Origine, Pais, Moeurs, Gouvernement & Religion. Et un autre des Tartares Précopites 1663»

Релігія перекопських татар магометанська, їхня мова – турецька, а це разом з тим, що Константинополь розташований дуже близько, робить їх державний устрій досить подібним до турецького. Перший міністр хана називається візиром так само, як міністр султана. У них є священики та каді, які вершать суди, не маючи для цього іншого кодексу, крім корана, ані іншого тлумача його, крім здорового розуму. Судді безпосередньо самі слухають сторони і вирішують справу, не дуже вникаючи в подробиці, досить швидко. Хан також особисто вершить суд: він робить це щоразу, коли виходить поміж людей, слухаючи всіх однаково безсторонньо, як вбогих, так і багатих. Пиятика, вбивство, перелюбство і крадіж суворо караються в Таврії. Хоч татари дуже звикли до грабування під час війни, вони стримуються від цього в своїй країні, де ношення будь-якої зброї заборонено навіть при дворі хана.

Військові сили татарського володаря дуже числен- /69/ ні: зібравши всі підлеглі або союзні йому орди, він може поставити до трьохсот тисяч кінноти. Піхоти він зовсім не має, за винятком невеликої кількості яничар, яких дає турецький султан, коли хан іде в похід за наказом султана або за його згодою. Хан утримує залогу у кількох замках та в нечисленних укріплених містах Таврії. Найважливішою фортецею є Перекоп, або Золотий, який, проте, має лише один поганенький рів, завширшки чотири-п’ять туазів, {37} та обгороджений тільки глиняною стіною, заввишки в сім-вісім стоп і завширшки в два з половиною туази. Там завжди тримають міцну сторожу, щоб захи- /70/ щати вхід до півострова, а тамтешній правитель командує також усіма ордами між Борисфеном та Дунаєм.

Війни, що їх звичайно ведуть татари, це здебіль- шого наскоки.

Навіть і під час миру з сусідніми християнами татари раз у раз відвідують їх чи то з власного почину, чи з наказу хана, який завжди вимагає данини від московитів та поляків. Ті й інші платили йому данину в певні часи і коли необхідність їх примушувала, але часом відмовлялися, не бажаючи підкорятися як данники народові невірних, яким вони нехтують.

Якщо татари збираються зробити великий напад на Польщу чи Московію, вони звичайно вибирають у січні час, коли буває повний місяць та коли всі річки, озера й болота замерзають, а земля вкривається снігом, особливо на безлюдних рівнинах, що дуже зручно для непідкованих татарських коней. Кожний татарин веде двох коней, щоб їхати навперемінки або щоб везти свою здобич чи харчі, котрих, зрештою, в них небагато: татари беруть з собою трохи пшона, сушеного, подрібненого м’яса, як у турків, а також воду, яку вони дуже добре зберігають і яка допомагає їм при травленні стількох сирих продуктів. Часом вони не беруть нічого з харчів, а вдовольняються лише м’ясом тих коней, які гинуть у поході. Вони їдуть долинами та непроглядними місцями, аби їх не помітили козаки, які завжди чатують та завжди напоготові, щоб прийняти звістку про наскоки татар і зняти тривогу в усій країні. Особливо гідне подиву те, що навіть найлютішої зими татари стають табором без вогню, щоб їх не помітили, та їдять тільки кінське м’ясо, пом’якшене під сідлом. Коли вони прибувають на призначене місце, на Україні чи деінде, їхні ватажки відбирають третину війська, що, в свою /71/ чергу, поділяється на менші загони, які й розбігаються на п’ять-шість миль у різних напрямках; а тим часом основне військо держиться купи, щоб дати відсіч при можливому наскоку ворогів; потім, коли загони повернуться з грабування, ватажки виділяють інші загони, що, в свою чергу, розбігаються грабувати, дотримуючись такого порядку, щоб усі загони, які гасають тут і там, могли за короткий час з’єднатися з основним військом. Пограбувавши та спустошивши так країну протягом чотирьох-п’яти або шести днів, вони якнайшвидше повертаються назад, щоб уникнути погоні, а прибувши в безлюдні степи, де їм легше воювати, зупиняються для перепочинку та розподілу здобичі і бранців.

Вони вирушають в походи і влітку, але не заходять далі десяти – дванадцяти миль, а то й менше. У цю пору року в похід ідуть звичайно буджацькі татари, які гонять на пасовиська худобу та коней, а по дорозі гра- /72/ бують усе, що їм трапиться; ось чому безлюдні степи можна проходити тільки з великою охороною, принаймні з п’ятисот чи тисячі чоловік, які йдуть завжди рухомим табором.

Татари воюють тільки великими загонами в дві-три й чотири тисячі вершників, а то й більше; вони не розпочинають бою, якщо не впевнені у своїй перевазі. Коли на них нападають, вони відступають і розосереджуються на маленькі загончики так, що поляки й німці, які йдуть щільним строєм і ескадронами, не знають, кого атакувати. Відступаючи, татари так влучно відстрілюються своїми стрілами, що часто досягають ними своїх переслідувачів більше як за двісті кроків. Потім за чверть милі вони з’єднуються і кожен в одну мить стає на своє місце, на яке він повертається таким самим способом ще багато разів; але так діють татари лише тоді, коли їх велика кількість, інакше вони тікають прожогом. Отже, якщо їх не захопити вночі, що зрештою досить важко, бо вони завжди чатують, або при переході через ріку або яр, то нелегко завдати їм поразки.

З ясиром вони поводяться, як з рабами: продають їх купцям з Константинополя чи з інших міст Сходу, які торгують у Кафі, або залишають бранців для своєї власної потреби, наказуючи їм пасти худобу, обробляти землю в тих місцях, де татари займаються сільським господарством. Вони годують їх тим, що й сами їдять, як це мені розповідали польські та французькі офіцери, між іншими підполковник Ніколе та капітан ла Крустад, котрі мали нещастя потрапити до рук татар. Поляки платять їм тим же: за винятком татарських дітей, яких вони беруть на службу до себе, охрестивши їх та виховавши в християнській релігії, і за винятком деяких мурз, яких поляки тримають в ув’язненні і з якими поводяться досить /73/ добре, щоб їх обміняти на польських магнатів, які потрапляють у татарський полон; з усіма іншими татарами поводяться, як з рабами. Полонені постійно закуті в ножні кайдани, і їх, як тих в’ючних тварин, примушують носити всілякі тягарі: вапно, цеглу та інші матеріали для будівель, дрова для кухні й для кімнат, прибирати житла, обробляти землю, а також змушують працювати на інших подібних роботах. Їх завжди підганяє наглядач; ці нещасні можуть дуже часто заробляти нагаї. За одержані гроші вони купують собі харчі, бо їх звичайна їжа лише хліб та вода, а часом трапиться їм [здохлий] кінь. Під час мого перебування у Варшаві у короля та магнатів було двісті чи триста татарських рабів, які так жили. /74/

Історія війни козаків проти Польщі

Польща часто боролася проти могутніх ворогів. Вона воювала з Німецькою імперією, з рицарами-хрестоносцями, або тевтонами, відколи ті оселилися в Пруссії та діставали підтримку від німців; з татарами, які часто нападали на Польщу і кілька разів перейшли її від краю до краю; потім вона воювала з турками, які 1621 р. прийшли під Хотин на Дністрі з чотиристатисячним військом та загрожували, що поглинуть усе королівство, тим більше, що в той же час шведський король Густав-Адольф вдерся в Лівонію з величезними силами. Проте поляки завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все ж ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули у свій заколот мало не все населення Чорної Русі. Крім того, позбувшись раптом тієї смертельної і непримиренної ненависті, яку вони завжди відчували до татар, козаки ввійшли з ними в спілку й навіть попросили підтримки у турків для цілковитого зруйнування та спустошення Польщі.

З’єднавши свою військову силу з військами невірних, козаки зробили за неповні чотири роки чотири великих напади на польське королівство, йдучи з двохсот і /75/ трьохсоттисячним військом, тим грізнішим, що ця селянська піхота, загартована працею та негодою, досить звикла до похідного життя внаслідок частих наскоків татар на цю країну, і одержавши підтримку татарської кінноти, яка безперечно була б найкращою в світі, коли б її вишколити й дисциплінувати так, як кінноту християнських країн.

Богдан Хмельницький був першою іскрою цього повстання та рушієм усієї війни. Він народився шляхтичем, був сином підстарости,[82] який служив у одного з польських вищих військових.[83] Вступивши замолоду до козацького війська простим солдатом, він дослужився до рангу сотника;[84] потім був послом від цього війська до польського сейму, пізніше – генеральним комісаром і, нарешті, став гетьманом, маючи, між іншим, деяку освіту, що рідко буває у цих людей.{38} Король Владислав, якому надоїло сидіти без діла, коли більшість інших християнських королів і князів були зайняті війною, 1646 р. міркував про план війни проти перекопських татар, яких він хотів вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гідним командувати козацьким військом, якому король надавав головного значення в цьому поході. Проте плани короля не були підтримані ні християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимсь іншим, ані навіть венеціанцями, на допомогу яких він розраховував; до того ж Річ Посполита поставилася з підозрою[85] до його озброєння, і Владислав IV змушений /76/ був розпустити військо, яке він озброїв за рахунок значної частини посагу своєї дружини – королеви. Отже, Хмельницький, залишившись без зайняття, незабаром найшов чим зайнятися, зайшовши у розбрат з Чаплінським, лейтенантом великого коронного хорунжого Конєцпольського, за межу одного з своїх маєтків. Ця звада сильно загострилася внаслідок поганого поводження Чаплін- ського з дружиною Хмельницького та сином, якого в цій сварці побили палицями. Невдовзі Хмельницький знайшов спосіб добитися сатисфакції за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що він його помітив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замість того, щоб приносити йому (населенню) спокій, давав шляхті більше змоги держати селян у рабстві та пригніченні. Отож, врахувавши їхнє незадоволення та впевнившись у відданості своїх козаків, Хмельницький подався на початку 1648 р. до порогів чи островів Борисфена, щоб бути безпечним від наскоків поляків та укріпитися там.

Дехто був переконаний, зрештою не зовсім без- підставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану війни проти татар, підтримував з Хмельницьким таємні зв’язки і допоміг повстати козакам для того, щоб Річ Посполита була змушена дати королю військо для втихомирення козаків.{39} Козаки повинні були з’єднатися з королівським військом, що складалося переважно з чужинців під командуванням довірених королю людей, а тому це військо не слухало б наказів Речі Посполитої та пішло б за Владиславом проти татар і навіть проти турків, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б він зачепив татар. Як би там не було, а Хмельницький, побачивши, що його листи до Польщі зі скаргами на кривди, заподіяні козакам і йому само- /77/ му зокрема, залишаються без наслідків, хоч були писані в дусі підданства та слухняності, і що, навпаки, гетьман Потоцький готується до походу проти нього, він, не довіряючи власним силам, звернувся за допомогою до татар, які зимували в безлюдних степах, шукаючи нагоди до грабіжницьких нападів на Україну. Ними командував Тугай-бей, один з хоробрих, але бунтівливих вождів, що часто не корився ханові.

Віддаленість від польських гетьманів{40} сприяла Хмельницькому в тому, що приховувала його секретні дії. Все ж таки, як тільки гетьмани дістали певні відомості, вони вирішили йти швидким маршем до запорозьких островів, щоб у зародку придушити заколот. Отже, вони відрядили в той бік частину польського війська, призначеного для охорони кордонів, а також козацький корпус, що був на службі Речі Посполитої, під командуванням їхнього комісара Шемберга, сина гетьмана Стефана Потоцького, Сапєги,[86] Чарнецького та кількох інших офіце- рів. Частина цього козацького війська пливла Борисфеном. При- /78/ бувши до порогів,[87] вони раптом перейшли на бік Хмельницького, незважаючи на нову присягу, яку нещодавно склали полякам і порушення якої на користь своїх земляків вони не вважали за гріх. Хмельницький одразу ж вирушив з цим підкріпленням на зустріч іншим козакам, що йшли проти нього суходолом, і легко намовив їх наслідувати приклад своїх товаришів. Серед польського війська було кілька ескадронів драгунів, які зробили козакам величезну послугу в цій війні проти польської шляхти, а саме: магнати, заощаджуючи видатки на утримання німецької гвардії, яку вони мали звичай тримати при собі, озброїли та одягли на зразок німецьких драгунів чимало місцевих селян, підносячи їх дух зміною обстановки, яка витягала їх з безодні рабства. Хмельницький, підкріплений козаками-перебіжчиками, яких було чотири тисячі, легко дав собі раду з рештою польського війська, якого було не більше як півтори /79/ тисячі. Поляки оборонялися протягом кількох днів посеред свого табору. [88] Але, втративши свою артилерію і не маючи сил встояти перед великою кількістю козаків, які їх оточили зі всіх боків, поляки були або вбиті, або полонені татарами. Серед полонених був Сапєга, а Шемберг і Потоцький були смертельно поранені. Останній, якого вже не можна було перевозити, вмер на полі.

Хмельницький, старанно використовуючи перевагу та блиск, що звичайно несе перша перемога, повернувся проти решти польського війська, в якому було ще п’ять тисяч чоловік. Ватажки того війська після даремного очікування звісток про похід перших загонів, які вони відрядили до Борисфена, нарешті одержали повідомлення про їхню поразку, про зламання присяги реєстровими козаками та про приєднання татар до цих бунтівників, і тому вони визнали за доцільне відступити, щоб зберегти решту королівського війська, не маючи змоги чинити опір своїм во- /80/ рогам. Проте швидкість бахматів[89] не дозволила полякам відійти досить далеко: татари наздогнали їх, і почалися сутички, під час яких взято в полон кількох татар. Під тортурами, що їх неодмінно треба було застосувати, щоб дізнатися правди про те, що діється в їхньому війську, вони виказали, що татар було со- /81/ рок тисяч, а козаків сім тисяч, що до козаків ось-ось мали пристати з панських маєтків селяни, які звідусіль збігаються до них. У зв’язку з такими зізнаннями польська військова рада, обміркувавши питання – давати бій чи відступати, не будучи впевненою, що зможуть утриматися на тому місці, де вороги незабаром відрізали б їх від харчів та фуражу, вирішили продовжувати відступ серед возів. Але тільки-но польське військо пройшло з півмилі, як воно потрапило в дуже густий ліс, всередині якого було величезне багно; до того ж лиха тисяча вісімсот козаків, які ще залишалися при поляках, покинули їх, щоб приєднатися до своїх товаришів. Нарешті, після чотиригодинного бою в цьому лісі як з поганими дорогами, так і з ворогом, коли табір раз у раз то проривався, то загрузав, усіх [поляків] було або перебито, або взято в полон, або потоплено в болоті.

Це нещастя, що трапилося в околицях Корсуня, стало ще дошкульнішим для Польщі внаслідок смерті короля Владислава IV, який саме тоді вмер в Меречі, в Литві, на п’ятдесят другому році свого життя; усі були певні, що той монарх, хоробрість якого разом з іншими видатними його якостями робила його так само гідним поваги серед своїх, як грізним для ворогів, в силу свого авторитету й пошани до його імені був би спроможний припинити заколот, вчинений[90] козаками.

Хмельницький не зразу довідався про смерть короля; якщо б він був про неї [своєчасно] поінформований, то виявив би більше гордості після поразки польського війська, коли він писав до Владислава дуже покірливого листа, в якому покладав відпові- дальність за все, що сталося, на кривди урядовців, на /82/ грабіжництво та нестерпні здирства євреїв, орендарів панських і королівських маєтків; Хмельницький просив пробачення за те, що він змушений був зробити, обороняючись від тих зловживань, і обіцяв відпровадити татар та залишитися слухняним його величності, аби тільки король зволів повернути йому і козакам волю та /83/ привілеї, надані попередніми королями. Незабаром він дізнався про смерть короля з листа, якого прислав йому через грецького монаха Адам Кисіль, воєвода брацлавський.{41} Цей воєвода, теж грецький схизматик, вжив вельми лагідних та ввічливих виразів, щоб навернути вождя козаків до його обов’язку, нагадавши /84/ йому колишню вірність запорозьких козаків, в якій вони, хоч і вельми волелюбні, завжди були дуже постійні. Воєвода писав, що вони живуть у державі, де всі, а особливо військові, мають широку можливість відстоювати свої інтереси та скаржитися на заподіяні їм кривди; що він, Кисіль, є єдиним сенатором грецької віри й тому – оборонцем церкви та прав цієї релігії, захист якої він завжди брав близько до свого серця. Він закликав Хмельницького святістю їхньої релігії та честю руського народу відправити татар і повернути козаків до місця їх звичайного перебування, а також щоб він надіслав кількох козаків викласти їхні скарги, зокрема і свої особисті.[91] Кисіль пропонував свої старання та послуги, щоб домогтися задоволення усіх їх вимог, бо його становище в Речі Посполитій таке, що без його участі не може бути прийняте жодне рішення чи то про мир, чи про війну. Проте він запевняв, що, безперечно, був би більш схильний припи- /85/ нити це безладдя мирно, а не роздмухувати його, продовжуючи громадянську війну; що обидва війська тепер взаємно винищують одне одного, а вони зробили б корисніше та почесніше, коли б повернули проти ворогів християнства, поведінка яких має бути за приклад, щоб утихомирити початки незгоди. Щоправда, татари, коли їх роз’єднують якісь чвари, відразу хапаються за зброю, наче таким чином вони прагнуть розв’язати суперечку, але як тільки мине перший спалах їхнього гніву, вони легко заспокоюються і миряться без жодного арбітра або посередника; козаки повинні, отже, відіслати татар, запозичивши від них цей гідний похвали спосіб [полагодження суперечок]. Чернець, який приніс цей лист, з труднощами вирвавшись з рук татар, прибув до табору Хмельницького, де застав досить велике замішання. Гетьман поспіхом скликав свою солдатню,{42} прочитав їм цього листа і перший схвалив поради брацлавського воєводи; його підтримала більшість голосів, і вирішено, що всі ворожі дії будуть припинені, а козаки чекатимуть на відповідь польського двору; вирі- /86/ шено також відіслати у безлюдні степи татар, але мати їх напоготові про всякий випадок; вирішено ще запросити воєводу, щоб він прибув до козаків.

Ця поміркованість Хмельницького в такому становищі, коли перевага була за ним, здивувала всіх; проте вона не була позбавлена підступності, бо хоч, з одного боку, неначебто він стримав свої переможні дії, щоб не проливати крові і тим легше знову заслужити королівську ласку, то, з другого боку, він виявляв свою могутність перед поляками, щоб вирвати у них те, чого вони, мабуть, не дали б при виявленні звичайних ознак підданства.

Отож, вступивши до Білої Церкви, він притих, а тим часом Кривоніс, другий козацький ватажок, людина низького походження, але смілива і стра- /87/ шенно жорстока, пустошив Русь та Поділля.{43} Хмельницький вдавав, що засуджує оті дії Кривоноса, та обіцяв видати його в руки поляків, а також ще п’ятьох ватажків повсталих селян; але цим він лише замилював очі полякам, щоб захопити фортецю Бар, як він це і зробив.

Князь Ієремія Михайло Вишневецький вирушив із-за Дніпра на прикордоння Русі з кількома загонами, до яких приєдналися загони київського воєводи Януша Тишкевича і полк гвардії покійного короля під командуванням литовського польного гетьмана. [92] Осінського;{44} вони дали відсіч Кривоносові та на деякий час затримали його просування, інакше Кривоніс був би вдерся всередину королівства разом з цією юрбою руських, яких було щонайменше сто тисяч. Інші численні загони, а також, посполите рушення прикордонної шляхти створили нове військо, що вирушило проти козаків та повсталих селян, зро- бивши вдруге безуспішну спробу домовитися з їхні- ми керівниками. /88/