Розділ «П’єр Шевальє ІСТОРІЯ ВІЙНИ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЬЩІ з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар Pierre Chevalier HISTOIRE DE LA GUERRE DES COSAQUES CONTRE LA POLOGNE avec un discours de leurs Origine, Pais, Moeurs, Gouvernement & Religion. Et un autre des Tartares Précopites 1663»

Цього ж вечора на військовій раді взято до уваги, що наміром ворога є вигравати час, щоб виснажити поляків, щоб після того вони самі загинули в місцевості, надто віддаленій від багатих на хліб країв, і що краще розпочати військові дії, поки військо в силі; отож вирішено вступити в бій наступного дня. Король провів більшу частину ночі за молитвами та віддаванням потрібних розпоряджень; на світанку він наказав вишикувати військо до бою; ворог не помітив цього тому, що аж до дев’яти годин ранку був дуже густий туман. Правим флангом першої лінії командував великий гетьман Потоцький та підлеглі йому брацлавський воєвода Лянцкоронський, познанський воєвода Опалінський, великий коронний маршалок, Любомирський, литовський підканцлер Сапєга, великий коронний хорунжий Конєцпольський, познанський підчаший граф Владислав Лешно, два Собєські, сини покійного краківського каштеляна,{64} та кілька інших магнатів, які власним коштом зібрали наймані /147/ загони. Командування лівим флангом віддано польному гетьманові Калиновському, князям Острозькому{65} та Заславському, брестському воєводі,{66} руському воєводі князю Вишневецькому, подільському воєводі Станіславу Потоцькому, Яну Замойському і полковникові-латишеві Яну Денгофу; деякі з вищезгаданих приєднали до війська Речі Посполитої також загони, зібрані в своїх маєт- ках. Король приділив свою увагу центру, що складався з усієї німецької та польської піхоти, з якою була артилерія під проводом генерала Сігізмунда Пшиємського, що довгий час служив як генерал-майор у шведському війську в Німеччині. Друга лінія, посередині якої обрав собі місце його ко- /148/ ролів- ська величність, складалася тільки з кавалерії; нею командував серед інших офіцерів великий литовський підчаший Тишкевич. Резервний корпус був під командою великого ловчого полковника Меделя та сокальського старости Денгофа; корпус складався з їхньої кінноти, а також з кінноти Грудзінського і Розражевського та з піхоти королевого брата князя Карла, з піхоти Конєцпольського та з кінноти французького полковника Дю-Плессі. Весь обоз разом з бойовими припасами залишався в таборі, укріпленому з одного боку, а з другого – прикритому містом та річкою. Для охорони обозів король залишив кілька загонів піхоти, які здалека здавалися значно численнішими, ніж вони були насправді, завдяки списам, що їх король наказав гусарам залишити тут, і які мали на кінцях червоні стрічки. Вишикувані в бойовому порядку, ці списи являли собою красиве видовище. Сонце розсіювало туман, який закривав досі військо; це нагадувало завісу, яка, піднімаючись, відкриває театральну панораму. Коли ця картина з’явилася перед очима ворога, він був вражений такою стрункістю і численністю польського війська. А втім, ворожі загони були численніші, оскільки вони налічували понад триста тисяч війська і займали таку велику територію, яку не можна було осягнути оком. Татари захопили кілька сусідніх, дуже похилих пагорбків і заповнили їх цілком, вишикувавшись у формі серпа. Праворуч від татар проти лівого флангу поляків були козаки, змішані з деякими татарськими загонами; там був козацький табір, що складався з багатьох рядів возів, посеред яких знаходилася частина козацького війська, здатна в такій позиції витримати будь-яку атаку.

Після вишикування в такий спосіб військ ранок минув у легких сутичках; однак король підозрював, що ворог має намір відволікати увагу поляків мали- /149/ ми боями для того, щоб уночі атакувати їх і зненацька наскочити у пітьмі; тому він заборонив під загрозою смертної кари залишати без наказу свої лави, а також звелів зруйнувати всі мости на Стирі, щоб козаки не могли атакувати їх з тилу та щоб одночасно і свої на випадок скрути були змушені добре себе поводити, не маючи жодної надії на втечу. А щоб доцільно закінчити день, якого ледве вистачило б для генерального бою між двома величезними військами, в яких налічувалося не менше чотирьохсот тисяч вояк, король наказав розпочати обстріл ворожого війська залпами з гармат, котрі він звелів викотити попереду свого війська і час від часу бити з них в міру того, як вони наближалися до пагорбків, де були татари. Багато поляків, оскільки день уже згасав, хотіли відкласти бій до наступного ранку, інші ж відстоювали протилежну думку, побоюючись, що козаки вночі /150/ кинуться на поляків разом з своїм табором, який вони дуже укріпили, та змусять поляків залишити місце бою; отож його величність звелів розпочати атаку загонами князя Вишневецького, який вдарив на ворога з дванадцятьма ротами старих вояків; йому допомагав подільський воєвода з посполитим рушенням з Краківського, Сандомирського, Ленчицького та Перемишльського воєводств. Козаки зустріли їх дуже стійко, і сутичка тривала щось з годину; весь час пороховий дим та пилюга закривали ці загони від решти війська; коли вони почали подаватися, їм дуже вчасно допомогли надіслані королем свіжі загони, після прибуття яких козаків відбито до їхнього табору, а татар, які боролися разом з козаками, – на їхні пагорби. А тим часом король з боєм просувався вперед проти основної сили татар; праве крило затрималося біля лісу, щоб знешкодити намір численних ворогів, які там зробили засідку, сподіваючись оточити польське військо в найінтенсивніший момент бою. Монарх, рухаючи перед собою артилерію, яка під командуванням генерала Пшиємського стріляла дуже вчасно і з великим успіхом, примусив татар залишити підніжжя пагорба і поступово зайняв його вершину, витримавши рушничну стрілянину яничар, які були разом з татарами. Його польська величність зазнав на цьому місці дуже великої небезпеки, бо чотири ядра з гармати, поставленої татарами на узліссі, пролетіли повз нього, а одне впало біля його ніг. Поляки зразу ж відплатили тим самим: Отвіновський, королівський тлумач з турецької і татарської мов, запевнив, що хан знаходиться там, де видно великий білий прапор; король наказав повернути туди гармату, перший постріл якої повалив одного з головних татарських офіцерів поблизу хана, а хану нагнав такого страху, що він думав тільки про відступ. Військо, відігнане від пагорба, /151/ пішло за ханом, залишаючи кілька загонів, щоб прикрити відступ і деякий час затримати поляків. Проте останні негайно погналися за ними і переслідували їх півтори милі,{67} ніч та швидкість татарських бахматів[122] допомогли їм вийти з небезпеки, однак під час відступу вони залишили багато поранених і мертвих, яких звичайно забирають з собою та спалюють в дорозі на перепочинку, вважаючи жахливим залишати їх у руках християн; вони покинули також своє спорядження: кожухи, сідла, шаблі, вози і навіть ханський намет, його прапор та барабанчик зі шкіри й позолоченого срібла, яким хан користувався замість дзвоника. Багато поляків, які були у неволі у цих невірних, визволено, а багатьох інших татари вбили, бачачи, що вони не мають змоги забрати їх з собою при відступі, який цього дня продовжувався ще на десять французьких миль.

Король відрядив кілька загонів кінноти в погоню за татарами, а рештою свого війська оточив табір козаків, яких було ще понад двісті тисяч і які мали сорок гармат, з котрих невпинно стріляли. Хмель- ницький відступив разом з татарами, щоб поверну- /152/ ти їх до бою; але він не міг переконати їх. Навпаки, з ним поводилися дуже погано, бо хан звернувся до нього з дуже образливими словами, докоряючи, що Хмельницький обдурив хана, приховавши від нього стан польського війська, якого, за твердженням Хмельницького, було лише двадцять тисяч; він навіть погрозив Хмельницькому відіслати його польському королю в обмін на мурз, які перебувають у польському полоні; як там не було, а хан не хотів його відпустити, поки Хмельницький не послав до Чигирина розпорядження видати ханові значну суму та частину здобичі, яку він раніш взяв у Польщі. Отже, наступної ночі король звелів, щоб на полі бою було відправлено подячний молебен за перемогу, яка полякам обійшлася в тисячу двісті чоловік, тоді як ворог втратив у шість разів більше. Король провів ніч у своїй кареті, і хоч падав великий дощ, він наказав артилерії без затримки піднятися на залишений татарами пагорб, щоб звідти розбити вщент козацький табір. Козаки, незважаючи на дощ, оточили табір широким та глибоким ровом і обставили мушкетерами в найслабших і найбільш відкритих місцях. Позаду було велике болото, на яке спирався табір; воно цілком захищало цей табір. Тому що Хмельницький був відсутнім, козаки передали команду над своїм військом офіцерові на прізвище Джеджелій, якого всі боялися за його жорстокість. Оскільки козаки шукали всіх можливих засобів порятунку, то вони написали до короля, просячи його ласки та висловлюючи своє велике прагнення до миру; проте оскільки вони тримали в руках одночасно не тільки перо, але й зброю, то їхні писання відкинуто, і король думав тільки про те, щоб приборкати їх силою, тим більше, коли дізнався, що серед козаків починаються чвари. Деякі польські офіцери вважали, що козацький табір слід затопити, /153/ затримавши греблею течію води, але перемогла думка, що краще розтрощити його вщент, і з цією метою привезено важкі гармати з Бродів – фортеці, збудованої покійним великим гетьманом Конєцпольським. Крім цього, споруджено мости вище і нижче табору для зв’язку між польськими загонами та збудовано кілька фортів і редутів на найвищих місцях, щоб там поставити батареї.

4 липня козаки несподіваним наскоком здобули один з цих фортів, де було дві гармати і вісімдесят душ польської охорони, яким вони відтяли голови косами, тобто зброєю, котрою звичайно користуються козацькі піхотинці замість списів. Генерал Губальд прибув туди негайно, вигнав їх і відбив у них гармату, яку вони тягнули до табору. Того ж самого дня козаки здобули один з пагорбів, на якому вони могли спо- /154/ кійніше пасти своїх коней; великий хорунжий прогнав їх звідти і забрав у них п’ятсот коней. 5 липня козаки вийшли з свого табору у великій кількості і з таким виглядом, що полякам здавалося, ніби козаки хочуть дати їм знову бій; проте вони прогнали козаків у їхнє укріплення, завдавши їм досить тяжкого удару та убивши понад чотириста козацьких воїнів; у поляків були поранені Сокол і Пясочин у цій сутичці, після якої розпочалася між обома військами велика гарматна стрілянина, що завдала чимало шкоди обом сторонам.

Козаки, побачивши, що їм так не щастить, вдалися до хитрощів, атакувавши наступної ночі польське військо всіма своїми загонами. Їх задум був знешкоджений дощем, що почав падати, та пильністю короля і гетьманів, які подвоїли сторожу. Тим часом полонізований татарин Магмет Челебей, який здавна був на службі в коронного гетьмана, що зробив його капітаном, і якого надіслано було з частиною війська в погоню за татарами, повернувся до табору і привів як бранця одного знатного татарина, ханового родича Мустафу-агу, що, будучи пораненим у бою під Берестечком, не міг відступати разом зі своїми. Він запропонував було Челебеєві як викуп п’ятнадцять тисяч ришдалів;{68} проте останній більше цінував свою вірність, з якою він служив багато років своєму панові коронному гетьманові, ніж гроші та інші значні вигоди, які йому цей татарський вельможа пропонував на випадок, коли б Челебей захотів повернутися до своєї країни. Магмет Челебей повідомив, що по дорозі він знайшов понад тисячу татар мертвих або смертельно поранених, якими татарське військо не хотіло себе обтяжувати при відступі; це означало, що відступ був надзвичайно поквапливим, бо у татар є звичай краще палити трупи, ніж залишати своїм ворогам. /155/

Козаки, яким не вдалася їх остання спроба, зрозуміли, що вони опинилися в утрудненому та не- вигідному становищі; їх єдиною надією на порятунок була легкість переходу через сусіднє болото. Цей перехід вони залишили собі чи то для постачання фуражем чи для відступу. Однак полковник Балабан, який став з тисячею чоловік на другому боці болота, почав першкоджати козакам вільно виходити; до того ж поляки вирішили поставити туди більше війська, щоб повністю позбавити козаків можливості відходу.

Нарешті, польська артилерія почала громити козацький табір з більшою наполегливістю, ніж досі. Тоді козаки вислали трьох посланців на прізвища Криса, полковник чигиринського полку, Гладкий і Переяславець,[123] щоб просити миру. Вони, насамперед, /156/ звернулися до великого гетьмана, який, зробивши їм суворі докори за їхню жорстокість і підступність, заявив, що вони не варті ласки його королівської величності та що не заслуговують навіть на те, щоб з ними обходитись як з християнами після ганебної спілки з турками і татарами.

Проте король за порадою сенаторів допустив козаків до аудієнції під наметом, поставленим на пагорбі, звідки прогнано татар. Вони впали в ноги монархові, подаючи йому від імені всіх козаків листа і раз у раз просячи у нього милосердя, повторюючи постійно це слово на всі запитання, які їм поставлено, та при кожній нагоді цілуючи руки й одяг сенаторам. Його польська величність, відбувши після цього на раду, відповів устами свого великого канцлера, кульмського єпіскопа,{69} що, незважаючи на козацькі злочини, через які вони повинні втратити всіляку надію на пробачення, все ж його величність, бажаючи зважити на доброту і милосердя боже, виявить козакам своє [милосердя]. Отже, коли вони дадуть йому переконливі докази справжнього каяття та цілковитої підданості, то король пробачить їм минуле на умовах, що їх одержать на письмі і за якими вони мають прийти наступного дня близько одинадцятої години, а до того часу будуть припинені військові дії, як того просили козаки, однак їхній головний посол Криса залишиться заложником. Інші посли прийшли 7 липня у призначений час, щоб одержати пункти умови, на основі яких король погоджувався припинити воєнні дії, як про це його козаки просили.

У цій умові було сказано таке. По-перше, що козаки дадуть дванадцять своїх провідних офіцерів заложниками, аж доки вони зможуть видати королю свого гетьмана Хмельницького та його писаря Виговського. 2. Що козаки повернуть гармати та прапори, /157/ взяті ними під час цієї війни. 3. Що вони також повернуть гетьманську корогву козацького війська, яку потім король дасть тому, кому захоче. 4. Що на випадок, коли б козаки не були задоволені кількістю в дванадцять тисяч війська, яких обіцяно утримувати для охорони кордонів, то цей пункт буде переданий на найближчий сейм. 5. Що відносно привілеїв, яких козаки могли б домагатися, то вони матимуть лише ті, які їм надав 1628 р. покійний гетьман Конєцпольський.

Козацькі посли, повернувшись до табору, повідомили про ці умови, а наступного дня принесли таку відповідь: щодо першого пункту, то вони зроблять усе можливе, щоб видати королю Хмельницького та його писаря, але вони не дадуть для цього заложників; що вони згодні з другим і третім пунктами умови, а щодо /158/ решти, то вони можуть погодитися лише на умовах Зборівського договору. Король, ображений цією відповіддю, наказав посилити гарматний вогонь[124] і винищити впень козаків; останні ж готові були скоріше вмерти, ніж так підупасти з-за цих умов. Вони відповідали на стрілянину польської артилерії, але не дуже часто, і це давало підстави догадуватися, що їм бракує пороху. Деякі з них були такі сміливі, що підійшли зовсім близько до польського табору й почули оголошений оповісниками наказ; коли поляки про це дізналися, вони були змушені замінити цей наказ і навіть змінити план загального наступу на козацький табір. Отак козаки чинили щосили опір всім польським атакам, і їх хоробрість заслуговувала б на найвищу похвалу, коли б її не супроводжували численні огидні жорстокі вчинки – вони здирали шкіру, смажили на повільно- /159/ му вогні та мучили в безліч інших способів поляків, які потрапляли до них у руки;{70} до того ж запропонування цих умов, на яких козаки могли здобути мир, навіяло на них лють, що її роздмухували їхні попи, які весь час підтримували в них надію на швидке повернення Хмельницького і татар. Все ж злигодні, яких зазнавали козаки, та довга відсут- ність Хмельницького послаблювали в них оту фальшиву віру на швидку допомогу, і вся ця людська маса почала вперто домагатися миру. Козацькі ватажки бачили, що миру можна досягнути лише за їх рахунок, через те й протистояли цьому, використовуючи всю свою владу: побачивши, що Джеджелій, якого вони обрали на місце Хмельницького, схиляється до мирного розв’язання, вони скинули його і поставили замість нього Богуна. Останній, щоб проявити себе, як справжній полководець, дізнавшись, що брацлавський воєвода перейшов річку з кількома загонами для закриття проходу, яким козаки звичайно ходили за фуражем та /160/ яким можна було відступити, вийшов із значною кількістю старого козацького війська та двома гарматами, щоб відбити поляків і зміцнити охорону укріплень, зроблених козаками для захисту цього проходу. Лише вийшов він з табору, як збудилася підозра, що існувала вже на протязі певного часу, буцім старі козаки мають намір відступити з своїми ватажками і покинути решту. Якийсь повстанець[125] крикнув, що Богун вийшов з наміром утекти, і в одну мить чутка про це поширилася по всьому табору та викликала такий жах, що всі почали тікати в цілковитому безладді.

Шляхи, зроблені козаками через близьке до табору болото, були надто вузькі; багато втікачів попадали з них і загрузли, хоч вони і кидали свої сіряки, плащі та інше спорядження, щоб вибратися. Богун помітив це замішання та надбіг з своїми старими вояками, щоб його втихомирити, але не зміг, бо течія потягла і їх за собою і вони були змушені іти за прикладом інших. Брацлавський воєвода бачив, що вороже військо виходить надзвичайно поквапливо з табору, але не міг зрозуміти причини цього. Спочатку він уявив собі, ніби козаки наближаються, щоб кинутися на нього, тому він розташувався з двома тисячами своїх людей в досить сприятливому місці для того, щоб не бути оточеним. Становище ворога спонукало його незабаром змінити свою попередню думку і він почав іти за ним. Та його затримала тяжка для переходу тіснина, якою утікали повстанці. Проте воєвода наздогнав частину їх при допомозі посполитого рушення з Полоцького воєводства, яке саме прибувало під Берестечко, коли почалася втеча козаків, і опинилося так близько від них, що змогло кинутися в по- /161/ гоню за ними. Польське військо не очікувало раптового відступу ворога і, отже, за винятком вартових, не було готове для переслідування, [тому воно] кинулося прямо на козацький табір, де, знайшовши щедру здобич, зайнялося нею, замість того, щоб рушити за втікачами. Все ж козаки втратили під час відступу двадцять тисяч своїх чи то побитих поляками, чи то загиблих у лісах, хащах та болотах. Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнулися в своєму таборі і вирішили боротись і, як люди, що не мали більше надії на порятунок, хотіли дорого продати своє життя. Деякі з козаків, побачивши, що вони не втримаються перед величезною кількістю поляків, кинулися в річку, а інші на болото; в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке [поляки] обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого крім життя, вони витягали з своїх кишень та чересів усі свої гроші і кидали їх у воду. На- решті, повністю оточені, вони майже всі загинули один за одним, [але] довелося з кожним з них вести /162/ бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь московит напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич з Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що московит не дасть собі з ними ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій; козак, хоч і пробитий чотирнадцятьмя кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якого закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому /163/ життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим. Поляки знайшли в козацькому таборі, крім багатьох жінок і дітей, значну здобич. Тут було сорок гармат, серед них вісімнадцять батарейних, багато пороху; численні прапори, між іншим ко- рогва, яку король після його обрання прислав був гетьманові Хмельницькому на ознаку затвердження його гетьманства, а також корогва покійного короля Владислава, яку він надіслав був козакам тоді, коли хотів їх використати на задуманій ним війні проти московитів; ще один прапор, який козаки здобули у поляків 25 минулого червня, шабля, яку грецький патріарх прислав Хмельницькому в подяку за оборону грецької релігії, ризи, церковний посуд та інші цінні речі одного грецького прелата, який називав себе корінфським архієпіскопом і який репрезентував патріарха при Хмельницькому; це був один з тих, які найбільше підтримували вогонь повстання серед козаків та руських і які були найзапеклішими противниками мирного полагодження справи. Його вбив стрілою під час відступу якийсь молодий поляк. Знайдено також велику кількість зброї та силу харчів і скриньку Хмельницького, де була печатка Запорозького Війська та різні листи від султана, великого князя московського, від князя трансільванського, більше тридцяти тисяч ришдалів, призначених для татар, верхній одяг, підбитий коштовним хутром; знайдено навіть біля вогню горшки та рожни – певний доказ, що втеча козаків зовсім не була задумана заздалегідь, а що це була дія неба.

Ця поразка коштувала поляками всього кілька солдатів та одного капітана з піхотного полку Радзівіл- ла, вбитого при атаці тих трьохсот козаків, які бо- /164/ ронилися на болоті. Крім тих, кого послано в погоню за козаками, туди рушили ще польний гетьман та князь Вишневецький з сімома полками, щоб перешкодити з’єднанню козаків. Вони грабували всіх, кого зустрічали по дорозі. Велика частина козаків відступила на Дубно, три тисячі з них були посічені залогою міста та кількома загонами, які були відряджені туди саме тоді, як козаки проходили довгою греблею, а король, залишивши майже все посполите рушення в Берестечку, сам пішов з цією ж метою у напрямку Кам’янця. На своєму шляху він зустрічав жахливе видовище: дороги були встелені мертвими, а ліси повні жалюгідних утікачів, які після відступу заховалися в найгустіші місця, і багато з них протягом кількох днів живилися тільки корою дерев. Здебільшого вони були такі виснажені, що вже не трималися на ногах і не могли втікати. Обурення поляків перейшло в жалість при вигляді цих скелетів, і замість того, щоб вбивати їх, поляки бігли за ними лише для того, щоб дарувати їм життя та спонукати їх зберегти це життя. Король був навіть такий добрий, побачивши це нещастя, що наказав роздавати їм харчі та запевнив їх, що пробачить їм, коли вони залишать козаків-бунтівників і повернуться додому. Його королівська величність тому був милосердним, що не хотів, убиваючи мечем це збунтоване поспільство, знищити одну з головних провін- цій королівства, яка була для інших [провінцій] оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбільших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, [126] /165/ і якщо якийсь маєток втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами. Це було справжнім мотивом, який цього разу, а також і в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків; їх неважко було б звести нанівець, якщо б не ця обставина.

Король, вважаючи, що його присутність необхідна для закінчення війни та остаточного підкорення козаків, наполягав на тому, щоб рушити з усім військом на Київ, звідки він мав би відрядити загони та дати необхідні накази для здійснення цього плану. Але шляхта противилася цьому, покликаючись на невідкладність своїх справ, які примушували їх повернутися додому, а також, що посполите рушення вже не потрібне для закінчення недоробленого, що розпорошені козаки не спроможні піднятися після своєї поразки і що коли б навіть деякі захотіли знову взяти зброю у руки, то вистачить найманих загонів, щоб перешкодити в цьому козакам і зробити марними всі їхні зусилля; словом, немає жодної рації вести шляхту в країну, знелюднену і виснажену невпинними /166/ спустошеннями козаків і татар, бо вона там згине з голоду. Отож, відбувши загальну нараду всіх старших керівників та офіцерів в Орлі,{71} довелося поступитися перед цією думкою та задовольнити тих, хто хотів повернутися додому, а вони становили більшість. Його польська величність, видавши розпорядження великому гетьманові Потоцькому, щоб завершити те, що так щасливо почалося, теж повернувся до Варшави, взявши перед своїм від’їздом слово від шляхти щодо нової підмоги в людях і грошах. Від’їжджаючи з війська, король одержав звіст- ку, що хан, дізнавшись про втечу козаків, поспішно відступив у напрямку Криму і що чотири тисячі турків, які йшли на допомогу козакам, одержавши таку звістку, поквапливо відступили за Борисфен. Король одночасно довідався про поразку козаків у Литві, заподіяну князем Радзівіллом.

Дванадцять тисяч козаків під командуванням одного з своїх отаманів Небаби розташувалися поблизу Лоєва,[127] у гирлі річки Сожа, яка впадає в Борисфен; підготувавшись до переправи через ріку, той отаман залишив кілька загонів, щоб боронити переправи. Гетьман литовський князь Радзівілл, дізнавшись про це, вирішив атакувати їх, виславши наперед генерал-майора Мірського з трьома тисячами добірних людей і наказавши рухатись другим берегом Борисфена; сам же він сів у човни з рештою своєї піхоти та артилерії, а кавалерії звелів іти суходолом. Прибувши, він наказав атакувати козацькі укріплення з одного боку, а Мірський, якому він подав сигнал кількома гарматними пострілами, вдарив з другого боку. Козаки хоробро оборонялися півтори години, а потім їх опір було зламано і їх розгромлено. Небаба з військом наближався на допомогу своїм; князь Радзівілл, хоч Мірський не /167/ перейшов ще ріки, яка їх розділяла, і не приєднався до нього, невпинно рухався вперед, щоб чинити опір козакам. Після завзятої сутички, в якій загинули три головні козацькі полковники, в тому числі й Небаба, козацьке військо було розбите, три тисячі козаків убито, багато взято в полон, серед них – племінник Небаби. Інші ж утекли до табору, розташованого недалеко від поля бою. Коли надійшов сюди литовський віце-маршалок Криштоф Потоцький, посланий спеціально для розвідки, він знайшов уже табір пустим. Козаки залишили також місто Любеч, а недалеко від міста Чорнобиля не чинили великого опору та здалися литовському генералу від артилерії Госєвському.[128] Після цього князь Радзівілл проторував собі шлях на Київ, щоб остаточно знищити залишки бунту в тих місцях.

Гетьман Потоцький чинив так само на Волині, де труднощі у здобуванні харчів та фуражу примусили його поділити своє військо на багато частин; він призначив їм усім зустріч для з’єднання в Любартові, місті, яке завдяки своєму положенню та кількості мешканців збереглося серед воєнної завірюхи; звід- ти він звелів загонам іти на здобуття Паволочі та Білої Церкви, наказуючи насамперед офіцерам добувати харчі для солдатів так, щоб селяни через погану поведінку поляків не були змушені залишати своїх домівок та знищувати можливих запасів харчів та фуражу. Тамтешні пани теж докладали старань, щоб селяни повернулися до послушенства, обіцяючи їм у листах та в спеціальних посланнях, що милостиво поводитимуться з ними, якщо тільки селяни захочуть виправитися.

Тим часом Хмельницький грішми втихомирив хана і визволився з його рук; він повернувся на Україну, щоб заспокоїти дух народу, який був дуже збу- /168/ рений останньою поразкою та його відсутністю. Хмельницький використав властиву йому кмітли- вість і послав у місця, куди він особисто не міг прибути, своє перо і емісарів, щоб знову збудити бойовий запал, який вже значно був охолонув, та щоб закликати до боротьби за спільну справу, і при тому пояснював народові, що фортуна мінлива і має зворотну сторону: якщо вона від деякого часу прихильна до поляків, то все ж вона залишила козакам хоробрість і досить війська, щоб відновити війну та підвестися після поразки. Одночасно він підбадьорював народ навмисне вигаданою новиною, ніби повстання якогось Ракочі{72} в Польщі примусило короля відвести туди більшість війська, щоб припинити рух повстанців; що цвіт старого козацтва знову згромаджується, а найближчими днями приєднаються до них татари для /169/ помсти за останню поразку. Все ж для того, щоб сподівання, якими він підтримував свій народ, могли здійснитися, Хмель- ницький час від часу надсилав послів до хана, через яких робив велемовні обіцянки, прагнучи одержати від нього нову допомогу; причому він доводив ханові, що безпека останнього залежить від успіху Хмельницького і що знищення козацтва безперечно спричиниться до того, що поляки винищать татар. Він відрядив також трьох послів у Порту з подібним клопотанням та доводив через них, що коли козаки матимуть підтримку від султана, вони зможуть чинити опір усій військовій силі Польщі і що, навпаки, коли султан відмовиться, то козаки будуть змушені помиритися з поляками і після цього виступити війною проти турків.

Князь Януш Радзівілл, до якого приєднався смоленський воєвода Глєбович, залишивши гусарського підполковника Францкевича[129] разом з кількома загонами під Черніговом, щоб перешкодити тамтешній козацькій залозі зробити вилазку, підступив під Київ, вигнавши з його околиць козацьких полковників Антона{73} і Горкушу,[130] та довів їхні загони до такого замішання, що вони, пробігши прожогом через свій табір і міст, змушені були відступити до Києва, проте і там вони не довго трималися. Викликаний наближенням литовського війська жах поширився серед інших козацьких загонів, які доти вважали себе в безпеці в тій місцевості. Вони залишили місто, яке було одним з їхніх головних пристановищ. Коли міщани Києва побачили, що в них немає ні залоги, ні інших засобів оборони, вони надіслали до польських гетьманів своїх архієпіскопа та архімандрита з бла- /170/ ганням пощадити їхнє місто, яке король завжди ласкаво оберігав і яке під час багатьох війн було притулком для польської шляхти. Їх прохання вислухано, і князь Радзівілл задовольнився тим, що обеззброїв міщан, щоб на майбутнє вони не могли шкодити.

Хмельницький, дізнавшись про втрату Києва, подвоїв свої старання і шукав способів, щоб поставити нове військо, здатне затримати просування ворога, а поганий стан надихував його сповненими люті і відчайдушності задумами. Його радо слухали не тільки козаки, а й частина селян, які були досить схильні знову спробувати щастя у війні; дехто з селян голосно повторював, що ганьба втрачати відвагу внаслідок однієї поразки; що ті, які їх цим разом змусили тікати, раніше самі тікали перед ними та що це може ще раз повторитися; що на випадок, коли б доля вперто підтримувала поляків, вони змогли б знайти притулок на турецькій землі, де жили б вільніше та легше, ніж на Русі, і що в цій справі вже написано до сілістрійського паші.

Отже багато з селян щодня приєднувалося до Хмельницького, а козаки знову почали свої походи та шарпанини в різних місцях, особливо ті, які жили поблизу Дністра та Валахії, бо вони більше призвичаєні до похідного життя. Гетьман Потоцький відрядив дві тисячі під командою свого сина, кам’янецького старости,{74} щоб розігнати всіх тих свавільників; але замість надіслати йому допомогу, як [молодий Потоцький] просив, він відкликав його назад, вважаючи, що краще зібрати все військо в єдине ці- ле. Гетьман надіслав потім сім загонів до Білої Церкви, щоб узяти козацьких язиків, але замість того, щоб виконати цей наказ, вони затрималися для пограбування Паволочі. Недалеко від цього місця їх зустріли дві тисячі козаків і п’ятсот татар, які атакували поляків і погнали /171/ аж до брами цього міста та примусили їх віддати всю здобич, яку вони було забрали. Поразка польських загонів була б неминучою, коли б не кілька загонів князя Вишневецького, які дуже вчасно прийшли їм на підмогу і примусили втікачів повернутися чолом до переслідувачів та відбити частину останніх до їхнього табору, а частину аж до Білої Церкви. Поляки довідалися від полонених татар, взятих при цій нагоді, що з Хмельницьким було лише дві тисячі їхнього війська, але до них мали приєднатися цими днями ще чотири тисячі; решта ж невірних погнала в степи своїх коней, щоб попасти їх там, та що вони одержали наказ бути напоготові, щоб в найближчий час повернутися до Польщі. Це повідомлення змусило гетьмана Потоцького припинити свій марш аж до прибуття обозу і піхоти. Порадившись з офіцерами про те, що робити, він вирішив захопити Фастів, місто по дорозі до Києва, щоб полегшити зв’язок і навіть об’єднання з князем Радзівіллом. Тоді як він стояв табором у Паволочі, очікуючи на піхоту, що йшла дуже повільно, пошесть забрала у цвіті літ князя Михайла Корибута-Вишневецького, який дав доказ надзвичайної хоробрості і діяльності протягом усієї війни, що позбавила його прибутків з усіх його маєтків, розташованих на Україні.

Коли військо 25 серпня віддало йому останню шану, воно наступного дня рушило до Трилісів, які були досить добре укріплені. Коли залога дуже гордо відповіла на гостру вимогу польського гетьмана здатися, він відрядив генерала артилерії і комісара війська Пшиємського, а також підполковника Берга з полку князя Богуслава Радзівілла разом з сьомастами німецьких уланів для атаки Трилісів. Вони втратили шістдесят чи вісімдесят душ при наближенні, серед них капітанів Штрауса і Валя; діставши підмогу від /172/ польської піхоти, вони менше ніж за дві години оволоділи місто і замком, незважаючи на запеклий опір обложених, серед яких навіть жінки боролися з косами в руках. Усіх тут посічено без різниці статі і віку, а козацького управителя Трилісів повішено над вогнем; коли все було пограбовано, то решту, яку не можна було забрати, спалено разом з містом. Ця суворість справила, мабуть, більше враження, ніж коли б поляки вдалися до ласки, бо як тільки у Фастові помітили пожежу, триста козаків, які охороняли це місто, залишили його, а за ними пішли й мешканці, хоча Фастів міг чинити опір полякам, що завдало б останнім численних жертв.