Розділ «П’єр Шевальє ІСТОРІЯ ВІЙНИ КОЗАКІВ ПРОТИ ПОЛЬЩІ з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар Pierre Chevalier HISTOIRE DE LA GUERRE DES COSAQUES CONTRE LA POLOGNE avec un discours de leurs Origine, Pais, Moeurs, Gouvernement & Religion. Et un autre des Tartares Précopites 1663»

Кричевський у свій час допоміг Хмельницькому визволитися, коли останній був при якійсь оказії ув’язнений поляками. Хмельницький віддячився йому цим самим після поразки польського війська під Корсунем рік тому. Прихильна поведінка з боку козаків і посмішка фортуни до Хмельницького спо- нукала Кричевського стати на службу до нього. Отже, прибувши у Литву і перейшовши Прип’ять, Кричевський удавав, що облягає Речицю, досить важливе місто, насправді ж він пішов просто на табір Радзівілла, вважаючи на підставі одержаного пові- домлення, що князь відіслав деякі свої загони та що його можна буде легко перемогти; він підійшов до табору зовсім близько, а поляки не мали відомостей про його наближення. Проте Ходоркович на перший відгомін бою вийшов з частиною кінноти з табору і за допомогою чотирьохсот уланів під командою Подлєка та Юськевича дав відсіч першому натискові козаків. Поки він різними маневрами затримував козаків, інші /120-124/ польські загони мали час підготуватися до бою; Госєвський[110] і Нєвярович разом з гусарами загнали потім лівий фланг ворога до поблизького лісу, звідки козаки спочатку почали сильну стрілянину і повбивали багато тих. хто надто близько підступив, але згодом козаки змушені були увійти глибше в ліс і не мали вже змоги продовжувати бій.

Одночасно кілька загонів польської кінноти, бойовий запал яких завів їх занадто далеко, були оточені козаками і мало що не порубані на шматки. На щастя, Коморовський, якого князь Радзівілл вислав перед боєм з тисячею чоловік назустріч ворогові, щоб узяти полонених і від них узнати новини, прим- чав вчасно, щоб визволити поляків. Той, хто командував правим флангом козаків, коли побачив цю підмогу полякам, побоюючись, що за нею іде друга, більша, і що, можливо, поляки готують якусь засідку, теж відступив у ліс, де він не відчував себе безпечним, оскільки не встиг укріпитися. Тим часом козацький отаман Пободайло встиг з дванадцятьма тисячами козаків на допомогу Кричевському і переправив свої загони човнами через Борисфен. Певно, що коли б він прибув трохи раніше, поки ще загони Кричевського були цілі, литовське військо потрапило б у дуже небезпечне становище. Тільки-но половина козаків Пободайла переправилася та почала укріплюватися, як князь Радзівілл рушив просто на них. Витримавши досить сильну контратаку, Радзівілл примусив козаків відступити та кинутися в ріку, так що з чотирьох тисяч п’ятисот чоловік залишилося триста чи чотириста, які врятувалися пливучи; решта була забита або втоплена. Полковники Тізенгаузен, Нольд і Фехтман ударили зі своїми німецькими загонами на решту ко- /125/ заків Пободайла, яка йшла табором, щоб приєднатися до Кричевського. Цей полковник вийшов з лісу, куди він відступив був, назустріч полякам; його відразу ж помітили гусари та примусили поквапливо будувати укріплення з повалених дерев та підручних матеріалів і навіть з тру- пів. Дізнавшись наступної ночі через своїх розвідни- ків, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі. Незважаючи на цю поразку, війна мала розгорітися ще сильніше і шістдесят тисяч козаків перейшли Прип’ять поблизу Бабиці, щоб знову напасти на Литву і там поновити війну. Саме тоді укладено Зборівський мирний договір, на виконання умов якого козаків відкликано з тієї країни та з Польщі. /126/

Друга козацька війна

Польський король повернувся до Варшави, де його вітав народ, всіляко виявляючи радощі та вдячність за те, що він щойно зробив для врятування королівства. Король усю свою увагу звернув на те, щоб уладнати в сеймі, який відбувся наприкінці року, все, що могло б зміцнити недавно укладений мир з татарами і козаками.

На цьому сеймі, який закінчився 12 січня 1650 р., ухвалено, що всі потреби польського війська будуть негайно задоволені; що загони, які були обложені в Збаражі, в нагороду за їх великі заслуги одержать три надзвичайні плати; що Корона{57} постійно утримуватиме дванадцятитисячне військо для охорони кордонів; що пункти Зборівського договору між королем, козаками і татарами підтверджуються; що три козацькі лицарі будуть допущені до державних чинів; що для покриття всіх цих великих витрат буде встановлено новий податок у цілій Польщі та Литві, а також що королю в подяку за його подвиги під час останньої війни буде надано нове право [накладати мита] на всі товари.

Сейм вважав також за доречне призначити в Київ сенатора, який зблизька наглядав би за всіма козацькими діями та усував би суперечки, що могли виникнути при проведенні в жигтя Зборівського трактату. Адам Кисіль, нещодавно призначений воєво- /127/ дою у те місто, був визнаний як людина дуже відповідна для того, щоб гідно виконати це доручення та щоб провести реєстр сорока тисяч чоловік, які за умовами останнього мирного договору входили б до складу козацького війська, та щоб установити для них відповідний регламент.

Хмельницький майже рік дотримувався пунктів Зборівського миру і вдавав, наче в нього добрі наміри; проте оскільки він побоювався, що поляки, яких він при поганих для них обставинах примусив був признати надзвичайні умови для козаків, пожалкують про це і почнуть шукати способу уникнути здійснення цих умов, то він прийшов до переконання, що найкраще зробить, коли за допомогою могутніх союзів забезпечить надані йому переваги.

З цією думкою він намагався зблизитися з Портою {58} і з великим князем Московії; але насамперед з Портою, бо сподівався, що коли вона йому сприятиме, то він буде грізним для всіх; він старався зблизитися також з господарем чи князем Молдавії, але іншим способом – за допомогою хитрощів та сили. Він почав надсилати про нього погані повідомлення міністрам турецького султана, яким він змальовував молдавського господаря як прихованого ворога турків і довіреного друга поляків, через якого останні завжди дізнавалися про наміри козаків і татар. Турецькі міністри запевнили Хмельницького щодо покровительства султана, а також обіцяли, що Оттоманська імперія дасть йому Русь у ленне володіння. Отримавши від Хмельницького такі ж запевнення щодо підлеглості та вірної служби на користь султана, міністри дозволили Хмельницькому здійснити його наміри щодо молдавського господаря. Хмельницький взявся за це з великою вправністю та скрит- ністю, використавши при цьому татар, до яких він дозволив при- /128/ єднатися лише чотирьом тисячам козаків. Щоб ще краще приховати цю гру, хан подякував через своїх послів Хмельницькому за підмогу, надіслану татарам проти черкесів, і попросив прислати ще більше війська для походу на Московію, щоб помститися за деякі кривди, заподіяні татарам великим князем. Отож, тоді, як сусідні володарі були переконані, що татари йдуть війною проти Московії, господар, який був тієї ж думки і жив безтурботно, як це звичайно буває серед глибокого миру, побачив (раптом). що його оточило численне військо татар і чотири тисячі козацького допоміжного війська. Єдине, що залишалося господареві при такому несподіваному та непередбаченому становищі, – це втекти разом з сім’єю і невеликою кількістю зібраного поспіхом війська в ліси, розташовані близько Яссів, молдавської столиці, і укріпити- /129/ ся за допомогою зрубаних дерев в най- ближчій хащі. Він уникнув цієї небезпеки, давши двадцять тисяч дукатів татарам і пообіцявши віддати свою дочку за сина Хмельницького, Тимоша. Внаслідок цього Хмельницький поступився іншими, невигідними для молдавського господаря умовами.

А в той час козаки безперестанно порушували мирний договір, їхні численні загони просунулися далеко від місця свого розташування; не записані в реєстр селяни, підтримувані козаками, не хотіли пропускати шляхту, яка поверталася до своїх маєт- ків; більше того,[111] селяни погано поводилися зі шляхтичами і багатьох з них убили. Ці вчинки козаків та їхні дії в Молдавії примусили великого гетьмана[112] Потоцького, який нещодавно повернувся з татарської неволі, стати з польським військом табором під Кам’янцем.

Хмельницький був дуже занепокоєний його маршем. Коли він дістав перші звістки про марш Потоцького, у нього саме були посланці деяких магнатів, які прибули зі скаргами на те, що селяни продовжують бунтувати та відмовляються визнавати панів. Отже, Хмельницький наказав наступної ночі втопити всіх цих посланців. Цього наказу він дав, випивши забагато вина та горілки,[113] а ті, що одержали розпорядження, готові були вже його виконати. Застережений дружиною, проспавшись, Хмельницький негайно скасував цей наказ. Потім він надіслав одного з своїх офіцерів Кравченка[114] до гетьмана Потоцького з повідомленням, що він, Хмельницький, надзвичайно здивований /130/ рухом польського війська в той час, коли Річ Посполита живе в мирі з усім світом і має в своєму розпорядженні могутнє козацьке військо для охорони своїх кордонів. Гетьман докоряв послові за повсякденне порушення миру внаслідок поганої поведінки селян щодо шляхти і внаслідок розпочатої Хмельницьким без його відома війни проти молдавського господаря, хоч, зважаючи на його звання великого коронного гетьмана, Хмельницький мусив би попередити останнього про ту війну, він твердив, що не може залишити своєї позиції, яку зайняв за наказом короля, хіба що його величність видасть про це спеціальне розпорядження. Ця відповідь зовсім не сподобалася послу Хмельницького, і він заявив, що його вождь буде нею дуже мало задоволений; в своїй розмові він також натякав на загрозу війни. Проте мир не було зірвано, чи тому, що присутність польського війська та великого гетьмана Потоцького, бойові заслуги якого Хмельницький поважав і хоробрості якого побоювався, стримували останнього, чи, може, інтриги, які він снував, щоб створити собі князівство, ще не дозріли і його честолюбні наміри не могли поки дати плодів, – а чи тому, що Хмельницький тимчасово задовольнився походом в Молдавію і придбанням, хоч і за допомогою зброї, нового спільника.

Тим часом на Україні з шляхтою поводилися так погано, начебто війна ще тривала; багато шляхтичів щодня мусило втікати звідти, а магнати, які мали там великі маєтки, між ними князь Вишневецький, не одержували майже ніяких прибутків. Невпинні скарги шляхти спонукали короля написати Хмельницькому; король докоряв останньому за війну, яку він розпочав без його наказу проти молдавського господаря, і за заподіяні шляхті шкоди; причому він пропонував Хмельницькому відвести запорізьке військо на місце /131/ його розташування і покарати селян, які озброїлися проти своїх панів. Хмельницький прийняв цього листа з удаваною великою пошаною, проте він надзвичайно повільно здійснював королівське побажання і навіть, навпаки, одночасно докладав старань, щоб щільно зв’язатися з турецьким султаном і з великим князем Московії, союзу з яким він шукав тим запопадливіше, що в ньому він сподівався знайти більше безпеки та користі, ніж з турецьким султаном, бо спільна релігія єднає московитів та козаків. Проте великий князь дбав більше про вигоди, які він може мати від цього повстання, ніж про схвалення його.

Великі успіхи, здобуті Хмельницьким [у боротьбі] з поляками, були причиною того, що московський князь вважав цих останніх цілком переможеними і поваленими; це спонукало князя шукати причепки до сварки з поляками, сподіваючись, що при поганому стані їх справ він доможеться скасування договору, /132/ який московити змушені були скласти з покійним королем Владиславом під Смоленськом, де польський король обеззброїв усе обложене в цій фортеці військо і примусив його пройти під ярмом. Отже, князь домагався сатисфакції за образу, заподіяну йому деякими польськими магнатами, зокрема князем Вишневецьким і Конєцпольським, які не лише не іменували його повним титулом, але вжили на письмі висловів, образливих для честі московського народу; за це він зажадав, щоб Річ Посполита віддала йому Смоленськ з навколишніми землями та ще й заплатила сто вісімдесят тисяч дукатів. Його величність польський король надіслав шляхтича на прізвище Барлінський до великого князя, щоб з’ясувати з ним усі зухвалі вимоги московського посла, проти яких король все ж доручив бути насторожі. Польський посол приніс відповідь, яка більше свідчила про схильність московського князя дотримуватися старих договорів з Польщею, ніж про бажання зірвати мирні взаємини. Та й насправді, хоч князь і радів зміцненню грецької релігії, він не дуже прихильним оком дивився на успіхи Хмельницького, побоюючись, щоб повстання козаків та руських селян не поширилося в його країні, на яку перекинулося вже кілька іскор того полум’я, що запалило Польщу. Отож московський посол у присутності короля та сенаторів визнав, що він з власної ініціативи висунув попередні вимоги; мир між поляками та великим князем був підтверджений.

Постійні зносини Хмельницького з турками, про які польського короля попередили сусідні володарі, вороги Хмельницького, та зухвала розгнузданість останнього щодо Речі Посполитої, спонукала його величність скликати вальний сейм наприкінці 1650 р. Король змалював сеймові нестерпну поведінку цього козацького гетьмана, зневажливе його ставлення до /133/ короля та Речі Посполитої, шкоди, заподіяні багатьом шляхтичам, які досі не могли собі повернути відібрані маєтки, його велику військову силу, яку він намагався ще збільшити за допомогою татар і навіть турків, загрозу, що він може відразу зібрати понад вісімдесят тисяч війська, кло- поти через те, що кожний реєстровий козак, кіль- кість яких за останнім договором збільшена до сорока тисяч, домагається кінного і пішого джури і, крім того, людини для оранки поля; змалював наміри козаків зовсім позбутися залежності[115] від Речі Посполитої та створити окрему державу під протекторатом турецького султана – словом, король пояснив, що козаки здатні на все, якщо вчасно не покласти край розвитку їхніх згубних намірів. Дехто в сеймі, пам’ятаючи про нещастя, заподіяні /134/ останньою війною, вважав, що мир, який би він не був, кращий за війну, і доводив, що військо Польського королівства значно зменшилося, а козацьке військо стало дуже могутнім чи то само по собі, чи завдяки підтримці Оттоманів[116] і що внаслідок всього цього краще додержуватися Зборівського договору. Однак інші, яких було більше, міркуючи про майбутнє, як і про минуле, твердили, що з двох речей одна неминуча – або зруйнувати козаків, або допуститися до марної загибелі королівства: що король має над козаками зовсім незначну владу і лише таку, яку вони самі визнають; що вони носяться з наміром створити князівство, від якого можна чекати лише згубних наслідків, якщо дозволити йому народитися і зміцніти; що козаки тлумачать договори в такий спосіб і в такому розумінні, як це їм подобається; що Річ Посполита має ще значне військо, аби тільки добре ним керувати, і що все ж у такому стані, як тепер, воно більш здатне чинити опір новій і щойно народженій силі, ніж встояти перед нею, коли вона розвинеться і з часом збільшиться; що король – хоробрий, могутній, діяльний, і якщо з малим військом він зробив великі подвиги, то здобуде значніші перемоги над своїм ворогом, коли Річ Посполита теж докладе більших зусиль.

Нові вимоги, поставлені в той час козаками, примусили всіх інших послів сейму думати так само, і сейм одноголосно вирішив воювати з козаками. Ці вимоги були такі: згідно з пунктом Зборівського трактату унія греків і католиків має бути скасована: Хмельницький залишається сувереном за Дніпром; ніякий магнат чи польський шляхтич у майбутньому не матиме права на селян тієї провінції; що коли б /135/ шляхта захотіла там залишитись, то вона буде змушена працювати нарівні з селянами; дев’ять єпіскопів дадуть присягу перед сенатом щодо дотримання вищезгаданого; Хмельницький дістане заложниками чотирьох воєвод, яких він сам вибере; за все це він обіцяв польському королю щороку по мільйону флоринів. Потім козаки зменшили всі ці вимоги до чотирьох, а саме: щоб їм дали країну, де б вони могли жити без жодних зв’язків з поляками; щоб їх величність та дванадцять найперших сенаторів королівства зобов’язалися присягою завжди дотримуватися /136/ Зборівського мирного договору; щоб для більшої певності троє з цих сенаторів залишалися при козацькому гетьмані і щоб не було вже унії між католиками та греками. Але всі ці вимоги були визнані надмірними, і ніхто не вважав за свій обов’язок давати запевнення людині, для якої було замало того запевнення, що його дали король і Річ Посполита, підтвердивши на попередньому сеймі Зборівський договір. Отож усі були за війну. Для забезпечення успіху на війні вирішено провести набір п’ятдесяти тисяч найманих солдатів і скликати посполите рушення в разі потреби: щоправда, чимало послів було протилежної думки, вважаючи, що посполите рушення слід держати в резерві на крайню потребу та що краще збільшити кількість війська найманими солдатами. Також пропоновано розпочати війну до настання весни, щоб не дати козакам часу на підготовку та легше зустріти їх, доки болота і ріки розмерзнуться, оскільки козаки звичайно використовують їх для прикриття свого пересування; до того ж зимою козакам дуже важко одержати допомогу від турків і татар, бо перші не призвичаєні до лютих холодів, а другі не можуть знайти тоді фуражу для своєї кінноти. Проте цей проект не легко було здійснити, бо загони, скликання яких ухвалив сейм, не могли бути так швидко підготовлені. Король відрядив лише польного гетьмана Калиновського для закриття кордону й оборони його від козацьких нападів на випадок, якщо козаки віддадуть перевагу війні над миром, який вирішено запропонувати їм востаннє на умовах Зборівського договору.

Невдовзі з’ясувалися наміри Хмельницького, ворожі мирові, бо один з його полковників[117] Нечай розпочав /137-138/ військові дії у прикордонні: він з трьома тисячами чоловік вогнем і кров’ю залив усю країну{59} і в присутності турецького посланця наказав убити послів брацлавського воєводи. Загони того самого воєводи та загони Калиновського відкинули Нечая до міста Красного і частина його війська була порубана тоді, коли, не маючи змоги довше боронити замок, залишила його і хотіла відступити; серед них загинув і Нечай, якого один шлятич на прізвище Байбуза вбив власноручно; решту козаків було захоплено у кількох маленьких містечках, які при цьому сплюндровано і перетворено на попіл.

Інший козацький отаман Богун, який заступив Нечая, дав відсіч Калиновському і зайняв місто Вінницю над Бугом. Однак поляки, перейшовши цю ріку, з великими труднощами штурмом взяли замок, в якому вони вбили багато ворогів; перед тим ці вороги, одержавши підмогу від козацького полковника Глуха, прогнали було поляків, але невдовзі поляки повернулися туди. Нарешті Богун за допомогою козацьких полків з Чигирина, Прилук, Любеча і Брацлава – у кожному було по дві тисячі чоловік – примусив Калиновського вийти з цього міста; останній залишив там для охорони деяку кількість піхоти з джурами та весь обоз свого війська, а сам вишикував до бою загони за містом.[118] Проте серед поляків, які залишалися у Вінниці, розпочалася паніка, і вони втекли з міста, пограбувавши обоз; козаки ж, б’ючи звідусіль на польські загони, змусили їх до безладного відступу під охорону барських гармат; причому поляки втратили чотири тисячі п’ятсот піхотинців і свою артилерію.

Ця поразка змусила польського короля, який са- /139/ ме на той час поїхав був на прощу до Журовиців – місця богомілля у Литві, – поквапливо рушити на прикордоння, де великий гетьман Потоцький збирав військо в околицях Сокаля. Коли монарх прибув до Любліна, він довідався про вторгнення козаків на Поділля та про об’єднання турецького султана і Хмельницького, про що король дізнався також і від імператорського посла[119] в Порті. Внаслідок цієї звістки король остаточно наказав скликати посполите рушення.

Калиновський, який відступив з Бара до Кам’янця, одержав наказ якнайшвидше прибути до польського війська, залишивши в Кам’янці залогу, достатню для оборони цієї фортеці, такої важливої для Польщі і навіть для всього християнського світу. Слідом за ним йшло вісімнадцять тисяч козаків та дві тисячі /140/ татар, решта ж козацького війська, яке зросло більше ніж до 70 тисяч, вирішила атакувати Кам’я- нець без наказу свого гетьмана і без його відома. Оволодівши через хитрощі близьким замком Панів- цями, де вони взяли значну здобич, козаки кілька разів атакували кам’янецьку фортецю, проте даремно, бо їх щоразу відбивали з такими великими втратами, що обложники були готові посікти своїх ватажків, які наштовхували їх на таку небезпеку і до того без участі Хмельницького. Коли останній дізнався про це, він наказав відійти. Тим, які взялися було йти слідом за Калиновським, теж не пощастило; вони нападали на поляків то з фронту, то з флангів, то з тилу, але Калиновський завжди рішуче відбивав їх, хоч щоразу платив кількома солдатами. Атакувавши Калиновського 14 травня 1651 р. біля Зборова і, зокрема, вдаривши на полк Собєського, козаки залишили там багато загиблих, між ними одного з своїх полковників – Кановича{60} і одного татарського мурзу. Нарешті, Калиновський був змушений через погані переправи та бездоріжжя покинути свій обоз, а щоб деякою мірою відшкодувати цю втрату та показати своє військо ворогові численнішим, ніж воно було насправді, наказав джурам з того обозу сісти верхи на коней. Отож, зазнавши багато атак та клопоту під час свого просування, Калиновський наприкінці травня щасливо прибув до королівського війська. Найняті коштом Речі Посполитої та магнатів загони прибували туди звідусіль. Було в цих загонах до десяти тисяч чоловік, а всіх разом зі шляхтою принаймні сто тисяч без джур, кількість яких була теж дуже велика і більшість з них мала коня та зброю. Це численне військо не могло довго лишатися на одному місці, бо йому бракувало б харчів і фуражу; отже, король, видавши всі можливі накази, щоб їх забезпе- /141/ чити, вирішив якнайшвидше зайняти їх ділом. На великій військовій раді, яка тривала всю ніч, дехто пропонував поділити військо на дві частини і одну з них, яка складалася з найманих загонів, відправити проти ворога, а поки що його величність чекав би під Сокалем наслідків війни, маючи при собі як резерв посполите рушення на випадок найневідкладнішої потреби. Ця думка не могла подобатися ні королю, ні багатьом старшим офіцерам; вони доводили, що військо, поділене в цей спосіб, може бути легше оточене і розбите ворогом, а об’єднане не тільки зможе чинити опір ворогові, але навіть переможе його. Отже, вирішено йти прямо на ворога найзручнішим і найкоротшим шляхом – на Берестечко. Король /142/ вибрався в дорогу 15 червня з усім військом, відрядивши кілька загонів, щоб здобути козацькі язики. Дізнавшись, що болота, які були на його шляху, та безліч возів надто розтягували військо [на марші], він вважав за доцільне поділити військо на десять бригад, якщо так можна назвати частини з десяти – дванадцяти тисяч душ. При собі він залишив одну частину, яка складалася з найманих загонів; командувати другою він доручив великому [коронному] гетьманові Потоцькому, третьою – чернігівському воєводі польнному [коронному] гетьманові Калиновському, четвертою – брестському воєводі Яну Шимону Щавінському, п’ятою – руському воєводі князеві Вишневецькому, шостою – подільському воєводі Станіславу Потоцькому, сьомою – великому коронному маршалку Любомирському, восьмою – брацлавському воєводі Станіславу Лянцкоронському, дев’ятою – литовському підканцлерові Сапєзі, десятою – великому коронному хорунжому Конєцпольському. Польське військо прийшло наступного дня, шістнадцятого червня, до Вигнанки, багатої на воду та пасовиська місцевості, де поляки довідалися від солдата, який перейшов від козаків, що Хмельницький залишив свій табір між Збаражем та Вишневцем і поїхав назустріч ханові, якого нетерпляче очікував та від якого зажадав підмоги, не надто покладаючись на свої власні сили, хоч у нього була незліченна кількість селян-повстанців, які приєдналися до козаків; татар же при ньому було лише шість тисяч.

Коли король прибув під Берестечко, місто, яким володіє граф Лешно,{61} брестський підкоморій, він став табором поблизу нього, вздовж річки Стир, яка оточує Берестечко з усіх боків. Потім він відрядив три тисячі вершників під командуванням Стемпковського і Чарнецького, щоб дістати певні відомості /143/ про пересування ворога. Він дізнався від кількох взятих ними полонених, що хан приєднався до Хмельницького з численним військом та що Хмельницький надіслав розвідників, які мали довідатися про місце і стан польського війська. На цю звістку військова рада вирішила відійти від Берестечка та розташуватися під містом Дубном, яке належало краківському воєводі. Обоз уже почав рухатись, а військо готувалося до маршу з наміром вступити в бій з козаками скрізь, де їх зустріне, коли князь Вишневецький, який був в охороні, сповістив короля, що Хмельницький і хан швидко йдуть прямо на поляків. Великий [коронний] гетьман, дізнавшись від якогось селянина, що ворог розраховує на перемогу, якщо зможе наздогнати польське військо на марші, наполягав, щоб твердо стати під Берестечком; його послухали і видали наказ, щоб обоз, який виїхав, по- /144/ вернувся назад. Тільки-но вони повернулися до табору, як розвідники доповіли, що наближається все козацьке і татарське військо від села Перенятина, яке лежить недалеко[120] від Берестечка. Король і воєначальники негайно вишикували військо до бою, спираючи його флангами на річку Стир, а в усіх близьких лісах розташували різні піші загони, побоюючися засідок.

27 червня{62} надвечір десять тисяч татар, відді- лившись від решти війська, наблизилися до поляків, щоб дізнатися про їхні наміри, вдаючи ніби викликають їх до бою. Великий маршалок і великий хорунжий, не стерпівши їхнього зухвальства, вийшли з дозволу ко- /145/ ронного гетьмана з своїми полками, їх підтримав полк Вишневецького; після тривалої сутички вони відбили татар та погнали, б’ючи, більше ніж півмилі. 29 червня відбувалися більші сутички. Хан з усім своїм військом, підкріпленим кількома добірними козацькими загонами, зайняв позицію на пагорбі так, що поляки його бачили. Польське ж військо теж вишикувалося до бою. Полки брестського і поморського воєвод, князя Богуслава Радзівілла, а також кіннота з Перемишльщини та з Волині атакували татар, які, прагнучи відплатити за попередню поразку та бачачи, що польську кінноту підтримує тільки невелика кількість піхоти, кинулися на поляків великими загонами. Лянцкоронський стримав їхній перший удар, але втратив багато людей, між іншими і свого брата. А втім, /146/ оскільки поляків оточила велика кількість невірних, з табору надіслано для визволення поляків полки великого гетьмана, польного гетьмана, руського воєводи, великого маршалка і Сапєги. Бій посилився після прибуття цієї підмоги, і багато полягло з обох сторін; татари втратили приблизно тисячу своїх, поляки взяли в полон кілька визначних татар, серед них і ханського писаря; однак у поляків теж убито триста, серед них полягли галицький каштелян Казановський, люблінський староста Оссолінський, небіж покійного великого канцлера, саноцький підкоморій Стадницький, перемишльський мечник Лігенза,[121] Жечицький, ротмістр Журдан та багато шляхти з Ленчицького воєводства. Так закінчився отой день 28 червня. {63}