Розділ «Бригада майора Пітулея. Друга бриґада УНА»

Нема сумніву, що інтересам своєї нації була підпорядкована діяльність і української поліції. Припускаємо, що тут у читача може виникнути питання: чому ж ця політична і патріотична еліта опинилася на бранденбурзьких пісках, а не в Чорному Лісі України? Коротко про це можна сказати ось, що. У процесах боротьби бездержавного народу виникають непередбачені потреби і вимоги, що часто вирішуються не провідниками, а просто людьми, яких змушують до цього конкретні обставини. Для українців під кінець війни ці обставини були унікальні. Ми знаємо, що кожна війна породжує сотні тисяч втікачів, тож і український народ не був вийнятком.

В хаотичному зламі могутньої німецької імперії, а водночас у зрості ще могутнішої совєтськоі, знеможені війнами і терором українці опинилися перед і ще більшою загрозою. Масами вони ішли в паніці, без мети й цілі, на Захід. Не здаючи собі справи, що з полишенням власного дому вони стали втікачами, іншою катеґорією людей. Крім громадських Комітетів та обезсиленої поліції, ніхто їм не допомагав і не охороняв. Доводилось чекати ще гіршого завтрішнього дня.

Під кінець 1944 року переповнена втікачами Німеччина закрила перед ними свою територію. На кордонах Чехо-Словаччини чекали великі натовпи народу з усіх земель України. Чим це могло закінчитися, невідомо. Та саме завдяки поліції, яка зробила спротив то з огляду на власну безпеку німці, пропустили поїзди з людьми далі на Захід. Ще один епізод вартий такої згадки. Як усім відомо, німці жорстоко знущалися над втікачами, яких забирали до праці. Найбільш принижуючою була дезинфекційна процедура: незважаючи на вік чи стать, заганяли всіх під зимний дезинфіційний душ. І знову ж таки, саме поліційна делеґація поїхала з протестним оскарженням на адреси “Арбайтсамтів”, до всіх більших міст, де перебували наші люди. Навіть звироднілі німецькі урядовці були засоромлені такою поведінкою своїх колеґ та обіцяли, що більше того не повториться.

Є чимало підстав уважати, що німці залюбки сіяли ворожнечу між поляками і українцями, щоб успішніше нищити одних і других. Весною 1944 року, коли в підкарпатській смузі більшість української поліції пішла в партизанку, німці для покарання народу плянували використати польську поліцію. Зновже, під кінець 1944 року, коли українські поліційні відділи прийшли на Захід, то від Нового Санча до Кракова майже все польське населення зникло, бо німці пустили чутку, що приїжджають українські “ґранатові сотні”, щоб різати поляків. Чого німці не сподівались, що по короткім часі одні і другі будуть їх спільно бити.

Тож найперша причина, чому вся поліція не пішла в підпілля, є зрозуміла і виправдана. Партизанка потребувала молодих і здорових людей, тоді як майже всі старшини і підстаршини поліції були колишніми ветеранами визвольних змагань, Першої світової війни. Хоч вони мали військовий досвід і знання, але були в них вже і свої родини, які також під тиском фронту виїжджали з ними все далі на захід — ніхто не думав тоді, що доведеться залишати рідні землі. Сумніву в поразці Німеччини вже не було, проте ніхто й гадки не мав, що альянти віддадуть Москві не тільки Україну, але й половину Европи.

Поляки запевняли втікачів, що Англія не дозволить большевикам навіть наблизитися до польських земель, тому вони можуть перебути тут критичний час. Слухаючи таких порад, люди хотіли вірити, що скоро повернуться до своїх домівок. Тим часом не бракувало випадків, що у фронтовій смузі впійманих українських хлопців польова жандармерія безпардонно ставила з “панцерфаустами” в яму, прирікаючи на зустріч з совєтськими танками.

Таке дуже поверхове і коротке пояснення щодо частинного складу Другої Бриґади говорить нам, хто саме були ці люди та чому вони тут опинилися. Вони й самі себе запитували, яка доля їх чекає, хоч кожний зокрема знав, що весело їм не буде.

Холодні зимові дні бранденбурзької низини були дошкульно пригноблюючі і сумні. Із східної сторони Бранденбурґу знаходився глибокий канал Гафе, а приблизно за 18 кілометрів на захід — велика ріка Ельба. Із стратегічного погляду це місце було ідеальне для оборони, хоч також могло бути легко оточене ворогом, якщо б він знав цей терен. Перетяти всі шляхи, що ведуть до міста, поставити заставу вздовж каналу — і вже з міста ніхто не зможе вийти, бо не відважиться йти через трясовиння і мокляки відкритим полем західної сторони, де грозить неминуча смерть. Всі шляхи, включно із залізничним, що вели до міста, були збудовані з високих насипів спаленого жужеля, змішаного з каменем, і виглядали як довгі чорні горби, котрі пізніше були найкращою обороною від ворожих кулеметів.

Найближче положений до ріки Ельби і західного фронту, Бранденбурґ став прибіжещем для цивільних втікачів і збірним осередком для вояцтва. У всіх було одне бажання, чим скоріше попасти в зону альянтських військ — подальше східнього фронту. Як такі подорожі відбувалися, розповідає в свойому спомині вояк Другої Дивізії вістун 3-ої сотні, 2-го куреня В. Химера:

“Прага — Чехи. Тут був збірний пункт наших частин. Це є величаве чудове місто і ми перебували в ньому майже місяць. Тут ми трохи відпочили. На початку березня 1945 року, прийшов наказ — здати нашу всю «транспортацію», якою ми добилися до Праги, а це були вози, мотоциклі а то навіть і ровери.

Наша сотня, під командою сот. Николина, прибула на залізничну станцію, де вже на нас чекали товарові вагони. До нас незабром долучились і інші, разом коло чотирьох сотень стрільців та командирів. Потяг рушив, ніхто з нас не знав, куди і, де нас везуть. Сама подорож, також не була дуже весела. Раз тому, що була зима, а друге, бо залізниця і наш транспорт, був постійно під налетами альянтських літаків, і вони часто нас обстрілювали з бортової зброї. Далі то ми вже подорожували ночами, а днями стояли заховані в тупіках й нетерпеливо чекали вечора.

Найгірше, нам дошкулював холод, хоч у вагонах були круглі печі і тим що були близько, то їм було тепло, а тим що далі, то ті бідолахи добре таки перемерзли. Ця подорож, у холоді а часом у голоді тягнулась десь три тижні, аж поки з трудом добились в околицю Бранденбурґа — Німеччина. Прибувши, німці зараз-же стали нами опікуватися, вода холодна, а на дворі ще зима. Після такого брискливого «купеля», як виявилось пізніше на привелику радість, всі нами «виплекані приятелі», аж до останнього, пішли на «гіммельс-команду».

Ми заквартирували у великій школі місточка Бріллов, поверхові ліжка були чисті, а наш кухар — вістун Чубатий, заходився варити картоплянну зупу. Звичайно, ходили чутки, що нас мають приділити до пожежної сторожі, знов інші ніби до 1-ої Дивізії. Та ніхто не був певний, що буде завтра.

Околиця Бранденбурґа, де нас гонили на щоденні вправи, була піскувата, то зараз по впрвах, було вже нам що чистити. А найгірше, то був наш «наглядач» — майор Ціприк, кождого дня проїжджаючи конем біля нас, він дивився і напевно думав, яка то вже користь буде з нас для його «Райху»? Його кінь в диво був дуже мудрий, коли ходив поміж нас, а ми робили «гінлєґен» то він навіть нікого не зачепив.

Одного ранку, — наказ до апелю, стоїмо і нетерпляче ждемо що буде далі. Чекати довго не прийшлося, бо німці дали наказ, — здати зброю! Нас якби хто приголомшив. Це був великій для нас удар, бо що стрілець вартий без зброї? Виходу іншого не було, то був наказ «зверхника», а ще й у його державі.

Пройшов тиждень, знову наказ — збірка, тим разом на наше привелике диво — новий виряд, від ніг до голови, а разом і зброя. Наші очі засвітилися і голови піднялись, як кожний брав свою видачу. Тепер, ново-обмундировані, в повному виряді, ми знову почали новий вишкіл”. [49]

Дальше, він зворушливо описує про день присяги і про різні щоденні події, аж до виходу на фронт. Про вуличні бої і його остатні дні війни, про що буде мова в іншому розділі.

Воякам не треба було бути стратегами, щоб зрозуміти, чого вони тут і які їхні завдання. Єдине запитання: хто прийде скоріше? До Берліну якихось 55-60 кілометрів, до Ельби — 18 кілометрів, може більше, віддаль до фронтів майже однакова, але дороги до них різні, дуже різні. Кому призначено дійти до наміченої мети?

Альянти все ще не бомбили міста, але часті алярми, переважно вночі, не давали спокою. Бриґада не мала жодних зв’язків з українським світом, а вістки від новоприбулих вояків та цивільних були такі різні і фантастичні, що годі було в них повірити. “Альянти ідуть тільки до Ельби”. “Неправда, — говорили інші, — вони ніколи не віддадуть Москві Берліна”. Потішаючим фактом було те, що довжелезні колони цивільних і війська без перерви тягнулися до Бранденбурґу й далі, а це означало, що альянти є близько. Вістка про творення УНК і УНА оживила цілий табір: Захід дасть нам модерну зброю — ми ідемо додому. Надії щоденно зростали, а віра тримала всіх при життю.

В архіві Другої Дивізії знаходиться частина щоденника невідомого автора, в якому згадується багато відомих імен зі складу Дивізії та місцевостей, де вона квартирувала, так що можна вірити в автентичність згадуваних там фактів. Між іншим, знаходимо тут дуже цікаву одну записку. Автор записки твердить, що 7 або 8 березня 1945 року, в часі перегляду Другої Бриґади, несподівано у великому супроводі з’явився сам Гіммлер, який в короткому слові сказав до вояків: “Українці, ви скоро будете мати свою власну армію і повернетесь на свою батькіщину”. Така правдоподібність є можлива бо він часто перебував у Бранденбурґу, поблизу Берліну, а Бранденбурґ довгий час не був об’єктом альянтських налетів. Другою правдою є, те що Гіммлер найдокладніше знав про всі заходи щодо створення УНК і УНА і саме він міг дати остаточний дозвіл на їх створення.