Розділ «3»

Російські історики протягом тривалого часу мінімізовували «доважок брехні» про кількісний склад військ Батия. Спочатку наполягали на тому, що татаро-монголів прийшло 300 тисяч, але, після тривалих суперечок, зі скреготом зубів зійшлися на 30-ти тисячах.

Нині час прояснити чергову брехню російської історії — брехню про «Куликовську битву» і кількісний склад її учасників.

Очевидно — битва 300 тисяч воїнів на невеликому Куликовому полі не могла закінчитися протягом трьох годин.

Є ще один наочний приклад, який спростовує брехню про чисельність війська Димитрія на Куликовому полі.

Пропоную для порівняння згадати про Бородінський бій, де чисельність військ зафіксована з певною точністю. Тут російським історикам брехати не дозволили французькі історики.

Отож, «(російська армія в Бородінському бою налічувала) 132 тисячі осіб і 624 гармати, (а французька) — 135 тисяч осіб і 587 гармат»… «Бій почався близько 5 години ЗО хвилин ранку 26 серпня… (і лише) затемна Наполеон відвів війська на вихідні позиції» [9, том 3, с. 578–579].

На Бородінському полі, де з кожного боку було задіяно менше військ, ніж на Куликовому, бій тривав від ранку до пізнього вечора. І не закінчився.

Французька армія в Бородінському бою втратила 30 тисяч осіб (за французькими даними), російська армія втратила 44 тисячі осіб (російські дані). Причому ми не повинні забувати, що із застосуванням артилерії різко збільшуються втрати в живій силі. Але навіть з урахуванням цього фактора, втрати у військах становили 30 % від їхнього складу.

А «байкарі історії» майже дві сотні років намагаються всіх переконати, — до речі, себе теж, — що за допомогою меча, шаблі, сокири, піки можна за 3 години на маленькому, обмеженому з усіх боків лісом і ріками Куликовому полі знищити опорну армію зі 150 тисяч осіб. До того ж — у військовій збруї (шолом, кольчуга, щит тощо).

Отож писання про Куликовську битву розраховане на обивателя, який прагнув почути подібне. Час змінився, і «грамофон з облудними піснями» необхідно замінити на щось сучасне.

Більшовицькі російські історики спробували, в межах дозволеного, поправити М. М. Карамзіна та інших дореволюційних «байкарів історії». У Великій Радянській Енциклопедії (третє видання, том 13, с. 587) написано більш обережно: «Зібране в цих пунктах (Москва й Коломна. — В. Б.) російське) військо чисельністю до 100–150 тис. осіб». Мовляв, точно невідомо. Така історія з Куликовим полем.

Не подаватиму виписки з панегірика про Куликовську битву. Це була лише міжусобна сутичка всередині єдиної держави — Золотої Орди. Московський князь Димитрій, якого не підтримав жоден незалежний від нього князь, виступив за збереження існуючих династичних порядків у Золотій Орді та своїх особистих привілеїв. Димитрій бився за власні привілеї, даровані його роду ханом Батиєм. Ось чим насправді була Куликовська битва 1380 року.

«Звичайно, стосунки росіян (московитів. — В. Б.) і тюрків у XIII–XVI ст. були не безхмарні, але в епоху феодальної роздробленості це неминуче. Хіба менше шкоди завдавали усобиці між князями, наприклад… Москви із Твер'ю, або набіги степових племен, приміром, ногаїв і ординських татар? Однак це були негаразди всередині єдиної системи, єдиної культури, єдиної країни. (Сказано чудово. Москва була частиною — улусом єдиної татарської Імперії, єдиної великої культури Азії. — В. Б.). Бо якби було інакше, хіба змогли б російські (московські. — В. Б.) мандрівники з незначними силами пройти крізь величезний Сибір і Далекий Схід» [18, с. 352–353].

Такими словами підтвердив наші думки професор-євразієць Л. М. Іумільов. Однак хочу звернути увагу на ще один епізод із князювання Димитрія до Куликовської битви.

Ось про що розповідають литовські та європейські літописи:

«Ольгерд (великий Литовський князь. — В. Б.) негайно виступив із військом у середині Великого посту і повів із собою Послів Димитрієвих до Можайска; там відпустив їх і, давши їм запалений ґніт, сказав: «Відвезіть його вашому Князеві. Йому не потрібно шукати мене у Вільні, я буду в Москві з червоним яйцем раніше, ніж цей ґніт погасне. Справжній воїн не полюбляє відкладати, задумав — і зробив». — Посли поспішали повідомити Димитрієві про майбутню небезпеку і прийшли до нього в день Великодня, коли він ішов до Заутрені, а висхідне сонце опромінило на Поклонній горі стан Литовський. Здивований Великий Князь (Московський. — В. Б.) вимагав миру, Ольгерд розсудливо погодився на мир, взявши з Росіян (московитів. — В. Б.) багато срібла та всі їхні володіння до ріки Угри. Він увійшов з Боярами Литовськими в Кремль, ударив списом об стіну на пам'ять Москві і вручив червоне яйце Димитрію» [1, том V, с. 23].

М. М. Карамзін, щоправда, намагається заперечити цей факт. Цілком зрозуміло — кому сподобається така подія, та ще й напередодні Куликовської битви. Адже такі речі достовірно витлумачують «велич Московії», її справжні можливості «скинути татаро-монгольське ярмо» 1380 року. Потреби «скинути ярмо» не було. Саме війська Золотої Орди постійно захищали свій Московський улус від зазіхань сусідів. Інакше Московія була б знищена сусідами, так і не сформувавшись у самостійну державу.

Читачам варто знати: велике князівство Ольгерда в ті далекі часи іменувалося такими словами: «Велике князівство Литовське, Руське і Жемойтське». Русичами в тому князівстві були мешканці сучасної України!

А московський князь Димитрій Донський управляв 1380 року московитами. Московити ж ніколи русичами не були!

«Завжди, коли читаєте про події XII–XIII століть, пам'ятайте: тоді «Руссю» називали… — київське, переяславське і чернігівське князівства. Точніше: Київ, Чернігів, ріку Рось, Поросся, Переяславль-Руський, Сіверську землю, Курськ. Постійно у древніх літописах пишеться, що з Новгорода або Володимира (суздальського. — В. Б.)… «їхали в Русь!» Тобто — в Київ. Чернігівські міста — «руські», а ось смоленські — уже «неруські» [31, с. 117].