Розділ «4»

«Військо рушило й о шостій годині дня побачило ворога серед великого поля Куликового» [1, том V, с. 40].

Спочатку, як ми пам'ятаємо, відбувся двобій Пересвіта з Челубеєм, про що «байкар історії російської» не розповідає — чи забув, чи не обійшлося без умислу. Радше — друге. Лише там, де Димитрій Донський оглядає поле бою та «плоди великої перемоги», М. М. Карамзін каже мимохідь:

«… і багато інших наклали головами за батьківщину, а серед них і Сергіїв Чернець Олександр Пересвіт, про якого пишуть, що він до початку битви впав у єдиноборстві з Печенігом, богатирем Мамаєвим, зваливши його з коня і разом із ним випустивши дух» [1, том V, с. 42].

Тут звертаю увагу — єдиноборство представників обох сторін не могло закінчитися раніше 7 години ранку, а радше — пізніше. Війська Мамая сповідували іслам, і зі сходом сонця віруючі зобов'язані були помолитися Великому Аллахові. Необхідно також пам'ятати, що Куликовська битва відбувалася 8 вересня, коли сонце з'являється над землею лише близько 7 години ранку.

Простежмо, як проходила битва:

«На десяти верстах лилася кров Християн і невірних. Ряди змішалися, десь Росіяни (? — В. Б.) тіснили Моголів, десь Моголи Росіян, і одні, й інші хоробрі падали на місці, а легкодухі тікали: так деякі Московські недосвідчені юнаки — гадаючи, що все пропало — почали утікати…

Ось і дев'ята година дня, цей Димитрій (Литовський. — В. Б.), з великою увагою примічаючи всі переміщення обох ратей, раптом дістав меч і сказав Володимиру: 'Тепер наш час». Тоді засадний полк виступив із діброви, що ховала його від очей ворога, і швидко кинувся на Моголів. Цей раптовий удар вирішив долю битви, вороги були здивовані, розсіялися, не могли противитися новому строю війська свіжого, бадьорого, і Мамай, із високого кургану дивлячись на кровопролиття, побачив загальну втечу своїх… і тікав слідом за іншими» [1, том V, с. 41].

На цьому битва закінчилася.

Наголошую: уже до 10 години війська Мамая тікали. Однак нас сотні років намагалися переконати, що в цій битві по обидва боки зійшлися триста тисяч воїнів.

Цікаві деякі аспекти Куликовської битви. Виявляється, Димитрій Московський вдався до напрочуд оригінального вчинку перед боєм: він віддав свій князівський одяг і свого коня простому бояринові, велів тому одягтися у великокнязівську збрую та стати під великокнязівським московським прапором, тобто замінити Димитрія, а сам, «замаскувавшись в одяг простого воїна», пішов у ряди простолюдинів. Там він і боровся серед рядової маси людей, де його оглушили, і він лежав непритомний біля «зрубаного дерева».

Князь не керував битвою, як полководець, не управляв військами в ході бою, а чомусь заховався серед простих воїнів. Складається враження, що князь Димитрій Донський дуже боявся з'явитися перед очі Мамая в своєму князівському вбранні. Чи не дивно?

Цікавий і той факт, що простому воїнові Димитрію Московському, який абсолютно не брав участі в керівництві боєм, згодом приписали всю заслугу перемоги, проголосили «святим» і навіть приписали титул — Донський.

Вельми дивна логіка великоросів!

Пригадується епізод із книги Костянтина Симонова «Живі і мертві», коли до комбрига Серпіліна привели переодягненого в солдатське обмундирування полковника. Як обурювався комбриг, як різко засуджував полковника! Мовляв, не варте російського офіцера — ховатися від ворога в солдатську гімнастерку!..

А князеві Димитрію Московському це діяння, як бачимо, зійшло з рук. Навіть святим проголосили. Така подвійна мірка російської історії й цього разу.

Є ще один аспект Куликовської битви, який не досліджували російські історики, а прийняли на віру від кате-рининської «Комісії». За версією «авторів історії», на допомогу Мамаєві йшов Литовсько-Руський князь Ягайло. І не просто йшов, а з військами «в день битви був не далі як за ЗО або 40 верст від Мамая» [1, том V, с. 42].

«… дізнавшись про її результат, він ужахнувся, думав лише про швидку втечу, так що легкі наші (московські. — В. Б.) загони не могли його наздогнати» [1, том V, с. 43].

Виявляється, Литовський князь Ягайло зі своїми свіжими військами настільки злякався пошарпаного московського війська, що буквально зник від московитів. Це при тому, що його брати Андрій і Димитрій (Полоцький) зі своїми дружинами виступали на боці Московського князя, а Дмитро Каріатович очолював «засадний полк».

І невтямки «великоросам» поставити собі дуже просте запитання: можливо, тому і втекли війська Мамая, що довідалися про наближення військ Литовського князя Ягайла! Адже для них не було таємницею, що війська Ягайлових братів боролися на Куликовому полі та стояли в центрі бою. Вони не ховалися, як Димитрій Московський, боролися відкрито під своїми княжими знаменами. Тоді й боягузтво Димитрія Московського цілком зрозуміле. У випадку поразки він міг послатися на примус литовських князів, мовляв, захопили й змусили боротися. А можливо, так воно насправді й було — похід організували литовські князі, а московського князя зобов'язали взяти участь. Згадайте 1373 рік! Саме за кілька років до Куликовської битви великий Литовський князь Ольгерд «… увійшов із Боярами Литовськими в Кремль, вдарив списом у стіну на пам'ять Москві та вручив червоне яйце Димитрію».