Розділ «2»

Створюючи Російську імперію, еліта чітко розуміла, що без великого минулого не можна утворити великої нації. Треба було прикрасити минуле, можливо, навіть підтасувати й привласнити чуже. Тож династія Романових із привілейованою елітою, зацікавленою в цих діяннях, ретельно взялася за справу. Щоб привласнити історію Київської землі, — а це було першочерговим завданням, — великоросам знадобилося придушити український народ, загнати його в рабство-кріпосництво, позбавити власного імені. Так з'явилася версія про «великоросів» і «малоросів».

Українців, які проявилися як нація в XI–XII століттях, а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від офіціозу людей страчували, знищували, «позбавляли живота», засилали. Згадаймо: навіть у XX столітті прем'єр-міністр Росії Петро Столипін вважав боротьбу з українським народним рухом найголовнішим завданням держави Російської.

Українську інтелігенцію зманювали на службу до «великоросів» — я назву лише геніального Миколу Васильовича Гоголя; або висилали для знищення, як не менш геніального Тараса Григоровича Шевченка. І так тривало впродовж 300 років поневолення.

Радянський період був не менш жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, у ГУЛАГах, під час колективізації, просто — на висилках і в катівнях.

Так «старший брат» змушував жити «молодшого брата» — у жорстоких «обіймах любові». Хто ж він в історичному аспекті, той «старший брат»?

Щоб відповісти, дослідімо праці офщійних російських істориків і встановімо джерела справжньої історії великоросів, як вони самі себе прозвали. Звернімося до російських класиків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова і В. О. Ключевського; два останні — професори Московського університету, які завідували кафедрою російської історії. Саме ця трійця з 1803 до 1910 року створила остаточну міфологію «великоросійської держави», написавши:

М. М. Карамзін — «Історію держави Російської» (1803–1826 роки);

С. М. Соловйов — «Історію Росії з найдавніших часів» (1851–1879 роки);

В. О. Ключевський — «Курс російської історії» (1904–1910 роки).

Ось що писав В. О. Ключевський у своїй «Історії»: «Із половини XV до другого десятиліття XVII століття головна маса російського населення з області верхньої Волги (ось де жили «великороси» у XVI столітті! — В. Б.) розтікається на південь і схід по донському й середньоволзькому чорнозему, формуючи особливу гілку народу — Великоросію, яка разом із населенням розширюється за межі верхнього Поволжя…» [6, с. 15].

Зверніть увагу, як чемно пише історик: народ розтікається по території й утворює «Великоросію». Ось так виникає один із перших страшних міфів імперії. Народ не «розтікався», він у найжорстокішому розбої приєднував до себе землі, підкорював народи, які жили на них; знищував ці народи, виганяв їх із рідної землі, нав'язував їм свою віру і релігію, зросійщував їх. Ми ще не раз повернемося до праць російських професорів і переконаємося, що це відбувалося саме так. У цій цитаті історик чітко зафіксував час появи великоросів як таких. Ось цей історичний проміжок: кінець XV — перша половина XVII століття. Саме тоді з'явився народ великоросів, зароджується його історія.

Але повернімося до «Курсу російської історії». Поцікавмося, хто ж ті люди, що «розтеклися з верхньої Волги», як і коли вони там з'явилися.

Автор пише:

«В області Оки й верхньої Волги в XI–XII століттях жили три фінські племена: мурома (з його імені місто Муром. — В. Б.), меря і весь. Початковий київський літопис доволі точно позначає місця проживання цих племен: він знає мурому на нижній Оці, мерю поблизу озер Переяславського і Ростовського, весь в області Білоозера. Нині в центральній Великоросії немає вже живих залишків цих племен, але вони лишили по собі пам'ять у її географічній номенклатурі. На великому просторі від Оки до Білого моря ми зустрічаємо тисячі неруських назв міст, сіл, рік і урочищ. Прислухаючись до цих назв, легко помітити… що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви, і вона споріднена з тими наріччями, якими спілкується тубільне населення нинішньої Фінляндії і фінських інородців середнього Поволжя, мордва, черемиси» [5, с. 41–42].

Прочитавши ті слова, поставимо просте запитання: хто ж заснував і побудував ці тисячі фінських міст і сіл від Оки до Білого моря? Сподіваюся, жоден розсудливий великорос не заперечуватиме, що засновниками й жителями тих міст до XV–XVII століть були фінські племена, а зовсім не слов'яни.

Професор С. М. Соловйов, коли йому доводилося засуджувати спротив фінських племен князеві, мимоволі, як М. М. Карамзін і В. О. Ключевський, виказував у своїх книгах слова істини. Подібними словами, як цвяхами, він забивав труну облудної ідеї про слов'янське походження населення суздальської, а згодом московської землі.

Послухайте ці одкровення:

«Лише коли по смерті Боголюбського ростовці висловили свої вимоги, почалася відкрита боротьба між ними і братами Андрія, яка закінчилася поразкою ростовців. Не дивно, що боротьба була нетривала; звернувши увагу на розташування Ростова, важко припустити, щоб це місто було сильне, мало численне народонаселення внаслідок великої торговельної діяльності; важко припустити, щоб це місто, заховане своїми засновниками, фінською мерєю від живого шляху, від Волги, до сумного мертвотного озера, щоб це місто (Ростов Великий. — В. Б.) процвітало, як Новгород, Смоленськ, Полоцьк» [7, с. 224].

Ось вона — ключова істина!