Розділ «4»

Сподіваюся, ми пам'ятаємо, як незадоволена була Катерина II з утечі князя Володимира Юрійовича від татаро-монголів і його загибелі на річці Сіть. Однак, за джерелами великоросів, на Сіті загинув і великий Володимирський князь Юрій Всеволодович.

Читаємо: «Юрій Всеволодович… Великий князь Володимирський…у 1218–1237 рр. Загинув у 1238 р. в битві з татаро-монголами на річці Сіть» [25, с. 249].

Слова про «битву» — вимисел сучасних «байкарів історії» імперії.

Складається враження, що саме на річці Сіть, утікаючи від військ Батия, склали свої голови суздальські князі. Однак це не так. Більшість із них залишилися живі, здавшись на ласку прибульців. За моїми припущеннями, залишився живий і Юрій Всеволодович. Є стосовно цього згадка у всесвітній історії. Однак питання не принципове, до нього ми повернемося пізніше.

Зараз вивчимо міфи, складені на потребу імперської величі. Навіть читаючи тільки ці вимисли, побачимо, якими міфами огорнули свою історію «найманці» імператриці. Ось як «великий співець величі Московії» М. М. Карамзін розповідав про зайняття великокнязівського Володимирського престолу Ярославом Всеволодовичем навесні 1238 року, коли війська Батия ще «гуляли» по землі ростовсько-суздальській, а точніше — по землі Моксель:

«Батий, немов переситившись убивствами і руйнуваннями (ростовсько-суздальської землі. — В. Б.), відійшов на якийсь час у землю Половецьку, до Дону, і брат Георгія (Юрія. — В. Б.) Ярослав — у надії, що буря минула, — поспішив із Києва у Володимир прийняти гідність Великого Князя» [1, том III, с. 158].

Як бачимо, складали по-мудрагельськи: їде з Києва самовільно посісти престол. З'явився хазяїн.

А далі, з писань того ж автора, відбулися ще більш неймовірні події. Прибувши у Володимир, Ярослав Всеволодович без відома нового хазяїна землі — Батия і його баскаків, саджає на удільні князювання своїх молодших братів, що якимось дивом залишилися живі, і, як нас намагаються переконати, встановлює власні порядки.

Послухайте:

«Ярослав приїхав панувати над руїнами і трупами… Ще на дорогах, на вулицях, в обгорілих церквах і домах лежало безліч мертвих тіл… Відновивши спокій та благоустрій, Великий Князь віддав Суздаль братові Святославу, а Стародуб Іоанну» [1, том IV, с. 161].

Як у той принизливий час стало можливим самовільно здобути великий князівський престол, — знають тільки російські історики. Суздальські селища спалені й зруйновані, народ чи то знищено, чи забрано в полон, чи він просто втік у ліс, — але великий князь, як бачимо, «негайно сів на престолі». Негоже бо «великоросові» бути без «государя».

Російському історикові нічого не варто закинути в оповідь «доважок брехні». Я вже не кажу про саму концепцію оповіді. Як бачимо, навіть виклад тексту не містить елементарної логіки. Нас намагаються переконати, що татаро-монголи лише прийшли, пограбували і пішли. Однак це свідомий «доважок брехні» в оповіді.

Згадаймо, як уперше зустрілися князі з прийшлими:

«Володарі Рязанські — Юрій, брат Інгворів, Олег і Роман Інгворовичі, також Пронський і Муромський — самі зустріли їх (татар. — В. Б.)… і хотіли знати намір Батиїв. Татари вже шукали… не друзів… а данників і рабів. «Якщо бажаєте миру, — говорили Посли, — то десята частина усього вашого надбання хай буде наша» [1, том III, с. 152].

Як бачимо, татаро-монголи не були тимчасовими правителями, вони приходили надовго і воліли мати данину постійну. Багато ростовсько-суздальських князів прийняли ці умови. Я вже наводив слова Л. М. Гумільова, як «інші міста здалися (Батию) на капітуляцію, і їх пощадили». Але в часи катерининські подібні думки «про капітуляцію» вважалися гріховними і замовчувалися.

Однак істина в тому, що татаро-монголи були дбайливими господарями і не стали руйнувати й палити селища, які здалися їм, та знищувати князів. Усі вони стали ординськими підданими, для чого були залишені, крім князів, баскаки та інші татарські управителі.

Послухаймо свідка тих часів:

«Башафів (Баскаків), або намісників своїх, вони ставлять у землі тих, кому дозволяють повернутися (на князівство); як вождям, так і іншим слід коритися їхньому мановінню…» [8, с. 34].

Тому посідання великокнязівського престолу Ярославом Всеволодовичем, слід гадати, відбувалося за зовсім іншим сценарієм. Про це поговоримо нижче у розділі.