Розділ «Формування і вишкіл»

Питання особового складу Дивізії залишилося невирішеним впродовж усього її існування. Персональна політика створювала постійні непорозуміння. Це була основна хиба Дивізії. Навіть тепер трудно мені вирішити, який погляд був в даній ситуації правильний. Українці слушно вимагали заміщення командних постів в Українській Дивізії з українським вояцтвом українськими старшинами, але й Фрайтаґ мав рацію, якщо брати до уваги його завдання створити боєздатну дивізію за недовгий час. Мабуть, чи не найкращою розв'язкою було б вирішення цього питання найвищими німецькими колами. Вони повинні були вирішити, до якої міри Дивізія мала б бути опанована німцями. Не треба було залишати у цій справі вільної руки Фрайтаґові, тим більше, що при утворенні Дивізії існувало домовлення про призначення німців тільки до штабу Дивізії. У такому випадку Фрайтаґові залишилося б або прийняти існуючу постанову, або відмовитися від командування чужонаціональною дивізією.

Командна мова була німецька. Більшість старшин, головне старших віком, як і підстаршин, достатньо володіли німецькою мовою. Зате загал вояцтва її не знав. Під час навчання, крім звичайних вправ, вояки мусіли багато зусилля і часу витрачати на вивчення німецької командної мови. Великі труднощі створилися в службі зв'язку, заміщеній переважно українцями, які мусіли вільно говорити по-німецькому. Найкращим вирішенням було б прийняти українську мову за командну мову в Дивізії. Німці, старшини й підстаршини, від яких вимагалося вищого рівня інтеліґентности, могли легше вивчити українську командну мову, ніж загал українського вояцтва - німецьку. Таку вимогу повинні були поставити українські чинники ще перед утворенням Дивізії і без такої передумови не дати своєї згоди. [12] Серед всіх цих вищез'ясованих труднощів формування й бойове навчання Дивізії могло проходити тільки поступово, крок за кроком. Про певну пляновість не могло бути й мови.

Дивізія приміщувалася у військовому вишкільному таборі «Гайделяґер», який, до речі кажучи, був в стані розбудови. В ньому також приміщувалися інші частини, так що місця для Української Дивізії не залишалося багато. Приміщення Дивізії були розкидані, часто навіть поодинокі її частини, наприклад, гарматний полк, не мали суцільного замкненого простору. В таборі були дерев'яні бараки з примітивним і недостатнім влаштуванням. Цим самим передумов для засвоєння вояцької дисципліни й порядку зовсім не було. Ґаражів для автомобілів і приладдя було обмаль, і більшість з них була вже зайнята. Тому треба було споруджувати автопарки і склади, для яких потрібно було численної варти. Обмундирування і озброєння не приходили реґулярно й це також зволікало навчання. Бракувало дрібнокаліберної ручної зброї та приладдя до навчання. Зате більш, ніж треба, прибувало інших, малопотрібних речей. Причиною до цього можна вважати недокладне опрацювання підготовчих плянів.

Через брак придатних до вишколу старшин, підстаршин і зброї не можливо було приступати до формування кадрів окремих частин і підрозділів Дивізії. Треба було організувати численні вишкільні сотні, в яких об'єднувано окремих фахівців, наприклад, навчальну сотню піхотних гармат, навчальну винищувально-протитанкову сотню, навчальний ескадрон кавалерії, навчальну автотранспортну сотню і т. ін. Під керівництвом найкращих інструкторів приготовлялося у цих сотнях кадровий склад усіх частин Дивізії. Така метода добре себе виправдала. Крім цього, всіх інших фахівців, як: кухарів, кравців, шевців, римарів тощо, охоплювалося у спеціяльних навчальних сотнях.

Головну вагу приділялося на вишкіл підстаршин. Незалежно до відкомандирування вояків до підстаршинських шкіл поза Дивізією, в самій Дивізії організовано курси для підстаршин різних родів зброї. На них вони проходили спершу основний вишкіл, пізніше їх відряджувано на вищі курси. Решта вояцтва проходила під керівництвом персоналу, який залишався, піхотинське бойове навчання - наскільки на це дозволяло обмундирування, озброєння та інструктори. Крім цього, треба було виконувати службу охорони та потрібні роботи в таборі. Де можливо, проводилося спеціяльне навчання при обслуговуванні бойового приладдя. Велику частину рекрутів поодиноких родів війська відряджувано до запасних частин вермахту, в яких вони проходили рекрутський вишкіл та навчання орудування зброєю. Згідно з звітами, українські рекрути всюди добре себе виявляли, а в деяких випадках мали кращі досягнення, ніж німці. До Дивізії прийшла спеціяльна похвала від командира запасного дивізіону легкої артилерії в Рендсбурґу (Rendsburg), де українська батерія здобула перше місце у швидкості обслуги та точності стріляння. Через брак інструкторів треба було всі три піхотинські полки (Grenadier-Regiment) та фюзилерський курінь з'єднати в один полк, яким на початку ретельно й енерґійно командував майор Євген Побігущий. Так пройшли чотири перші місяці бойового навчання.

Українські старшини продовжували своє теоретичне навчання в усіх ділянках воєнного командування під керівництвом найкращих у Дивізії німецьких старшин. Тут виявилося, що навіть деякі досвідчені німецькі офіцери могли дечого повчитися від українських старшин. Українці перевищали німців у використовуванні околиці, маскуванні, швидкому вкопуванні, споруджуванні тимчасових застав, закладанні мін тощо. Шкода, що ми, німці, не використали раніше таких здібностей українців.

Великим недоліком вишкільного табору «Гайделяґер» було те, що він був відкритий і розташований недалеко від Галичини. Кожної неділі до табору сунулася справжня «мандрівка народів». Це були друзі й рідні, які приїздили відвідувати добровольців. Вони привозили з собою неймовірну кількість харчів і горілки. Прийняття і частування набирали небачених розмірів. Пізніша заборона цивільним особам вступу до табору малощо допомогла, бо вояки зустрічали відвідувачів на станції в Дембіці або у сусідніх лісах. Перебуваючи у такій «родинній атмосфері» недалеко рідних земель, українці не розуміли важливости їхніх завдань. А до гарту вояцького життя треба було серйознішого підходу. Близькість рідних сторін також сприяла дезертирству. Тому командування Дивізії заздалегідь зробило заходи перенести Дивізію до Німеччини, де у закритому таборі були кращі приміщення та сприятливіші можливості до навчання. Реалізація перенесення зволікалася через брак вільного табору в Німеччині.

Легка доступність до табору «Гайделяґер» сприяла також діяльності Української Повстанської Армії, яка неприхильно ставилася до Дивізії через німецьку політику на Україні. Щоправда, до відкритого зудару не дійшло, але УПА різними засобами ширила пропаґанду проти Дивізії. Вона намагалася спинити зголошування нових добровольців, а вже призваних вояків хотіла перетягнути до своїх лав. Для своїх цілей УПА не відмовлялася і від метод тиску. З часом ставлення УПА до Дивізії трохи змінилося, але в основному залишилося без ґрунтовних змін.

Допомога родинам призваних до Дивізії вояків також була незадовільна. В цій справі до Дивізії надходило багато скарг, і Дивізія робила, що могла, щоб змінити цей стан. Більшість вояків Дивізії походила з біднішої верстви, і тому їхні родини були дуже зацікавлені в такій допомозі. З метою наладнання цієї справи Дивізія відрядила спеціяльних старшин до компетентних німецьких установ і до Військової Управи. Без сумніву, що в деякій мірі справу допомоги саботували нижчі польські урядовці, але й самі українці де в чому завинили. Не зважаючи на постійні заклики й вказівки, українці не надсилали відповідних заяв на допомогу або їх не виповняли докладно.

Велике значення для Дивізії мали священики. За малими винятками, в Дивізії служили глибоко релігійні греко-католики. Львівський Митрополит Андрей Шептицький, який прийняв на авдієнції командира Дивізії, був великим її приятелем. Його близький співробітник митрат професор д-р Василь Лаба взяв на себе духовну опіку Дивізії і мав в цій галузі великі заслуги. Усі частини Дивізії його радо вітали, а його Служби Божі в більші свята залишаться в пам'яті назавжди. Кожний полк і самостійний курінь Дивізії мали своїх священиків, які підлягали головному священикові о. Михайлові Левенцеві в штабі Дивізії. Для вояцтва відправлялися Служби Божі кожної неділі і кожного свята. Тому що греко-католицькі свята припадають на два тижні пізніше від протестантських, а до того їх є значно більше, ніж протестантських, вирішено святкувати тільки українські свята. Таким чином використовувано більше часу для військових зайнять.

Незабутньою подією залишилося перше Різдво в Дивізії, яке українці спільно з німцями відсвяткували в дружній атмосфері. За традиційним звичаєм дивізійний священик поділився з дивізійним командиром проскурокю, а після борщу та інших українських страв, українці колядували і святкували за своїми старовинними звичаями, переплітаючи веселе з поважним. Цих кілька святочних годин, проведених спільно, стали першими вузлами дружби між німцями й українцями.

Часто члени Військової Управи брали участь у релігійних святах чи більшого значення військових подіях. Її голова полковник Альфред Бізанц у притаманних йому, повних запалу промовах пригадував українцям історичні події і вказував на їхні теперішні завдання. Наскільки дозволяв час, губернатор Вехтер також часто бував на різних дивізійних святкуваннях. Взагалі, відносини між Вехтером, Військовою Управою, [13] Українським Центральним Комітетом і Дивізією були ввесь час тісні й дружні.

Усі свята в Дивізії прикрашували музичні виступи українців. Їхній талант до музики й любов до пісні давали хвилини повні насолоди. Назавжди залишаться в пам'яті прекрасні українські народні пісні, арії з опер і опереток, особливо твору «Запорожець за Дунаєм». На музичному полі дуже відзначився хор Дивізії (керівник В. Осташевський) та її оркестра (керівник А. Крушельницький, а опісля старший десятник Йоганн Тіссен (Johann Thiessen), яка добилася великих успіхів. На парадах вона грала мелодію маршу колишньої австрійсько-угорської армії «Теннер марш» ("Tenner Marsch"). Високий музичний рівень треба завдячувати співакам і музикантам Львівського оперного театру, які зголосилися до Дивізії. Час від часу також відвідували табір артисти Львівського оперного театру та «Веселого Львова», які приносили незабутні години музичної насолоди та розваги.

Українська літературна творчість - це також велика скарбниця для шукача добрих творів. Чудові поезії українського національного поета Шевченка, який оспівує все добре й шляхетне, дали нагоду на проведення не одного вартісного й приємного вечора. Його заповіт «Як умру, то поховайте» був заповітом кожного українця в Дивізії.

У таких обставинах пробігав вишкіл Дивізії. Час від часу прибували поодинокі німецькі старшини й підстаршини. Наплив добровольців збільшувався. Тоді вона нараховувала 10 000 вояків. Повільно прибували коні та виряд. Вояки відбували рекрутське навчання в «Гайделяґері», але ще більше по запасних частинах вермахту. Фахівці-старшини й підстаршини вчилися на спеціяльних курсах. В кінці січня 1944 року командир Дивізії поїхав на 4-тижневий курс для командирів дивізії до Гіршберґу на Сілезії. На час його відсутности командування Дивізією перебрав найстаріший з командирів полків полковник Баєрсдорф (Beyersdorff).

Одного вечора на початку лютого 1944 року приходить від вищого фюрера СС і поліції (Der Hцhere SS und Polizeifьhrer) при уряді Генеральної Губернії (Generalgouvernement) в Кракові такий наказ: «Дивізія негайно зформує бойову групу з метою поборення партизанських загонів генерала Ковпака, [14] які пробилися на територію Генеральної Губернії. Сила бойової групи: один піхотний полк, підсилений одним дивізіоном легкої артилерії та саперними й протитанковими відділами. Бойова група буде підпорядкована фюрерові СС і поліції в Генеральній Губернії». Цей наказ був переданий нібито від самого райхсфюрера СС Гіммлера (Heinrich Himmler - Reichsfьhrer SS und Chef der Deutschen Polizei). Після одержання цього наказу, Дивізія негайно повідомила, що вона такого наказу не в стані виконати. Не будемо входити в подробиці абсурдности цього наказу і можливости його виконання. Причини ясні читачеві. Проте, на подані фюрерові СС і поліції в Кракові пояснення, Дивізія одержала лаконічну відповідь, що наказ прийшов від самого райхсфюрера Гіммлера. Діючий командир Дивізії прохав кілька годин на провірку, але вже тоді заявив, що він не може виставити бойової групи в силі полку. Після перевірки всіх можливостей і наради з командирами, він повідомив, що існує технічна можливість зформувати бойову групу в силі одного куреня, підсиленого однією батерією легкої артилерії. При цьому ясно підкреслив, що навіть курінь не буде мати жадної бойової вартости та що він не може відповідати за його бойові дії; курінь може бути зформований лише на відповідальність вищих кіл. Тому що командний склад куреня треба було починати з нічого, бойова група може бути в маршовій готовості не через 24 години, а через 48 годин.

У командний склад групи повинні були ввійти найкращі старшини й підстаршини, але треба було залишити деяких інструкторів у Дивізії, яка перебувала в стадії формування і вишколу. Ще цієї самої ночі приступлено до формування підсиленого куреня і вислано про нього звіт до Берліну. Коли наступного ранку прийшло з Кракова повідомлення, що тим часом ця група не буде післана в Галичину, ми відітхнули з великою полегшою. Проте група мусіла бути готова на марш через 24 години на випадок потреби. Тим часом, як запляновано, формування бойової групи закінчено впродовж 48 годин. Вона готова до посадки в ешельони. Українське вояцтво в захопленні. Так як і німці, воно не брало серйозно цієї події, а радше трактувало її як приємну розвагову вправу під час монотонного твердого військового навчання. Одначе, бойова група не мала ніякої бойової вартости і про цей факт звітовано вищому командуванню, щоб воно не мало жадних ілюзій. У всякому разі командування Дивізії зробило всі потрібні заходи, щоб бойову групу зформувати наново впродовж визначеного часу, якщо б на це прийшов новий наказ. За яких три-чотири дні ми одержали новий наказ (з доручення райхсфюрера Гіммлера) від вищого командування СС і поліції в Кракові на формування бойової групи, яка буде йому підпорядкована і післана впродовж 24 годин в район на північний захід від Львова на боротьбу з большевицькими партизанами. Всі застереження Дивізії щодо сумнівної вартости такої групи не прийнято до уваги. Бойова група складалася з одного піхотного куреня, однієї батерії легкої артилерії, однієї чоти саперів, однієї винищувально-протитанкової чоти, групи зв'язку з зв'язковим приладдям та малого відділу постачання. Команду над усіма підрозділами ґрупи перебрав заступник командира Дивізії полковник Баєрсдорф. Команду піхотного куреня очолив єдиний на той час в Дивізії німецький курінний командир сотник Бріштот (Bristot). Командиром артилерійської батерії був майор Микола Палієнко, колишній старшина царської російської армії, пізніше української армії, контрактовий старшина польської армії і абсольвент Польської Академії Генерального Штабу. Бойова група від'їхала трьома ешельонами, про що негайно повідомлено Берлін.

За кілька днів виявилося, що Гіммлер зовсім не видавав наказу про формування бойової групи. В розмові з вищим фюрером СС і поліції В. Коппе (SS-Obergruppenfьhrer Wilhelm Koppe) він лише згадав про таку можливість, яку негайно замінено на наказ від імени райхсфюрера. В таких умовах доводилося працювати в Дивізії. Коли командир Фрайтаґ повернувся назад, він заявив, що такого наказу він би не виконував, бо він добре знає, якими методами працюють деякі вищі фюрери партії. Вся ця подія була для автора чимсь новим і дивовижним. Для нього, старшини вермахту, кожний наказ треба було виконати, але наказ мав бути обдуманий, а не легковажний. Наказ Коппе був типовим зразком ведення війни так званими «військовиками» без жадного фахового знання, без обдуманих розпоряджень, без уваги на наслідки й безпеку людей. На щастя, вищому командуванню СС і поліції в Генеральній Губернії не підлягали навіть тимчасово там розташовані частини вермахту чи зброї СС. Він командував лише поліційними з'єднаннями. Лише винятково траплялися випадки, що окремі фронтові частини були йому підпорядковані для виконання деяких спеціяльних завдань.

На жаль, бойова група не зовсім вдало виконала своє завдання. Та це не диво. Вона була підпорядкована поліційному генералові у Перемишлі, який про неї не дбав і нею погано керував. Він не мав жадного поняття про військову тактику чи командування військовими частинами. Вини треба шукати в тих, що видали наказ про введення в бойові дії бойової групи Дивізії, попри всі застереження її командування. Непідготована до зимових боїв, вона разом з іншими німецькими та поліційними частинами була введена в бої проти добре устаткованих і підготованих партизанів. Після 4-тижневих дій, група повернулася до Дивізії, яка тим часом перенеслася до табору в Нойгаммер (Neuhammer) на Сілезії. Не зважаючи на всі несприятливі умови, бойова група все таки включилася досить успішно в бойові дії у районі Чесанова, Любачева, Тарногороду, Білограю і Замостя (північно-західня Галичина й Холмщина) під кінець своєї короткої кампанії.

Незабаром до Дивізії почали надходити різні повідомлення про погану поведінку вояків бойової групи. Цього треба було сподіватися. Адже вояки ще не закінчили свого бойового навчання, а їхні німецькі старшини й підстаршини були молоді та недосвідчені. Не треба ще забувати, що бойову групу послано в околиці, в яких жило чимало польського населення, а то і в чисто польські околиці. Стара ворожнеча між поляками та українцями мусіла тут виявитися. Але треба брати до уваги, що бойовій групі Дивізії, як ненімецькій частині, інші німецькі частини приписували багато неслушного або такого, що самі накоїли. У багатьох випадках можна було це безперечно провірити. Приписування Дивізії німецькими частинами різних провин повторювалося також пізніше. Командування Дивізії простежило всі скарги і, якщо були докази, винних покарано. При цьому виявилося, що Фрайтаґ карав дуже суворо за найменші проступки проти дисципліни й порядку. Про це переконалися на власній шкірі як українці, так і німці.