Розділ «Кінець боїв»

Наприкінці квітня 1945 року до Дивізії прибув генерал Павло Шандрук, голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіма українськими з'єднаннями. З ним прибули д-р Вехтер, полковник Бізанц та д-р Арльт (Fritz Rudolf Arlt). Генерал Шандрук привіз тризубці, що їх відтоді українські вояки носили на шапках. Його всюди щиро вітали. Генерал Шандрук - це колишній старшина царської російської армії. Пізніше він був в Українській Армії, а поміж двома світовими війнами служив як контрактовий старшина в польській армії, в якій закінчив академію генерального штабу.

Генерал Шандрук цікавився всіма справами Дивізії і просив командира і начальника штабу докладно йому про все звітувати. Він був зразком коректного старшини, а при тому відзначався сердечністю. Він відвідав всі фронтові частини, які його спонтанно вітали. Відвідини генерала були дуже на часі, бо ворог саме пожвавив пропаґанду за перехід українців на большевицький бік. Генерал звертався до сумління і чести українських вояків, і, вказуючи на складену присягу, [36] закликав їх саме тепер виконувати вояцькі обов'язки. Присутність генерала, до того в українській уніформі, робила велике враження на українців Дивізії і піднесла вояцтво на дусі.

Вехтер незабаром залишив Дивізію, а генерал Шандрук за кілька днів також від'їхав до вишкільно-запасного полку, де створив свою квартиру. Це був дуже добрий задум генерала Шандрука, бо його постійне перебування у безпосередній близькості генерала Фрайтаґа не принесло б йому задоволення. Взагалі, під кінець взаємини між генералом Шандруком та командиром Дивізії не були надто добрі, що не було дивне, якщо взяти до уваги їхні різні характери.

Тим часом на фронті не завважувалося жадних помітних подій. Поза діями розвідувальних та штурмових груп і пожвавленим ворожим артилерійським вогнем, дні на фронті проходили спокійно. В дію ані німці, ані большевики не вводили своїх танків чи літаків. Головною турботою командування Дивізії було найближче майбутнє - повний розвал Німеччини. Перед командуванням постало велике питання, як саме німці й українці могли б уникнути захоплення в полон Червоною Армією. В усіх частинах проведено «чистку» всього зайвого матеріялу, щоб таким чином зробити Дивізію якнайрухливішою і здібною до гірських маршів під час загального відступу. Ці заходи велися на наказ вищого командування. З цього можна було зробити висновок, що вищі урядові чинники збиралися продовжувати боротьбу в Альпах, згідно з плянами найвищого управління райху. При такому відступі можна з собою забрати тільки найпотрібніше спорядження для ведення боїв, але й воно мусіло бути придатне до перевозу навіть на найтяжчих і найстрімкіших гірських перевалах, щоб часом ним не забльокувати вузьких гірських шляхів. Це означало, що легкі гармати мусіли мати 10-кінний, а важкі гармати - 12-кінний запряги. Усе інше спорядження мало бути звезене на один парк і звідти, наскільки буде можливе, залізницею відтранспортоване до запасного полку. Уся робота проходила у великому поспіху, і незабаром парк з спорядженням розрісся до велетенських розмірів. Дивізія вже перед тим звільнялася поступово від непотрібних речей, але ще тоді виявилося дуже багато такого, що було тільки зайвим тягарем для неї.

2 або 3 травня 1945 року скликано усіх начальників, вищих адьютантів та начальників штабів вищих командувань до армії на нараду. Нарадою проводив головнокомандуючий генерал танкових військ Бальк. Він вірив у сприятливий розвиток дальших подій і просив сповістити про це вояків. Потім подав вказівки щодо ведення бойових дій, при чому доручив посилити активність розвідувальних груп, що мали б іти рейдами у глибокий тил ворога, довший час перебувати поза його лініями, вести розвідку і нищити військові об'єкти. У таких діях чималу участь мали б брати українці, особливо їх найхоробріші старшини. Далі головнокомандувач твердив, що постачання бойовими припасами забезпечене на майбутнє та що в складах поблизу фронту ще досить пального та амуніції, потрібних на відбиття ворожого наступу. Крім цього, армія вжила заходів для перебрання у своєму районі важливих складів амуніції. Присутнім було важко повірити в таку оцінку ситуації і тому вони сприйняли її скептично. А проте старшини роз'їхалися до своїх частин з деякою надією на краще, хоч не вірили в те, що говорив генерал Бальк, а бачили недалекий кінець війни у повному розвалі Німеччини.

Тим часом праворуч від Дивізії відбулося нове перегрупування, в наслідок якого правим сусідом Української Дивізії стала 16-та СС-дивізія танкових ґренадирів «Райхсфюрер СС» (16. SS-Panzergrenadier-Division "Reichsfьhrer SS").

У той час із заходу й північного заходу на територію Австрії вступили війська західніх альянтів. За згодою командира Дивізії сотник Макарушка виїхав в район Фелькермаркт (Vцlkermarkt) - Кляґенфурт (Klagenfurt), щоб увійти в контакт з західніми альянтами і зголосити їм про існування Української Дивізії. 5 або 6 травня 1945 року Макарушка зустрівся з однією англійською частиною, командир якої прийняв його коректно й ввічливо. Макарушка просив командира призначити район Фелькермаркту на збірний пункт для Дивізії. Таке прохання англійський командир схвалив, бо в тому районі вже стояли запасний полк і деякі інші підрозділи Дивізії. Але ці околиці ще не були зайняті англійськими військами, які щойно осягнули Кляґенфурт. Саме місто англійці ще не зайняли, правдоподібно тому, що в місті урядували станиці партизанів Тіто, з якими передові відділи англійців тільки що вступили у зв'язок. На заввагу Макарушки, що партизани Тіто не терпітимуть Дивізію в районі Фелькермаркту, якщо альянти туди не увійдуть, англійський командир сказав, щоб українці держали Фелькермаркт аж до часу приходу альянтів. А на заввагу, що Тіто все ж таки союзник альянтів, він тільки повторив своє доручення. З таким розпорядженням Макарушка поїхав до Фелькермаркту, де незабаром отримав виклик по телефону від управління партизанів Тіто. Макарушка заявив партизанам, що англійці наказали Українській Дивізії збиратися в районі Фелькермаркту, на що отримав відповідь, що це неможливе, бо Фелькермаркт лежить у сфері впливів Юґославії, а не Англії. Після довших переговорів, Макарушка рішився під тиском партизанів Тіто видати наступного ранку наказ на відмарш у північному напрямі. Під час маршу вишкільно-запасний полк попав у важкі бої з партизанами й розпорошився на малі відділи. Тому що Макарушка вже не мав зв'язку з Дивізією, але знав про її наміри, він відрядив на розгалуження шляхів при Твімберґу вартового, який мав спрямувати маршуючі частини Дивізії на північ у напрямі Радштедських Таврів.

Про перехід у Північну Італію через Тольмеццо до західніх альянтів, згідно з пляном Вехтера, годі було думати. По-перше, англійські частини вже вступили в район Фелькермаркт - Кляґенфурт, по-друге, партизани Тіто й інші большевицькі загони вже так зросли в силі, що перехід через Тольмеццо був неможливий, по-третє, передчасний відхід Української Дивізії з фронту був також неможливий без найбільшої загрози для всього фронту.

6 травня 1945 року відбулося обговорення начальників штабів усіх дивізій у командному пункті IV-го СС-танкового корпусу. Обговоренням керував сам командуючий генерал. Він сказав, що Німеччина стоїть перед неминучою капітуляцією. Треба подумати про заходи, що мали б зберегти німецькі та чужонаціональні частини перед захопленням Червоною Армією. Весь фронт мав, починаючи від 7 травня 1945 року, відірватися від большевиків і, залишивши все спорядження, відійти на територію, окуповану англійцями чи американцями. 7 травня будуть відтягнені тільки наперед висунені дуги фронту IV-го СС-танкового корпусу. Відступ Української Дивізії почнеться на 24 годин пізніше, тобто 8 травня, тоді, коли всі частини корпусу при відступі осягнуть однакову лінію. Пізніше обговорено технічні подробиці відступу.

По полудні 6 травня 1945 року запрошено всіх дивізійних командирів і командуючих генералів на нараду з головнокомандувачем 6-ої армії Бальком. Генерал Бальк повідомив їх, що Німеччина стоїть перед беззастережною капітуляцією і що весь Східній фронт має швидким маршем податися на захід, щоб насамперед не допустити до захоплення військ Червоною Армією у полон. На пропозицію самої Дивізії їй призначено Фелькермаркт на збірний пункт.

Для всіх частин IV-го корпусу, як також для правого сусіда Дивізії, 1-го кавалерійського корпусу, відступ утруднений через малу кількість мостів на річці Мур, яка пливе відразу за фронтовою лінією. А для Дивізії становище ще настільки гірше, що вона, як піхотна дивізія, може відступати значно повільніше, ніж її обидва сусіди - моторизовані й швидкорухливі. А особливо повинно залежати на тому, щоб українці не попали в руки большевикам. Та, на жаль, не зважаючи на кількакратні вияснення становища Дивізії в армії і домагання дозволити їй першій почати відступ, командування армії не прийняло жадного рішення. По полудні того самого дня до штабу Дивізії прибули генерал Шандрук, д-р Вехтер, полковник Бізанц і д-р Арльт. Вехтер негайно поїхав до штабу армії, щоб приспішити відступ Дивізії з фронту.

Ще кілька днів перед тим командирів усіх підрозділів Дивізії поінформовано про становище та різні можливості дальшого розвитку подій. При кінці цього обговорення полковник Бізанц попросив слова і в палкій промові закликав усіх командирів виконувати совісно свої обов'язки в ці найважчі часи для Дивізії. Наказ про відступ не здивував Дивізію, бо вона завчасно опрацювала докладний плян відступу. Маршрут відступу для Дивізії був призначений по так званому шляху «Пак» (Parkstrasse) з Ґрацу через Вольфсберґ (Wolfsberg) до Фелькермаркту.

Тим часом курінь саперів Дивізії збудував 12-тонний допоміжний міст через річку Мур, недалеко на південь від Ґрацу, щоб уможливити швидкий перехід Дивізії під час відступу.

7 травня 1945 року, о 11.00 годині почався відступ висунутих уперед дуг фронту лівого сусіда Дивізії. Про точний час відступу Дивізії мало ще надійти повідомлення. Проте, вже 7 травня командування Дивізії відіслало на захід всі свої обози й бойові валки. Усі шляхи на захід забиті німецькими військами, але рух, керований численними старшинами й польовими жандармами, проходив справно. Майже всі частини 6-ої армії, в тому числі й IV-ий СС-танковий корпус та Дивізія, відступали шляхом «Пак». Але одночасно цим шляхом маршуватимуть численні з'єднання 2-ої армії з південного сходу, з Вольфсберґу, на північ, у напрямі Радштедських Таврів, тобто у протилежному напрямі до руху 6-ої армії. Найгіршим пунктом буде перехрестя коло Вольфсберґу, де зустрінуться обидві маршові колони.

На жаль, не встановлено часу відступу поміж 1-ою і 6-ою арміями й тому постала різниця у часі відступу поміж Дивізією і сусіднім кавалерійським корпусом. Цей корпус замінив тим часом СС-дивізію «Райхсфюрер СС», яку перекинено в район Відня. Згідно з попередніми наказами, Дивізія мала б почати відступ 8 травня о 11.00 годині. Кавалерійський корпус хотів відступати аж увечорі того дня, бо вдень йому неможливо відірватися від ворога. Також відступ лівого крила Дивізії з-під Фельдбаху натрапляв на деякі труднощі. Проте Дивізія мусіла погодитися з тим, що її лівий сусід відступатиме вдень, а Дивізія не зможе втриматися на відкритому крилі. Важко було договоритися з 1-им кавалерійським корпусом щодо користування шляхом відступу.

Ані IV-ий СС-танковий корпус, ані 6-та армія не виявляли бажання втручатися у ці суперечки. Кінець-кінцем всі ці розмови, при тодішньому загальному еґоїзмі всіх частин, закінчилися без будь-якого успіху. А потім на практиці виявилося, що спільне користування шляхом відступу не натрапляло на жадні труднощі чи затримки.

Впродовж цілого дня 7 травня 1945 року як командир, так і його начальник штабу часто ставили запитання IV-му СС-танковому корпусові про наказ з точним встановленням часу для відступу Дивізії. На всі свої запитання вони одержували стереотипну відповідь: «Почекайте. Накази прийдуть!» Ще увечері й вночі начальник штабу намагався добитися наказу, але даремно. 8 травня 1945 року, о 2.00 годині вранці потелефонував Вехтер, що йому в дорозі з 6-ої армії трапилася аварія автомобіля. Він викликав начальника штабу і дивувався, що на відтинку Дивізії панував спокій. Як він зрозумів, то армія вже видала наказ про негайний відступ. Тим часом з Дивізії все відійшло, а тільки залишилися бойові частини. Начальник штабу знову запитав танковий корпус про наказ, але й цей раз не одержав жадного наказу. Аж врешті, о 6.00 годині вранці, 8 травня 1945 року, телефонував начальник штабу IV-го корпусу і дав наказ до негайного відступу. Частини тилового забезпечення мали залишитися на бойовій лінії аж до 11.00 години перед полуднем. Дивізія мала маршувати шляхом «Пак» в напрямі Фелькермаркту. Дивізія вийшла з складу IV-го корпусу і дальших наказів уже не могло бути. Після цього перервано зв'язок. Не було жадного особистого прощання, навіть хоч би поміж командуючим генералом і командиром Дивізії. Це був дивний спосіб звільнювати Дивізію з складу IV-го СС-танкового корпусу. Ясне, що для нього Українська Дивізія була тільки якась там «чужонаціональна», а не німецька, дивізія.

Дивізія негайно передала накази до своїх частин, які нетерпляче його очікували. Серед пожвавлених бойових дій штаб Дивізії залишився на своєму командному пункті до 10.00 години, а пізніше одним стрибком переїхав поза річку Мур. Ворожі дії пожвавилися, бо він помітив наш відступ. Проте відірвання від ворога й відступ з фронту відбувалися пляново. Також команди тилового забезпечення виконали своє завдання згідно з наказом. Тільки на лівому крилі під Фельдбахом 30-ий полк натрапив на труднощі і мав деякі втрати. Покищо ворог вів дії місцевого характеру і не наступав цілим фронтом. Усі шляхи переповнені, проте відступ відбувався справно. Власних літаків для охорони маршових колон не було, зате в пополудневі години появилися випадково большевицькі літаки та атакували маршові колони бомбами й бортовою зброєю, не завдаючи більших втрат. Частини забрали з собою лише необхідну зброю і припаси, а всю важку зброю, головне гармати й важке спорядження, залишено згідно з наказом. Частину важкої зброї покинено у стані непридатному для вжитку.