Розділ «Формування і вишкіл»

Переважна більшість українських старшин служила в колишній австрійсько-угорській (цісарсько-королівській) армії, а згодом в Українській Галицькій Армії; мало - в російській царській армії, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях. Старшини з польської і совєтської армій були молоді, енерґійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак, їх було дуже мало. В загальному старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (переважно 45-55 літ) і фізичну підтоптаність, не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник-сотник). Між ними були й такі, які під час першої світової війни добилися великих досягнень і були нагороджені високими відзначеннями за хоробрість. А були між ними також і такі, які не добилися жадного успіху в цивільному житті і сподівалися знайти в Дивізії безтурботний притулок. Багато з цих останніх оцінювали себе дуже високо, хоч від часу першої світової війни сталися великі зміни саме у воєнній ділянці. Багато з них з великим трудом, часом безуспішно, намагалися пристосуватися до нових обставин. Проте - це треба ще раз підкреслити, що серед старшин панувало захоплення; у деяких виявлявся сильний нахил до дискусій, а менше - до плянової інтенсивної праці; у декого було надто мало почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.

Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. Як підставу цієї оцінки також взято суворі німецькі військові вимоги. Далі треба зазначити, що український старшина назагал відставав від свого німецького колеґи у казарменій та муштровій службі, як поставою так і точністю. Український старшина не радо служить в казармах, а його якості виявляються щойно в польовій службі та на полі бою. Тому його не можна оцінювати лише на основі його постави й поведінки під час вишколу, бо згідно з прусськими вимогами дисципліни можна дуже легко дати людині таку службову характеристику, на яку вона зовсім не заслуговує. Українці дуже вразливі, коли з ними поводяться несправедливо. Між українськими старшинами ми також зустрічали яскраві приклади залізної дисципліни й службової пильности. Як приклад, можна згадати майора Євгена Побігущого, контрактового старшину польської армії, який саме в перших тижнях організації Дивізії поклав для неї великі заслуги. Таку оцінку українських старшин з першої світової війни і українських армій 1917-20 років не треба представляти, як загальний образ українського старшини. Треба згадати, що не всі найкращі зголосилися до Дивізії; декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних посадах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних чи інших мотивів.

Українських підстаршинських кадрів у Дивізії майже не було. Кілька з них, що служили в польській чи совєтській арміях, мали модерний вишкіл, а більшість (колишні підстаршини з 1914-20 років) не була придатна до фронтової служби через свій вже старший вік. Зате їх можна було використати в постачанні. В загальному, їхня характеристика була подібна до вищеописаної характеристики старшинських кадрів. Таким чином весь підстаршинський корпус для бойового з'єднання треба було щойно створити.

Про масу українського вояцтва можна подати такий психологічний образ: українець сприймає все ідеалістично. Таке ідеалістичне ставлення обмежується головне до його практичного життя. Він бачить не так реалістичну об'єктивну дійсність, яка перед ним стоїть, але бачить у своїй фантазії уявну, яку він волів би мати. Він часто на такій уявній дійсності базує свої постанови і дії. Чисто індивідуалістичний характер українця - у протилежність до росіянина - спрямовує його орієнтацію на Захід. Індивідуалізм яскраво видно в його ставленні до суспільного ладу. Він відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху. Тим можна пояснити, чому українці неґативно ставилися до творення свого сильного війська та закріплення глибоких військових традицій. В українців почуття панує над розумом. Не розум, але почування, випливаючі з глибини душі, характеризують ляймотив його буття. Ця характеристична риса притаманна майже всім слов'янам. З-поміж слов'ян українець здібний піднятися на найвищий верх захоплення, щоб знову, після перших невдач, попасти в саму скрайню апатію і зневіру. Він здібний на глибшу любов, але так само на безмежну, тільки почуттям керовану, ненависть.

Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю українця. Одночасно основні духові й матеріяльні елементи життя всієї нації тісно пов'язані з землею - матір'ю-землею. Вона є фундаментом, на якому українець будує свій світогляд. Характер українця урівноважений і привітний. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він не радо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-якого прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми, німці, називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка. У нього виробився нахил до «ходження крутими стежками», що, безперечно, спричинила столітня неволя, у якій лише такими засобами можна було будь-що осягнути. Українець дивиться на життя з естетичної і чуттєвої сторони. Завдяки лагідним кліматичним умовам, які уможливлюють відносно легкий обробіток землі, у нього витворився певний рід звички, що, одначе, далеко стоїть від лінивства. З другого боку, його сумне історичне минуле, - та й нещасливий сучасний стан, - зробили його недовірливим і замкненим у собі. Він веселий, привітний, традиційно гостинний, але не легко приступний. З ним не легко швидко встановити приятельські відносини. В особистих справах він більш стриманий, ніж настирливий.

Такі головні риси характеру українця відомі тим, які тісно з ним співпрацювали. Для більшости німців прикмети українців були незнані; для них українці були такими самими людьми як німці. А якщо створювалися непорозуміння, спричинені різницею психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Такі непорозуміння, викликані неправильним розумінням або незнанням психіки інших людей, тягнуться червоною ниткою крізь усі наступні розділи цієї книги.

Маса української молоді, що опинилася у Дивізії, зовсім не була підготована до суворого дисциплінованого життя. Не маючи особливої схильности до військового життя, вона з трудом переставлялася до ролі вояка, що могло приходити поступово, крок за кроком. Українці потребували великого зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова від своїх німецьких інструкторів, до яких вони мали повне довір'я. З таких причин, на початку Дивізія нагадувала більш докупи зігнану юрбу, ніж дисципліновану військову одиницю. Хто знав обставини, цьому явищу не дивувався - для Дивізії було потрібно часу.

Харчування було ще іншою проблемою для Дивізії. Українці за звичкою багато їли, головне масних страв. Тому їм звикати до поживних, але малих військових порцій доводилося дуже важко. Ще один клопіт справляла звичка українців носити штани на поясі, замість на шлейках. Шлейок, що їх дістали українці, вони не носили, бо не звикли до них. До підперізування вони вживали ремені від крісів і вуздечок, які крали. Цю звичку вигадливий Паліїв пояснив ось як: українці звикли мати почуття ситости в своєму шлунку. Вони тому підперізуються, бо при порожньому шлунку можуть стягати свій живіт на одно чи два очка більше. Тим способом вони затримують почуття ситости і контролюють почуття голоду. А тому, що німецькі військові порції є малі, вони мусять підперізуватися. Очевидно, німцям, з їхньою типовою звичкою щодо організаційного порядку, годі було зрозуміти таку логіку. Серед вояцтва панував добрий настрій і дух товариськости. Хоч шухляди і шафи не замикалося на ключ, майже не траплялося крадіжок у товаришів.

Німецький персонал Дивізії походив з поліції; його відряджено з єдиної в німецьких збройних силах поліційної дивізії. З вермахту прибув лише начальник штабу Дивізії, автор цієї праці. До його завдань належали: допомога командирові Дивізії при організації, вишколі та тактичному командуванні. Він служив в артилерії, у 1943 році закінчив академію генерального штабу і був призначений до штабу сухопутних військ. До Дембіци приїхав 10 січня 1944 року.

За малими винятками німецькі старшини й підстаршини ані віком, ані досвідом не підходили до чужонаціональної Дивізії. Через дуже молодий вік, брак життєвого досвіду і незнання людської вдачі, вони не могли справитися з важким завданням керування і піклування людьми. Кращі з них ще могли добре провадити фахове навчання, але не вміли встановити людських відносин і через те не здобули собі довір'я українців. Деякі з них, і то, на жаль, головне старші, прибули до Дивізії з наперед виробленим неґативним наставленням як до українців, так і до Дивізії, яка, на нещастя, ще й називалася «галицька». [9] До того всього, маса молодого німецького основного складу, хоч відбула коротке, чисто ремісниче, вояцьке навчання, ще не була вихована у вояцькому дусі. Багато з них були зарозумілі, частково на підставі їх успіхів на фронті. Зате бракувало добре вихованих, солідно вишколених, випробуваних німецьких старшин і підстаршин. Деякі з них мали надто багато сумнівів, а деякі жадних. Часто-густо панував сильний нахил до пияцтва. Очевидно, між німцями були добрі старшини і підстаршини, які з запалом і посвятою віддавалися своїй праці. Завдяки своєму характерові і знанням, вони здобували чималі досягнення, хоч як важкі були їх завдання. Але таких було небагато.

Часті непорозуміння між українцями і німцями спричинював III-ій відділ (військово-польовий суд) штабу Дивізії. [10] Начальником цього відділу повинна була бути краща людина, яка ліпше відстоювала б інтереси й права свого відділу перед Фрайтаґом. Справді цей відділ злагіднив багато суворих розпоряджень командира Дивізії, але треба йому закинути, що він не на всі судові розправи брав українців на засідателів, хоч цього постійно вимагав Фрайтаґ.

Склад керівного посту відділу V (автотранспорт і механічні сотні) не був вдалий від початку до кінця існування Дивізії. Начальником цього відділу мусів бути енерґійний старшина, з справжнім фаховим знанням. Насамперед він повинен би виявляти зрозуміння для українців, які мали "свою уяву” про автомобіль, але були цікаві й здібні в технічному навчанні.

Відділ VI, духовної опіки над вояцтвом Дивізії, не завжди розумів суть українських проблем. З допомогою кількох українців він працював дуже ретельно, але йому на перешкоді стояві командир Дивізії. Фрайтаґ використовував цей відділ на те, щоб в обіжниках, у повчальному тоні, вказувати українцям на їхні слабості й проступки. Фінансове цей відділ був добре забезпечений, частково тому, що чимало фондів приходило з українських джерел, а Військова Управа свою допомогу для вояків спрямовувала переважно через нього.

Ще однією похибкою було те, що командир Дивізії не усунув командира польово-запасного куреня Кляйнова (Kleinow). Фрайтаґ затримав його тому, що Кляйнов був здібний організатор і добре вмів організувати різні курси навчання. Постійні скарги, які приходили на нього до штабу Дивізії, Фрайтаґ не брав до уваги.

Як виглядали молоді українські кандидати на старшин і підстаршин? Про них ми вже згадували мимохідь. До Дивізії прибуло багато молодої інтеліґенції з міст і сіл. Уже на початку формування Дивізії, близько 1500 вояків було кваліфіковано у кандидати на старшин або підстаршин, на основі їхньої освіти та фізичної вправности. Проте, з цим найціннішим майном українців треба було обережно обходитися. Саме число ще не вирішувало питання старшинських і підстаршинських кадрів Дивізії, бо на підготову старшин для ведення чоти потрібно близько одного року, а тим часом Дивізія напевно буде введена в бойові дії. А навіть якщо частина з них повернулася б з шкіл перед фронтовими боями Дивізії, вони не матимуть практичного фронтового досвіду. До того відкомандирування цього інтеліґентного і провідного елементу до старшинських і підстаршинських шкіл прийшло в критичний час формування Дивізії й тим самим її сильно ослабило. В Дивізії сильно відчувався брак добрих інструкторів. Тому не диво, що більшість командирів не ставилася прихильно на від'їзд кандидатів до шкіл. Натомість годі виправдати деяких командирів, які висилали гірших вояків до шкіл, а кращих затримували у своїх частинах.

У поточних звітах до Берліну писалося, що цю проблему можна вирішити лише призначенням до Дивізії більшої кількости добрих і досвідчених німецьких старшин і підстаршин. Пропонувалося також, щоб ті німецькі старшини й підстаршини виконували службу в Дивізії тимчасово, тільки впродовж її формування і вишколу.

Коли українські старшини й підстаршини повернуться із шкіл, німців можна буде перенести до інших частин. Але всі ці прохання не мали успіху. Щоправда, ці відмови були спричинені загальним браком німецьких старшин і підстаршин, які гинули на всіх фронтах, але з таким станом треба було рахуватися ще перед згодою на формування Дивізії. Такі обставини створювали напружену атмосферу, яка призводила до таких закидів, як: «брак доброї волі», «брак хотіння» тощо. Лише час від часу прибували поодинокі німецькі старшини або підстаршини, але, на жаль, більшість з них не відповідала вимогам Дивізії. Брак фахового знання, погані риси характеру, нахил до пияцтва - це були часті явища серед цих дуже молодих і недосвідчених німецьких старшин і підстаршин.

Тим часом в інтересі Дивізії треба було висилати до старшинських і підстаршинських шкіл якнайбільше українців. Негайно було відряджено до шкіл близько 600 кандидатів на старшин і 200 на підстаршин. Крім цього, близько 100 підстаршин перебувало на короткотривалих курсах в Дивізії. Та й це нелегко вдавалося, бо спершу треба було побороти ставлення командира Дивізії, який уважав, що кандидат перед відкомандируванням до школи мусить спершу виправдати себе на фронті.

Одначе найбільшою персональною трудністю було одержання достатнього числа доброго німецького основного особового складу, який мав творити так званий «німецький кістяк» ("Korsettstange") Дивізії. Треба було також виявити багато вміння при заміщуванні командних постів Дивізії, щоб зберегти відповідну пропорцію між німцями і українцями. Спершу німецькі політичні кола плянували зайняти німцями тільки штаб Дивізії, але з вищезгаданих причин, головне через брак відповідно вишколених українських старшин, ці рамки довелося поширити. На жаль, було обмаль українських старшин, яких після деякого тактичного навчання можна було призначити командирами частин. [11] Але й до цих, що були, Фрайтаґ мав таке велике упередження, що годі було сподіватися, щоб він їх призначив на пости командирів. Він їх призначав на нижчі пости. Послідовно деякі з них відмовлялися від служби в Дивізії, мовляв, вони зголосилися до Дивізії як командири куренів, і на такі пости вони повинні бути призначені. В разі потреби, на початку повинні були їм призначити по одному доброму німецькому старшині на помічника. Очевидна річ, Фрайтаґ мав би право тих з них, які виявилися непридатними, звільнити з служби за браком кваліфікації або притягнути до відповідальности через явні порушення порядку. Фрайтаґ мав однак інший погляд на цю справу. Він хотів мати в Дивізії від самого початку добре вишколених, у модерній воєнній науці досвідчених командирів і тому він рішив призначити на пости командирів німецьких старшин. Все ж таки і тоді Фрайтаґ повинен був призначити до штабу Дивізії і до командирів поодиноких частин українських старшин на навчання. В цьому напрямі робилося постійні заходи, але Фрайтаґ не брав їх до уваги до самого кінця існування Дивізії. Це на Дивізії неґативно відбилося, бо в ній не було добре вишколених українців, які були б ознайомлені з усіма питаннями командування Дивізії. Це виявилося особливо після капітуляції, коли німецькі офіцери залишили Дивізію або їх альянти відділили від українців. А якщо йшлося про плянування на довшу мету, коли Дивізія мала б стати ядром української національної армії, то до підготови нових старшинських кадрів треба було приступати всіма засобами. Це важливе завдання Фрайтаґ зовсім занедбав, трактуючи Дивізію лише як бойову одиницю, хоч на це не раз йому зверталося увагу.

Фрайтаґ хотів притягнути до Дивізії якнайбільше німців. Він мав плян замістити німцями не тільки командні пости всіх сотень, але також велику частину чот і роїв. Його найближчі співробітники, особливо Паліїв, ставили опір такій політиці, бо Дивізія мала мати український характер. Але хто знав великі труднощі при формувані Дивізії, той частково розумів, чому Фрайтаґ поставив на ставку «певности», тим більше, що Дивізія мала незабаром бути введена в бої. Алеж неперебірливі методи Фрайтаґа принижували українців. Він повинен був проводити свій плян у життя лише поступово, тим більше, коли виявилося, що німецькі старшини і підстаршини не тільки що не підходили до чужонаціональної дивізії, але ще й наносили їй шкоди. Уже на весну 1944 року деяких німців треба було усунути через їх цілковиту нездатність, зокрема часте й велике пияцтво.