Розділ «2»

Збереглися кадри кінохроніки з далекого 1917 року, де видно солдат Волинського полку на демонстрації з лозунгами українською мовою. Полк першим виступив у Петрограді проти царського режиму. Національна свідомість почала рости і поза межами сучасної України.

Звернемося до спогадів генерала Денікіна, котрий на собі відчув настрої населення, де проходила його армія. Події відбуваються на Кубані в 1919 році: «Російську громадскість глибоко вразила одна «темна» подія: Голова кубанського військово-окружного суду Лукін, першопрохідник і прихильник Добровольчої армії, приїздив до Ростова з доповіддю про зростання українсько-сепаратистського руху на Кубані та прибуття в Єкатеринодар таємної петлюрівської делегації. Через день Лукін був убитий особами, не викритими кубанськими слідчими органами…». [10] Цей же Денікін: «Лука Бич, котрий стояв у той час на чолі уряду (Кубані — ред.), заявив рішуче: «Помагати Добровольчій армії — означає приготовляти знов поглинення Кубані Росією». [11]

Революція розбудила населення східних земель України, що були особливо пригнічені (національне), і навіть зарубіжжя зі стану етнічної козацької відчуженості до Росії і росіян. Вона піднімала його на рівень національної свідомості, і цей процес набирав сили і революційного темпу. Не можемо оминути написане відомим борцем з українським «буржуазним» націоналізмом Лазарем Кагановичем: «… Уже надходили вимоги про виклики з різних частин солдат відповідних національностей у визначені пункти для формування національних полків. Особливо відрізнялися українці, але була вимога і білорусів, литовців, естонців, татар і інших. Гостроту цієї проблеми ми відчували на місцях. Наприклад, у нас в Саратові на одному з засідань Ради робітничих і солдатських депутатів гостро обговорювались питання про вимогу українських солдат виділити їх в окремий полк. Доповідач на Раді визнавав що суперечки доходять мало не до кулаків». [12] Почуття етнічної окреміжності переходило у свою вищу стадію — національну свідомість. Процес не оминув навіть грунтовно збаламучених махновців. Їх лідер Нестор Махно в передмові до своїх спогадів, виданих в еміграції, писав: «Про одне тільки доводиться жалкувати, випускаючи у світ цей нарис: те, що він виходить не на Україні і не українською мовою». [13] Пізно спам'ятався!

Після перемоги більшовиків розпочалося тотальне винищення усіх учасників збройного спротиву окупантам, а згодом усіх, хто міг би за певних сприятливих умов узятися до зброї. Голодомор 1932–1933 років — це уже смертельний удар в біологічне існування українства як етносу. Так звана «російськомовність» є результатом нечуваного терору, а не любові до московської культури. Пану Самуйлову досить було би кинути оком на багату літературу з історії органів ЧеКа, ГПУ, НКВД, в якій описується «героїчна» боротьба органів з контрреволюційними рухами, щоб рука не піднімалася писати слова спотвореної історичної правди: «З цієї ж причини, тобто в силу історичної, етнічної, мовної, духовної близькості і спорідненості малоросів і росіян, незважаючи на русифікаторську політику царської влади, в Російській імперії ніколи не виникало масового українського руху…» [14] Баламутству п. Самуйлова немає меж. Як можна вести «русифікаторську політику» серед таких «етнічно, мовно і духовно» споріднених? Чи впровадження в школах літературної мови серед гуцулів можна назвати «українізацією»?

Історикові С.Самуйлову повинна бути відомою всенародна боротьба проти московської окупації на західних землях України в 1944–1950 рр., яка коштувала українському народу сотні тисяч жертв. У цій боротьбі брали участь і українці не тільки із західних регіонів. С.Самуйлов оминає події на Україні, які відбувалися з 1942 р. по 50-ті роки. Український народ заявив про себе, як народ свідомий, який за ідею самостійності готовий віддати життя. «В принципі, населення Західної України допомагало загонам УПА не тільки боячись терору з їхнього боку, але й тому, що це були їх рідні українці, котрі боронили від свавілля окупантів і поляків. В очах місцевого населення оунівці були героями, борцями за їх рідну Україну, за її самостійність. Про те, що це була, не просто матеріальна допомога УПА, але й висока моральна підтримка з боку місцевого населення, свідчить велика кількість фактів… Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли». [15] З тексту не проглядається прагнення населення до співжиття в єднанні з російським народом. Це пише совєтський каратель високого рангу, скерований Москвою на наші землі з метою придушеня національно-визвольного руху будь-якими методами.

Російські історики органічно не можуть визнати очевидний факт, що український народ — це народ інший по крові, мові, культурі. І чим більша обізнаність окремих істориків з цієї проблеми, тим більша боязнь внести які-небудь корективи в погляди на Україну. Вони (історики і політики) розуміють, що найменша ревізія цих поглядів — це все одно, що вибивати стілець з-під ніг приреченого до страти через повішення. Завалиться ціла ідеологічна конструкція, котра цементує Росію. У випадку її відкинення треба буде розпочати пошук нових ідеологічних орієнтирів, переписати російську історію, що грозить непередбачуваними наслідками. Тому Самуйлов змушений робити висновок, який диктує йому не об'єктивність дослідника, а великодержавний блуд, в полоні якого перебуває політична московська еліта: «З одного боку, якщо відкинути націоналістичні ідеологічні міфи (відомий більшовицький прийом — приписувати противникові свої гріхи — Авт.) і визнати реальність, згідно з котрою українська культура (крім католицької і західноукраїнської уніатської культури) — є відгалуженням західноросійської культури, а український народ — це один із російських народів — на рівні з великоросами і білорусами, — питання про створення «європейської» незалежної української держави відпадає само по собі. Одна історія, одна культура, одна кров об'єктивно диктують необхідність проживання в одній державі». [16]

Цікаво, що подібні погляди не викликають в російському демократичному середовищі жодних протестів. Стара ще дореволюційна максима: «Де починається українське питання — закінчується російська демократія» живе і не старіє. Якщо уважний читач дочитає цей нарис до кінця, він сам зможе визначити рівень наукової сумлінності пана Самуйлова, відчути вельми незвичну аргументацію сучасного російського історика на користь такої бажаної єдності східнослов'янських народів. Маємо на увазі передовсім рідковживаний символ єдності — «одна кров», який не можна пробачити сучасному історикові Самуйлову, бо він походить із арсеналу расистської ідеології. Цей доказ можна ще вживати стосовно свого народу, тому він особливо не разить нашу демократичну натуру. Але як відважилися виховані в совєтських умовах історики сягнути до таких немарксистських категорій, важко сказати, легше пояснити: росіяни демонструють відчайдушне прагнення усіма способами втиснутися поміж українців і білорусів! А через єдність — до повного саморозчинення (не росіян, звичайно). Закликають до цього солодкими голосами міфічних сирен і приваблюють хохлів берегами дружби і братерства.

Ми познайомилися з поглядами російського великодержавника солженіцинського напрямку, котрі неофіційно переважають серед московської владної еліти. Основна увага приділяється Україні і Білорусі. Не забутий і Казахстан. Інші райони колишнього СРСР, котрі відділилися, залишаються в полі зору Москви. Нині питання про повернення їх в «матірне лоно» Росії не ставиться. Після прочитання самуйлівського опусу зажевріла надія, що це тільки один ворожий напрям політики щодо України. На жаль, ні. На ідеологічну сцену політичного життя Росії вийшли здавалося б давно забуті євразійці. Їх маніфестом можна вважати працю А.Дугіна «Основы геополитики. Геополитическое будущее России» (1997).

Євразійство як ідеологічно-державницька концепція виникла в середовищі російських інтелектуалів-емігрантів у Празі на початку 20-х років минулого століття. За основу вони взяли геополітичну теорію, котра гласить, що географічне положення держави диктує її певну політику та ідеологію. Геополітичний фактор неможливо відкинути, бо це може призвести до трагічних наслідків для держави і народу, який її населяє. Геополітичну науку активно розробляли німецькі учені. Відомо уже — продукти німецького глибокого і дещо мутнуватого розуму, пересаджені на російський грунт, дають вельми отруйні плоди, про що переконаємось згодом. Отже, майбутні творці євразійства, приголомшені фактами звіриної жорстокості російської революції, котра не обійшлася без активної участі «найхристиянішого народу», хотіли збагнути її причини. Вони прийшли до висновку, що старий режим не розумів свого народу, а народ не розумів режиму. Російський народ чекав великої Ідеї, щоб служити їй, а не тільки монархії.

Опираючись на принципи геополітики, П.Н.Савіцький і князь Н.С.Трубєцкой приходять до висновку, що Росія не є частиною Європи і не є продовженням Азії. Вона — самостійний світ, самостійна і особлива духовно-історична реальність, котру Савіцький називає «Євразією». [17]

Російський народ є імперським народом, і поза імперією він не може існувати. Тому для Росії найважливішим завданням є «собирание Империи». Імператив геополітичного і стратегічного суверенітету Росії полягає в тому, щоб не тільки повернути втрачені регіони «ближнього зарубіжжя», не тільки відновити союзні стосунки з країнами Східної Європи, але і в тому, щоби включити в новий євразійський стратегічний блок держави континентального Заходу. [18] Дугін переконаний, що Росія повинна негайно приступити до віднови Імперії, бо навіть деяке хитання в цьому питанні може мати якнайгірші для Росії наслідки. Це може призвести до наступу Китаю на Казахстан, Східний Сибір; Середньої Європи — на Україну, Білорусь; Ісламського блоку — на Середню Азію, Поволжжя і Приуралля та деякі території Південної Росії. На шляху відновлення імперії Росію чекають значні труднощі, але вони ніщо супроти тих катастроф, котрі нагрянуть у випадку недооцінки існуючої загрози…

Російський народ, за Дугіним, склався як носій особливої цивілізації, котра є планетарно-історичним явищем. Він належить до месіянських народів і має універсальне вселюдське значення. Його цивілізаційна місія є сенсом буття російського народу. Виходячи з цього, «… першим кроком до виявлення національних інтересів російського народу є визнання цього народу самостійним політичним суб'єктом, котрий має право сам вирішувати, що йому вигідно, а що ні, і робити відповідно до цього геополітичні соціально-економічні і стратегічні кроки». [19] В контексті вище наведеного самостійна Україна представляє собою величезну небезпеку для Євразії і континентальної геополітики. Україна може бути тільки адміністративним сектором російської централізованої держави. Існування України зі статусом «суверенної держави» тотожно заподіянню страшного удару по геополітичній Росії. І вирішення цієї проблеми — справа невідкладна: воно відкриє шлях до будівництва «Нової Імперії». «Ця Імперія за геополітичною логікою на цей раз повинна стратегічно і просторово перевершувати попередній варіант (СРСР). Отож, Нова Імперія повинна бути євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі — Світовою. Битва за світове панування росіян не закінчилася». [20]

Познайомимося ще з поглядом відомого сучасного російського журналіста на українську державність.

Шевченківський суд м. Києва зобов'язав ведучого російської авторської програми «Однако» (ОРТ) Міхаїла Лєонтьєва відшкодувати на користь пані Чумаченко 2 500 гривень, а також спростувати у своєму ефірі інформацію про вплив на Віктора Ющенка американських зв'язків його дружини. Відповідь М.Лєонтьєва:

«Я ср…ти хотів на рішення Шевченківського суду!». I далі: «Рішення Шевченківського суду зміцнило моє переконання в тому, що такої держави — Україна — немає і бути не може. Як сказав пан Пестель, зовсім несправедливо повішений, українська держава немає жодних перспектив на здійснення свого суверенітету і потребує заступництва більшої та культурнішої держави…». [21]

Зі сказаного вище не важко зробити висновок, що удар спрямовується в саму ідею існування українського народу як самостійної нації. З новою силою відродилися дореволюційні погляди на нас, як на південну гілку російського народу, прагнення українців до незалежності розцінювалось, як злобна антиросійська інтрига ворожих сил закордонного походження.