Розділ «Невигадані історії»

Третя сотня кінного Гайдамацького полку імені Костя Гордієнка ще вночі увірвалася до Хорола. Перше, що зробили, – знищили місцеву ЧК.

З першими променями до міста увійшли й інші сотні полку. Хорол ніби вимер: усюди тихо і безлюдно. Навіть собаки не подавали голосу.

Причина моторошної тиші невдовзі стала зрозумілою: під в’язницею лежали оголені трупи, а до стіни недавно збудованого собору якийсь вандал припер два роздягнені тіла (чоловіка та жінки). Вони були вкриті великою кількістю чорних порізів під ребрами. Здійснили над ними й жахливу статеву наругу.

На паперті сидів ще один мрець – у солдатській шинелі з жовто-блакитними стрічками на рукавах і закривавленими полами. Поруч нього валялися внутрішні органи, а з розпоротого живота стирчало сіно.

У правій щоці мерця хтось пришпилив значок з архістратигом Михаїлом. На значку був заклик: “Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського народу. Михайло Грушевський у першім році свободи України”.

Нещасний виявився місцевим учителем, просвітянином, полковником запасу, культурним і розумним чоловіком. У Хоролі його шанували. Тож і вмовили стати комендантом міста від Центральної Ради. За це червоні москалі й зняли з нього шкуру. А потім зарізали.

А закатовані чоловік і жінка, тіла яких залишили коло собору, виявилися організаторами якоїсь української маніфестації...

Чи дивуватися, що місцеві люди, залякані жахливими вбивствами, поховалися?..

Але цивільну владу у Хоролі організовувати треба було – місто мусило жити. Та всі, до кого звертався командир Гордієнківського полку Всеволод Петрів, навідріз відмовлялися: боялися повернення більшовиків.

Отож гайдамаки на очах у горожан привели до думи розігнану більшовиками владу під багнетами, а полковник Петрів ультимативно, при свідках, наказав їм урядувати. Таким чином керівники міста отримали алібі – мовляв, їх силою зброї примушено співпрацювати з українською владою...

Всеволод Петрів зустрівся ще з однією проблемою... Представники Лубенського казначейства запропонували йому забрати всю готівку українських карбованців. Дотепер службовці банку, побоюючись репресій за “контрреволюційні” гроші, переховували їх. Тепер же прагнули якнайшвидше спекатися, віддавши тому, хто візьме кошти “у законний спосіб”, тобто на військову вимогу і за поквітуванням. Працівники казначейства цю “вимогу” вже й написали, залишалося поставити печатку, розписатися і забрати гроші.

Так каса Гордієнківського полку поповнилася на 90 тисяч карбованців Центральної Ради...

А вдова коменданта Хорола, закатованого більшовиками, зворушена участю Гордієнківського полку в похороні свого чоловіка, принесла до штабу старшинську (російського зразка) шаблю з аннівським дармовисом (темляком) і револьвер системи “Наган” із дарчим написом.

Звернулася російською мовою. Сказала, що її чоловік дорожив цією зброєю і для неї вона – найдорожчий спогад. Але, побачивши, яку шану віддали гордієнківці її чоловікові, принесла зброю.

– Хай послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Вкраїну, яку чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя побачить здійснення його мрій і надій, а я, стара, молитимусь на його могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну...

Коли жінка пішла, козаки кинули жереб, і шабля дісталася гайдамаці 2-ї сотні Шилу. Вже за місяць у бою під Алуштою вона врятувала йому життя: в шаблю влучило дві кулі, а він лишився неушкодженим.

Та все одно Шила смерть дочекалася...

Це було в одному з боїв за свободу України...

Розплата в Констянтинограді

Гайдамаки під командою Володимира Сікевича вирушили до Констянтинограда відразу після того, як його зайняли гордієнківці Всеволода Петріва.