Розділ «Невигадані історії»

За вказівками розвідників відшукали стайні.

Вартовий при вході солодко спав.

Тихо увійшли. Знайшовши сідла, козаки поспішно хапали першого ліпшого коня і тихо, як злодії, виводили, заговорюючи зуби, щоб ті не заіржали. Вже на віддалі сідали верхи і шпарко тікали у бік Дністра.

Із вибором не поспішав лише сотник Троцький. Він уважно обійшов усі стайні, шукаючи друга відповідної вдачі. Врешті вибрав найкращого коня. Тоді підступив до сонного вартового. Розбудивши, чемно запитав:

– Таваріщ, чєй ето конь?

– Камандіра дівізіона, развє нє знаєш? – відповів той.

– А ґдє сєдло?

– А вон там, направо в уґлу.

Відшукавши сідло, старшина без поспіху осідлав коня. Коли вже сидів верхи, ще раз потурбував вартового:

– Кланяйся командирові і скажи йому, що гайдамака Троцький випозичив собі його коня!

І стьобнув нагаєм... Поки вартовий опам’ятався, за сотником вже здійнялася курява.

Пізніше Троцький кепкував над кармелюківцем Кузьом. Той у поспіху взяв собі невисокого коня (а козак він був високий), і тепер його ноги майже торкалися землі...

Коли командира партизанського куреня імені Яна Кармелюка поручника Миколаєнка в одному з боїв було забито, курінь прийняв сотник Троцький. Полювання на коней за нового курінного, як видно, не припинялося, бо невдовзі курінь вже називався 1-м Гайдамацьким кінним куренем імені Яна Кармелюка.

У добу гетьманату він увійшов до складу Запорозького корпусу. У часи Директорії розгорнувся у бригаду, а полковник Троцький став командиром 2-ї імені Кармелюка бригади Запорозької дивізії. До кінця драматичного листопада 1920 року він захищав нашу Батьківщину. І як тяжко не доводилося, та весела усмішка все ж ясніла на лиці українського старшини.

Німці в Києві

Кияни знали, що німці йдуть на столицю. І раділи, що ось-ось у розгромленому місті настане лад і спокій. “Віра в силу німців була величезна...” – стверджував журналіст “Киевской мысли” С. Сумський.

– Пасматрітє, вот єдут повозкі нємцов... – казав інший киянин, що “дивним способом об’єднував у собі слав’янфільство з високою пошаною до німців”. – Слишитє? Ґудіт как! Нє дрєбєжжит, а ґудіт! Вот што значіт нємєцкая работа! І замєтьтє, ета послє трьох лєт вайни!

“Якесь подвійне почуття панувало всередині, – згадував член Центральної Ради Микола Ґалаґан. – З одного боку, відчувалась певність того, що не може тепер бути прояву (більшовицької) сваволі, дикості, жорстокості, не буде тепер звірячого нищення людей, не буде трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевніст... що несуть із собою ті невідомі люди у сталевих шоломах, що ходять по вулицях збитими лавами під звуки дудочки. Що українці не ставились до німців вороже, це цілком зрозуміло, бо ж вони прийшли до нас як “союзники”. Але й не тільки українці, а взагалі рядові обивателі також прихильно зустрічали німців у Києві, бо ці принесли з собою визволення від большевицького пекла”.

Кияни, щоправда, з докором похитували головами, мовляв, ну, як так сталося, що Центральна Рада “закликала німців”?! У той же час навіть слов’янофіли визнавали, що німці – “це мур, якого розбити не можна; що ніколи в них не може бути ніякого большевизму, бо вони люди висококультурні й люди порядку; що навіть республіки у них бути не може, бо “кайзеризм” – це суть німецького духу”. У них, мовляв, “усе твердо, міцно, непохитно і незломно”...

Все ж до Києва спочатку увійшли українські частини. Кайзерівці стали на бруківку української столиці лише наступного дня – 2 березня 1918 року. Київський юрист А. Гольденвейзер вважав, що німці дозволили українцям увійти першими через свою галантність.