Розділ «Частина друга Московський улус Орди»

Два російських професори, коментуючи видання книги 1990 року, зафіксували: «Повне порівняння тексту «Скіфської історії» А. І. Лизлова з джерелами, проведене під час підготовки до її видання, дає змогу… заявити: Никоновський, Воскресенський та інші літописи не використовувалися в «Скіфській історії» [73, с. 432].

Не менш цікаво те, що А. І. Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодним словом не згадав про московського князя Івана Калиту. Він не знав про існування цього князя. Хоча золотоординських ханів знав навіть тих, які сиділи на царстві в часи розбрату: «Кулпу, Наруса, Хидиря, Мамая» та ін.

Не думаю, що це випадково. Навіть якщо він знав московського князя Калту (Кулпу), то одночасно знав і його родовід. Ось чому А. І. Лизлов не сказав жодного слова про московського князя Івана Калиту. У його часи ще не існувало катерининського «родоводу великих князів». Але існували оригінали золотоординських ярликів і золотоординських хронік. І жодна людина, поважаючи себе, не могла в XVII столітті ігнорувати офіційні документи. До цієї когорти людей належав і Андрій Іванович Лизлов — щирий патріот Московії XVII століття.

Часи всеохопної брехні настали пізніше.

Істин, викладених вище, московські історики ніколи не торкалися, намагалися їх замовчувати, бо не мали серйозних аргументів, щоби спростувати очевидне. А звичайне словоблуддя у цих випадках не спрацьовує.

Принципове, конкретне питання вимагає такої ж конкретної, принципової відповіді. Тут «доважками брехні» не відбудешся.

3. Ми вже вели мову про «російські старі казки», які вигадали для московського князя ім’я Іван Калита. У далекі часи ніхто князя Калту, або, точніше, Кулхана, не називав «Калитою». Навіть по батькові князя не величали. Тоді обходилися звичайним іменем із додаванням чи титулу, чи посади (цар Узбек, баскак московський Булат і т. ін.). Ніхто князя Івана не величав Даниловичем або Калитою. Це вигадки пізніших часів.

Сучасний патріот Московії Олександр Бушков, підшукуючи їй (Московії) нове величне лоно, вимушено визнав: «Не зайвим буде уточнити, що прізвисько «Калита» — набагато пізнішого походження, за життя князя його так не називали…» [74, с. 228].

Вище зазначалося: російська історична наука не знає жодного іншого князя, якому б у Золотій Орді дали татарське, швидше навіть тюркське прізвисько. Тобто перед нами звичайний московський виняток із правил.

Чи можна вирішити цю московську дилему, не вдаючись до винятків?

Виявляється — можна. І рішення — дуже просте, очевидне. Слід лише відкинути московський «доважок брехні».

Князь, званий у російській історії «Іван Калита», походить із роду Чингісхана. Він — звичайний царевич–оглан. Зрозуміло, в дитячі та юнацькі роки царевич мав тюркське ім’я—Кулі. І під цим іменем аж до смерті був відомий у Золотій Орді, навіть після того, як його охрестили Іваном. У Золотій Орді, в мусульманському середовищі, він навічно залишився Кулханом (російська інтерпретація слова — Кулпа або Калта), а в Московському улусі став іменуватися «князем Іваном». І, як бачите, жодного винятку з правил для московського князя Івана Калти (Кулпи) робити не треба.

До речі, в 1319 році Кулхан був ще дуже молодим, мабуть, йому тоді виповнилося 18–19 років. Ось чому Узбек, на той час уже змужнілий, призначив його лише удільним московським намісником. Він готував Кулхана до більш серйозної роботи. А в тому, що хан Узбек був видатним державним діячем, сумніватися не варто, бо залишилися свідчення арабських і перських істориків його часу.

Як бачимо, і в цьому випадку історія не потребує винятків.

4. Розглянемо ще одну причину, через яку зобов’язані віднести так званого московського князя «Івана Калту» до царевичів–огланів роду Чингісхана.

Історія Золотої Орди, якщо уважно вивчити праці Джувейні та Рашид–ад–діна, не знає випадків, коли б потужними військовими угрупованнями у воєнних походах керували не представники роду Чингісидів або їхні одноплемінники: Джабе, Субедей, Мухалі тощо. Хани не довіряли представникам чужих підкорених народів. Зрештою, в цьому не було потреби, бо кочівники–степовики були досить войовничими і змалку привченими до військового ремесла. Цілком зрозуміло, що й інородці могли у Золотій Орді дослужитися до темника, однак слід було постійно перебувати перед очима царя і демонструвати хоробрість, вмілість та відданість.

Як зазначалося вище, і в цьому питанні для московита Івана Калти у Золотій Орді було зроблено виняток. Ми вже писали, що князь Іван Калта очолював п’ять туменів війська у поході на Твер в 1327 році після вбивства царевича Чолхана (в російській інтерпретації — Шевкала). Наводилися слова М. М. Карамзіна.

Але так подавали матеріал й інші російські історики. Послухаємо, наприклад, професора В. О. Ключевського:

«Хан доручив Калиті покарати тверського князя за повстання. Той справно виконав доручене: під його проводом татари розорили Тверське князівство «і просто рещи, — додає літопис, — усю землю… положиша пусту», не рушивши, звичайно, Москви» [77, с. 143].

5. За покарання Твері Узбек призначив Івана Калту Великим московським князем у 1328 році. Таким чином, місто, засноване в 1272 році царем Золотої Орди Менгу–Тимуром, через 56 років стало столицею одного з північних улусів Орди. Російські історики і в цьому вбачають звичайну випадковість. Тобто ми говоримо про цілий ланцюг збігів, що супроводжували московського князя Івана Калту від дня його народження. Хоча факт самого народження теж в історії не зафіксований.