Розділ «Частина друга Московський улус Орди»

Наведу декілька прикладів словотвору з тюркських першоджерел:

теке (баран) — Текехан;

кул (рука) — Кулхан, Кулпа, Култа;

кель (іди) — Келхан, Кельдибек, Келта.

Сподіваюся, читачі пам’ятають, що все діловодство в Золотій Орді у ХІІІ–ХІV століттях велося староуйгурською (тюркською) мовою. Ось чому подання імені Калита в російській інтерпретації — звичайна примха істориків Московії.

Отже, російські історики визнали, що ім’я «Іван Калита» є цілковитою вигадкою і взяте «зі старих казок». Погодимося з ними. І вимушено скористаємося новим винаходом — «Іван Калта». Хоча воно й не відповідає істині, але стоїть ближче до неї.

Зверніть увагу: цар Узбек посадив одного зі своїх братів наразі на удільне княжіння — в Москву. І що цікаво: при живому власнику удільного столу — Юрієві Даниловичу, який перебував десь «у бігах». Це сталося неспроста. Адже Москва була поселенням татаро–монгольським, і зрозуміло, що в ньому насамперед знаходили притулок християни — вихідці зі столиці Сарая і південних улусів Орди.

Нагадаю читачам: з 1312 року хан Узбек прийняв іслам за офіційну релігію тюркських племен (народів), що входили до складу Золотої Орди, однак повністю зберіг православну християнську релігію в північних улусах своєї держави. Таким чином, від 1312 року Золота Орда стала державою з двома офіційними релігіями. І цілком очевидно, що хан Узбек, особисто контролюючи іслам, подбав, щоб і друга релігія опинилася в його руках.

Маючи офіційний привід (зраду князя Юрія), він посадив у Москву спадкоємця роду Чингісхана — Кулхана, скориставшись тим, що на 1319 рік Кулхан був християнином. Ще раніше, мабуть, у 1312 році, хан Узбек забрав митрополита Петра, який займав митрополію з 1309 року, разом із собою до нової столиці — Мохші (Наровчата). Нагадаю: попередні митрополити — Кирило і Максим — тримали митрополію в столиці держави — Сараї, постійно переміщуючись зі ставкою, відлучаючись у службових справах з дозволу ханів.

Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319–1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські» [69, с. 41].

За часів професора Михайла Олександровича Максимовича викладену вище істину ніхто не смів заперечувати. Тому що професор М. О. Максимович, до речі, перший ректор Київського університету, піддавав таких авантюристів звичайному публічному осуду. Під подібну кару М. О. Максимовича свого часу потрапив сумнозвісний русофіл М. П. Погодін. Послухаймо:

«Зізнаюся, що від тебе, особливо як історика, я сподівався нового світла на темний для історії час Татарщини в Київській землі, тобто на два сорока літ, що минули від Батия до Гедиміна (з 1240 по 1320 роки. — В. Б.); і сподівався тим більше, що ти так рішуче розпорядився Київською землею на той час: вивів з неї корінних мешканців, Полян, кудись у краї північноруські; а в неї перевів нових поселенців з Карпат» [1, с. 130–131].

Всупереч «професорам–хохлам», які сліпо поступилися в радянські часи цією величезною правдою своїм колегам «професорам–кацапам», ми ще раз переконуємося, що великий М. О. Максимович усе ж мав рацію: Київ вийшов з–під влади Золотої Орди саме в 1320 році! Бо й у Новгороді в ті роки не було баскака. Пам’ятаєте?

Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть. Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно–західному напрямку.

Не будемо забувати: Гедимін завдав удару в 1319- 1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320–му, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі.

Мабуть, боротьба за землі Русів тривала 5–10 років. Ці припущення мають доказову базу. Але не буду відволікати читачів від головної теми.

Зверніть увагу: великий Володимирський улус залишався настільки надійним, що хан і далі продовжував у Мохші друкувати гроші та тримати там казну. Хоча слід визнати, що хан Узбек щодо своїх земель діяв послідовно і цілеспрямовано. Скориставшись тим, що в Твері був убитий царевич Шевкал, Узбек відправив у свої північні улуси потужне на ті часи військо з 50 тисяч людей: 5 темників. Але що цікаво: керував тими військами вже знайомий нам Іван Калта, або, по–золотоординському, — Кулхан. Для людини непосвяченої — досить дивне явище: убогий удільний московський князь раптом дістав під своє командування п’ять темників, а це, як правило, люди царської крові (Чингісиди). Історія Золотої Орди не знає нічого подібного.

Так працювала катерининська «Комісія», підкидаючи «доважки брехні».

Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Узбек, палаючи гнівом, клявся знищити гніздо бунтарів, але, діючи обережно, прикликав Івана Даниловича Московського, обіцяв зробити його Великим Князем і, давши йому на допомогу 50 000 воїнів, яких очолювали п’ять Ханським Темників, звелів іти на Олександра (Тверського. — В. Б.), щоб скарати Росіян Росіянами» [41, том IV, с. 268].