Історія України-Руси. Том 7

15) Розумієть ся мабуть самовільна утеча з війська під час того походу на Татар.

16) Listy c. 88.

17) Про похід козаків на Волощину — Archiw. Radziwiłłów c. 134, 136, Listy ч. 61, невидані листи Острозького у Жуковича Сеймовая борьба с. 376; про напад козаків на маєтности Ружинських і погром козаків під Котельнею — Arch. Radz. c. 138 і в листї Полоуса — ркп. бібл. Замойских.

18) Ркп. бібл. Замойских.

19) В листї без дати, писанім очевидно десь в осени 1598 р. Полоус рекомендував українській адмінїстрації своїх товаришів (що мали до нього прийти з волости), що вони „не приставали з тими своєвільниками, які повстали були против короля нашого й й. м. князя Кирика Ружинського і хотїли його воювати, а пішовши на Низ Днїпром, товаришів наших, що пішли до держав ваших, обдерли й пограбували, подаючи їм ту причину, що вони не повстали з ними против й. корол. милости й не воювали князя Ружинського; і так почавши зрадливо против короля і річипосполитої і наповнивши ся своєволї на волости, пішли до нас на Запороже, без нас на курінях наших майно наше побрали, пошарпали, товаришів наших, що не були з ними на волости, то значить не повставали з ними на волость против короля і річипосполитої, котрих ми йдучи на курінях зіставили — їх половили, помордували і на нас теж приготовили, чого їм Боже не поможи". ркп. бібл. Замойских. Що Байбузовцї були скомпромітовані таки „на волости", видко з їх обережних виправдувань, що то властиво Полоусовцї їх підбунтували. Се натякало б, що роздїл між козачиною став ся з початку не на точцї льояльности, і між прихильниками Байбузи, який міг справдї репрезентувати потім курс опортунїстичний, опинились і „своєвільники''

20) Listy c. 88-9, ркп. бібл. Замойского (тут оповіданнє про погром Скалозуба, писане 4.Х. 1598: про друге заграбленнє казни ще нема мови)

21) Iakoz bogu у liudziom dawno iest winien Połous, y to w. m. nasz m. pan raczysz wiedzieć, iako ot Łobody odstąpiwszy w wierzch Dniepra poszedł tamze polkiem swym chodził, stacyi wybirał y naiazdy na domy szlacheckie czynił.

22) Рукоп. бібл. Замойских — лист ориґінальний, але без підпису й дати; адреса: „ясновельможному нашому милостивому пану" вказувало б на Замойского (одначе може бути адресатом і Жолкєвский), подібність змісту з Байбузиним листом з 15. XI. 1598 вказує на його авторство.

23) Listy ч. 60, ркп. бібл. Замойских.

24) Listy ч. 59.

25) В згаданих пунктах читаємо: A isz bes starszego nam trudno, prosiemy o takiego, ktory by był slachcicem maiętnym i ktory by o nasze krzywdy się mocno ująl; kniaz Domanta iest dobrze osiadlem slachcicem, o tego prosimy, niech będzie nad wszistkiemi nami starszy, przy temze i chorągiew kro. i. m. będzie, a my iako nanissi slużebnicy i. k. m. y rp. za namnieszem roskazaniem i. k. m. y w. m. рр. hetmanów gotowismy shizycz na kozdą potrzebą.

26) A thak liepiey ze się samy z sobą pirwy poiedzą, tedy na potym może się liepsza posługa dzyacz k. iego m. i rzeczypospolytej.

РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: МОЛДАВСКІ СПРАВИ, ПРАВИТЕЛЬСТВО ЗАКЛИКАЄ КОЗАЧИНУ ДО УЧАСТИ В МОЛДАВСКІЙ КАМПАНЇЇ, КОЗАЧИНА СТАВИТЬ УМОВИ, ПЕРЕГОВОРИ І ПОХІД КОЗАКІВ, МОЛДАВСЬКА ВІЙНА, ПЕРСПЕКТИВА ЛИВОНСЬКОЇ ВІЙНИ Й НОВІ ЗАКЛИКИ ДО КОЗАЧИНИ, ЖАДАННЯ КОЗАКІВ І РЕАБІЛЇТАЦІЯ НА СОЙМІ 1601 Р.

Кореспонденція уриваєть ся на тих листах, і ми не знаємо, як пішли далї сї відносини в серединї низової козачини. Роздїл одначе не потрівав довго: кровожадна радість шляхетських ворогів козачини мусїла скоро розвіяти ся. Незадовго, в подїях 1600 р. бачимо козачину знову як одностайну цїлість. Внутрішнїй роздїл мусїв вигладити ся іще скорше, судячи з того, що 1599 р. був уже виповнений козацькими походами на турецькі землї: був якийсь морський похід, що починив Туркам багато шкоди, ходили вони в поміч воєводї мунтяньскому Михайлу, що вийшов з послушности Туркам, а в осени 1599 р. зайняв Семигород, мабуть также не без козацької участи 1). На чолї козачини знайшов ся зручний провідник Самійло Кішка — герой найславнїйшої з козацьких дум, що оспівала його неволю у Турків і щасливу утечу з неї (незвісну нам з історичних джерел) 2), але не заховала памяти про його полїтичні заслуги перед козачиною. Репрезентант статочнїйшої частини козачини, як і його попередник Байбуза — як і він представник української шляхетської козачини (з роду браславських Кошків або Кощичів, правдоподібно), вів умів в своїх руках задержати провід цїлої козачини і видержати її в полїтицї льояльности супроти правительства в рішучий момент, коли за сю недовгу льояльнїсть можна було вернути собі утрачені привілєґії козацького стану.

Воєвода Михайло зачепив чулу струну польського правительства, а особливо старого гетьмана Замойского, бо по своїх успіхах в Семигородї піднїс руку на польського васаля — молдавського господаря. На весну 1600 р. Михайло звернув ся на Молдаву, бажаючи й її прилучити до своїх володїнь. З становища польського, сформованнє такого сильнїйшого посереднього полїтичного тїла між Туреччинною й польськими землями могло вважити ся користним. Але молдавський господар Могила вважав ся васалем польським, посадженнє його на молдавськім господарстві гетьман Замойский вважав своєю великою заслугою, і польське правительство вперед рішило боронити Молдаву від претенсій Михайла. Наступає весною 1600 р. спішна мобілїзація сил для сеї кампанїї, а з тим різко міняють ся і відносини польського правительства до козачини: супроти браку готових сил для сеї кампанїї страшенно важно йому притягнути до участи в сїй війнї козаків, і як перед тим воно дуже холодно приймало всї залицяння козаків, так тепер починає їх з усїх боків бомбардувати закликами та заохотами до участи в сїй війнї. Але супроти сеї різкої зміни зміняє своє становище й козачина. Перед тим вона примилювала ся з усїх сил до правительства, тепер, чуючи собі цїну, не хоче за що небудь продавати свою службу. Вона ставить жаданнєм повну реабілїтацію й приверненнє та лєґалїзацію всїх прав і привілєґій козацьких, status ante bellum.

Першу звістку про сї переговори маємо в листї Жолкєвского. Спішно йдучи під Хотин, де замкнув ся Могила, розбитий військом Михайла, він висилає листи до Низовцїв, на Днїпро, і на Бог „ку Пробитому”, намовляючи їх розірвати свої відносини з Михайлом та послужити королеви й річипосполитій против нього, бо він, удаючи, нїби то хоче воювати поган, в дїйсности проливає кров християнську 3). Було се в останнїх днях мая. Гетьман Замойский, що так неласкаво прийняв козацькі залицяння два роки тому, вислав сам лист до запорозького війська, заохочуючи йти чим скорше на Молдаву, до Жолкєвского, що має для них і готовий „упоминок” 4). Козаки одначе не спішили відзивати ся на сї запросини, не ласили ся й на той упоминок, тільки „трівали на своїх звичайних місцях за Порогами, не рушаючи ся нїкуди анї не ходячи по якихось добичах, тільки чекали ласки його кор. милости й річипосполитої, й будучи готові, чекали волї й наказу королївського”. Діждали ся, аж сам король вислав до них лист з закликом до походу, і все таки обмежили ся тільки загальними фразами про готовість свою йти в похід, — але „під певними слушними й їм потрібними кондіціями” 5). Правительству сим разом було спішно, а козакам не так дуже, і вони чекали аж температура прийде до потрібної висоти. В правительственних кругах згадали й Оришовского й звернули ся до його посередництва аби намовив козаків. В червнї висилає до них гетьман Замойский лист з Оришовским, вказуючи, яку то козаки мають дорогоцїнну нагоду придбати собі ласку королївську і річипосполитої, — аби тільки спішили до Молдави. Король теж прислав свого дворянина. Стан. Сєраковского з новим листом і з устними порученнями, кличучи козаків на війну. І сим разом козаки виступили з своїм ultimatum-ом. Маємо два листи їх писані одного дня, 1 липня, оден до короля від тодїшнього старшого Самійла Кішки з старшиною й військом, другий до Замойского — від війська просто 6). В них військо висловляє свої умови, під якими готово йти на службу — в обох листах в виразах подібних, навіть до буквальности, просячи тільки гетьмана від себе просити за них перед королем. Ось сї умови:

По перше — буде скасована банїція, вложена невинно на козаків.

По друге — аби вільности, з котрих користали їх предки спокійно, шануючи надання покійного короля Стефана, були вернені і ласкаво конфірмовані.

По третє — аби були заборонені ті незносні кривди, які терплять козаки від державцїв королївських маєтностей, старостів українних і їх підстаростів в особах своїх і своїх товаришів — убийства і всякі нелюдськости без всякої причини й вини, а також в своїм майнї, що добули вони крівавим потом, не жалуючи житя, шаблею у неприятелїв св. хреста — бо й того не дають їм спокійно уживати.

На обіцянку „упоминку” заявляють гетьману, що трудно їм іти по нього так далеко, аж до Жолкєвского, бо вони не мають з чим вибратись — „обнажені в достатках своїх”. Просять, аби їм той упоминок королївський прислано на місце, на Днїпро. Не вдоволяючи ся ним просять і короля і Замойского, щоб їм була визначена платня, як була призначена їх попередникам. Крім того просять собі „знаку — себто корогви його королївської милости, щоб під тим знаком могли ходити і бути знані як слуги його корол. милости”.