Історія України-Руси. Том 7

В сїй реляції не все одначе сказано. Похід „через королївські міста" наздогін Татар не був такий невинний. Козаки розмахнули ся на Волощину; ішли на Браслав і Немирів, але воєвода молдавський спільно з старостами українськими заступили їм дорогу своїми полками. Взагалї трівогу козачина викликала не малу; змобілїзовано військо, яке було на поготові. Не пробивши ся на Волощину, козаки скрутили Богом в долину і пішли к Днїстру на Ягорлик, щоб тут пройти в Волощину, але військо волоське відбило їх. Тодї вони потягли назад, але не на Запороже, а в Київщину. Одні кинули ся на волость Ружинських, правдоподібно зводячи рахунки з останньої кампанїї; але їх тут погромили. Є деякі звістки про напад на полїські краї, в. кн. Литовського (де господарив Полоус свого часу) 17). В иньшім листї (до канївського підстарости) Байбуза складав се все на Полоуса „він як звик був на волости тих недавнїх часів з підхожим собі товариством — з сотниками чинити наїзди на поважні шляхетські доми, так і тепер, пригадавши то собі, не перестає розливати кров, і ми, неповинні люде, через них тепер в біду попали"; „що до виходу нашого, що став ся сього року, то вони то збунтували вигребати ся на волость і нас на волость вивели, а самі назад вернувши ся, борошно наше, казну нашу заслужену розшарпали", і т. д. 18). Але Полоус навпаки, просячи свобідного проходу на Низ для своїх партизанів, представляв головними своєвільниками Байбузовцїв — їх дїлом мовляв були своєвільства на волости й напад на маєтности кн. Ружинського 19). Кінець кінцем Байбузовцї були може й не такі безгрішні в останнїх своєвільствах, і роздвоєннє, яке настало між козачиною, вийшло не з самих тільки полїтичних мотивів — ріжницї тактики супроти правительства, опортунїстичної у Байбузовцїв, нельояльної у Полоусовцїв. Але що обидві партиї, поріжнивши ся, стали на ріжнім становищу супроти правительства, се вповнї можливо і правдоподібно.

Між козаками вибухла формальна усобиця. Сором і пониженнє солоницької кампанїї, крівавий терор і нагінки власти, роздражненнє і упокореннє вирвали ся в братобійчій, немилосердній війнї, в якій козачина, подїливши ся, сама нищила себе, як звір що в безсилій злобі кусає своє власне тїло.

Байбузовцї, заставши на коші Полоусовцїв, счинили формальну битву з ними, і бувши в більшім числї (бо значна частина Полоусовців пішла на море) — погромили їх. Одних побили, а иньші повтїкали до Полоуса, як каже Байбуза. Кн. Ружинському оповідали козаки, що стала ся правдива битва, де полягло кількасот козаків, поляг в тім Мітла, що був в походї на волость, а иньшого ватажка Гедройца (правдоподібно Фльоріана Ґедройца, бувшого служебника владики Терлецького, участника волинських наїздів 1596 р.) — взято в неволю. Байбузовцї зістали ся на коші, Полоусовцї пішли на Низ Днїпра, під Бургунь, й відти вели партизанську війну против своїх противників. Коли Байбуза вислав з коша осаула Скалозуба з кінним віддїлом, з 120 козаків, на підїзд під Татар, щоб дістати від них язиків, Полоус напав на них вночи, несподївано, і побив; „між ними було кількадесять уцтивих шляхтичів, людей дїйсно значних, і вони всїх їх позабивали", скаржив ся Байбуза. Половив і позабивав їх післанцїв, сторожу, що стояла на перевозах; ,,товариство наше, що йшло з волости з борошном до нас, перепиняли, одних забивали, иньших вязнили і борошно відберали" 20); захопили знову московську казну яка йшла до Сїчи — перейняли в дорозї й забрали. Заразом і ті і сї звертали ся до пограничної адмінїстрації й панів, силкуючи ся притягнути їх на свій бік і представляючи своїх противників бунтівниками, старали ся на них обернути урядові репресії, а собі забезпечити невтральність і свобідну комунїкацію. Маємо лист Байбузи до підстарости канївського з початків жовтня, де він накликає до репресій против Полоусовцїв; місяць пізнїйше — до гетьмана Жолкєвского, де Байбуза оправдуєть ся від обвинувачень, які на нього пускав Полоус, описує гріхи Полоуса 21) і просить ради й помочи на приборканнє Полоусовцїв: прислати до них якогось комісара на розслїдженнє кривд, инакше буде велике кровопролитє, „з чого й поганин буде тїшити ся". З руки Байбузи ж вийшли, очевидно, дуже характеристичні пункти, переслані, судячи з титулу, коронному гетьману, коло тогож часу (трохи пізнїйше може), де він просить не тільки комісаря „для вчинення справедливости з тою купою", але й визначення їм старшого з поміж заможних, оселих шляхтичів, і прислання „знаку милостивої ласки й. к. милости", корогви — ,,як ми мали перед тим корогву пок. короля Стефана, і тепер просимо", а для придобрення козаки дарують гетьманови дві гармати, а гетьмановій обіцяють ,,пару дївчат або хлопят (очевидно з невільників), або що її милость зволить сказати 22). З другого боку маємо, як я вже згадував, лист Полоуса до старостів і підстаростів українських, де він представляє бунтівниками Байбузовцїв та заповідає рішучу війну з ними 23). Нарештї кн. Ружинський пише про вісти привезені йому з Низу козаками: козаки (партиї Байбузівської очевидно) просять ради на те своєвільство, бажають аби король дав їй гетьмана від себе й позволив вивезти з Запорожа „гармату'' — гармати й гаковницї, котрих є там за сто і більше, „бо кажуть що відколи гармата там за порогами настала, тодї більше своєвільства намножило ся" 24).

Козачина готова була втягати в свої усобицї правительство й відкривати йому дорогу до участи в свої відносини на Запорожу. Байбузовцї, очевидно, не сподївали ся дати собі ради з Полоусовцями, а Полоусовцї ще меньше, й вони готові були прийняти старшого від правительства, віддати під його власть свою армату, обмежити свою автономію, аби тільки з помічю правительства підбити противну партию 25). Правда, вони могли добре розуміти, що власть того урядового гетьмана буде доти реальна, доки вони самі того схочуть.

Але правительство, очевидно, за лїпше вважало в сю внутрішню війну не мішатись. „Нехай лїпше вони самі з собою погризуть ся, на будуще може буде лїпша служба від них королеви і річипосполитій" 26), писав Ружинський, переказуючи сї запорозькі новини свому кореспонденту, старостї камінецькому, і очевидно, такого погляду тримав ся й Жолкєвский, якого Байбуза силкував ся втягнути у сї козацькі справи.

Примітки

1) Актовий матеріал про сї конфіскати в моїх Матеріалах до історії козацьких рухів.

2) Архивъ Ю. З. Р. III І ч. 38, див. вище 236.

3) Жерела VIII ч. 67

4) Listy ч. 55.

5) Ркп. бібл. орд. Замойского.

6) Видано в Кіевскій Старинї 1893, Х с. 158.

7) Згадки в листї Байбузи — Listy ч. 60.

8) Listy ч. 58; Жолкєвский виступив особливо против одного місця в листї Замойского, де той жадав аби козаки дали докази своєї льояльности; він висловив побоюваннє, аби козаки thego pytania iako chłopstwo grube w żarth sobie nie obraczali y nie wzdrzasznęli sie, але мабуть се більше за для видимости, а головно невідповідним вважав він взагалї суворий тон листу Замойского — więcz odrazac ich y inwidia sobie bez przyczyny czynicz zwłascza ze y tych czaszu przypadley Rptey potreby mogłoby przedsię zażycz.

9) Arhiwum Sapiegów ч. 184 i 185.

10) Про се чуємо в листї султана з осени 1597 р. — Жерела VIII ч. 68.

11) Пор. лист Байбузи, Listy с. 88.

12) Одна з них, з дня 15/XI (ширша) видана — Listy ч. 60, друга 13-4/X — в ркп. бібл. Замойских.

13) Батько Тихона Михайло Грибунович Байбуза був власником великих маєтностей посульських, спадщини по кн. Глинських, але їх забрав староста черкаський Олександр Вишневецький, — в заміну він виходив Байбузам королївське наданнє на порічє Псла, але вони не потрапили зреалїзувати сих прав (див. т. VI с. 285-6). В потвердженню маєтностей Михайла Байбузи за його синами Семеном і Тихоном 1590 р. згадують ся їх служби на Українї „єще з молодости летъ своихъ" (Чтенія київ. XIV с. 98). В козацькім війську Байбузи перед тим не стрічаємо — коли не ототожняти з ним згадки якогось Тихна в р. 1594 (Listy c. 49).

14) Слова реляції przeszłego liata (Listy c. 88) розуміють так, що тут мова про подїї попереднього року, 1597, але слова сї значать „минувшого лїта"; порівняннє оповіджених тут фактів з иньшими листами не лишає сумнїву, що мова тут про подїї 1598 р., а вихідний момент їх, похід за Татарами, мав місце в місяцї червнї.