Історія України-Руси. Том 7

Та тут, по капітуляції відограла ся огидна сцена кровожадної пімсти над безборонним, скапітульованим неприятелем. В урядовій реляції Жолкєвского вона представлена можливо невинно. При відбиранню від козаків річей, забраних ними в Білій Церкві від жовнірів, каже він, „стало ся немале замішаннє” (tumult). „Жовнїри, особливо угорська піхота, а також українська, розярені на козаків, не тільки забирали від них свої річи, але стали видерати і їх власні, і побили їх кількадесять — стримати тих розярених людей 12) не можна було нїяким чином, хоч я з панами ротмистрами запобігав тому всїми силами й заходами”, каже Жолкєвский 13).

Неофіціальне джерело наше — хронїка Бєльского оповідає сей епізод не так невинно: Козаки видали Наливайка, згодили ся видати армату, хоругви, всю зброю, зложити присягу на будуще, аби тільки їх живими пущено на волю, але гетьман не хотїв їм пообіцяти того, що з поміж них пани не будуть ще виберати своїх підданих, як би котрийсь кого пізнав. Тодї козаки відступили від угоди й сказали, що в такім разї будуть боронити ся поки живі. Гетьман на се сказав їм: боронїть ся! Тодї наші зараз прискочили до них, так що вони не могли анї упорядкувати ся, анї до стрільби взятись. І так їх рубали немилосердно, що на милю або й більш труп лежав на трупі. Бо було їх усїх в таборі, разом з черню, жінками й дїтьми на десять тисяч, а не втїкло більше як півтори тисячі, під проводом Кремпського. Частину зловлено, і з них деяких гетьман пустив, привівши до присяги, а иньші вступили до рот (польських). Взято було 24 гармати й иньшої стрільба чимало; забрано теж всї корогви, між якими були деякі цїсарські 14).

Тут передано сей епізод на підставі того, що оповідало ся про нього в польській суспільности по гарячим слїдам подїї (се останнї роки хронїки). Передано чоловіком, який зовсїм не заявив себе прихильником козацької сторони, і на підставі оповідань людей, які очевидно теж не мали заміру кинути якусь тїнь на польське військо. Отже мусимо мати довірє до сього оповідання, хоч і треба припускати певні побільшення в представленню сеї різнї, а також — згідно з реляцією Жолкєвского — мусимо переложити се на після капітуляції: Жолкєвский (і Гайденштайн) кажуть, що ся різня стала ся при тім, як польські жовнїри розшукували між козаками свої річи по капітуляції. Жолкєвский тільки дуже зменьшує розміри її та промовчує, що притоку до неї подала його додаткова заява, зроблена вже по капітуляції: що польським шляхтичам з війська вільно буде також пізнавати в козацькім таборі своїх колишнїх підданих і забирати їх mаnu mіlitari собі в підданство назад. В пунктах капітуляції, поданих Жолкєвским і иньшими джерелами, сього жадання нема; його висунено підступно як останнїй удар вже по капітуляції. Супроти того, що козацьке військо мусїло містити в собі панських підданих дуже багато, се замість видачі провідників означало вже необмежене право арештувати скільки й кого хоч в козацькім війську (доведи потім панови в польському таборі, що ти не його підданий!). Козаки заявили, що на се пристати не можуть — тодї Жолкєвский цинїчно предложив в такім разї „боронитися” — після капітуляції, й дав позволеннє свому війську ударити на пів-безборонне військо козацьке. Армата козацька була вже видана, козацький табор стояв отвором, і ся остання атака перейшла, як вповнї правдоподібно оповідає Бєльский, в просту різню: польські вояки дали волю своїм мстивим почутям, які зібрали ся в них на козаків за сю тяжку кампанїю. Виднїйших козаків, взятих в неволю, Жолкєвский міг прилучити, для лїпшої репрезентації, до виданих ватажків; иньші заявляли охоту вступити до польського війська. Кремпський з частиною козаків відбив ся і пішов на Низ. Може було з ним війська і значно більше нїж оповідав Бєльский: його образок різнї може бути й побільшений оповідачами. За те моральний результат солоницької угоди: капітуляція козаків, їх обіцянка розійти ся й не збирати ся більше без королївського позволення, був уневажнений останньою некоректністю Жолкєвского і тою різнею, яка виникла з неї. Козаки й Поляки з під Солоницї розходили ся не примиреними, а ще більше розяреними останнїм епізодом ворогами.

Примітки

l) Listy c. 81, пор. 80.

2) Pisma Źółkiewskiego c. 149.

3) Сей епізод, переказаний у Гайденштайна в звязку з походом козаків з під Переяслава під Київ, українські історики, від Костомарова почавши, розуміли инакше: нїби то йшли козаки з Запорожа в поміч своїм — чомусь аж під Київ, так як би не знали, де їх шукати, і не підозрівали присутности Жолкєвского під Київом. Думаю, що нема потреби таким чином поправляти досить ясного і льоґічного оповідання Гайденштайна.

4) У Бєльского помилкою Остер.

5) Pisma c. 151.

6) Про місце битви, близше не звісне, див. у Милорадовича Средняя Лубенщина (К. Стар. 1903, IX кн. 290-1), Бочкарева Очерки Лубенской старины с. 16-7, Доманицького op. c. с. 111-2.

7) По словам Жолкєвского аж в девять; у Бєльского тільки чотири ряди.

8) Лист Жолкєвского — Жерела VIII с. 91. У Гайденштайна 8 тис. (с. 336, пер. с. 377).

9) Przez pewne sposoby semina niezgody miedzy Łobodá, który ich starszym był, a Nalewaykiem y iego sektá wzruszyli się byli — лист Жолкєвского (Жерела VIII с. 91).

10) Ogládaiác się też na rożne przypadki, ze chocbysmy byli zwyciezyli, iednak czyniác z ludzmi odważnemi, ktorzy prży swoim fortelu na smierc stali, nie moglo byc bez znaczey szkody swoich (Жерела VIII с. 91),

11) Через те що фінал кампанїї — солоницьку різню так дуже змазано, не можна докладно відріжнити, що було наслїдком добровільної угоди з козаками і що вчинено силоміць, по капітуляції. Кремпський напр. вийшов цїло, бо оружною рукою відбив ся — так виходить виразно з оповідання Бєльского, і само собою мало правдоподібно, аби головного провідника козачини (по смерти Лободи) з доброї волї пущено, як представляє Гайденштайн („Кремпського пустили, щоб розпустив своїх і відвів до дому”). На підставі капітуляції видані були напевно Наливайко, Шаула і Шостак.

12) Między ludzmi roziuszmemi.

13) Жерела VIII с. 92. Ще невиннїйше оповідає сю справу, на основі реляцій Жолкєвского, Гайденштайн: „Остання умова — аби воякам вернено забране у них, ледво не стала причиною розруху: вояки були невдоволені тим що їм було віддано і почали грабувати власні козацькі річи і прийшло до розруху, серед якого вбито кілька десятків, і ледво Жолкєвский той розрух втихомирив” (с. 336, пер.с. 378).

14) Бєльский с. 1764-5.

РЕПРЕСІЇ НА КОЗАЧИНУ Й ЇЇ РЕАБІЛЇТАЦІЯ: ПОЛЬСЬКІ ТРІУМФИ, НЕПОВНІСТЬ ПОЛЬСЬКОЇ ПОБІДИ, ПЛЯНИ РЕПРЕСІЙ, УНЇВЕРСАЛ ПРО СПОСОБИ ЗАПОБІГАТИ УКРАЇНСЬКОМУ СВОЄВІЛЮ, КАРАННЄ ВАТАЖКІВ, СМЕРТЬ НАЛИВАЙКА І ЛЄҐЕНДА ПРО НЕЇ.

Отже сповнити своє завданнє — знищити українську своєволю, Жолкєвскому удало ся тільки по части. Частина війська уйшла — не з ласки польського гетьмана, а пробоєм. Крім Кремпського, що оружною рукою пробив собі дорогу, на Днїпрі стояло ще військо на човнах під проводом Підвисоцького, а з Запорожа „вигребли ся” вже були нові сили „на волость” 1). Жолкєвский не мав енерґії йти громити їх і обмежив ся тим, що поручив підстаростї черкаському оповістити їм про капітуляцію і наказати, щоб сї козаки занехали всяке вороже поступуваннє, инакше ударить на них з військом. Козаки, вчинивши раду, рішили просити згоди у Жолкєвского. Прислали з війська лист, де запевняли в послушности на будуще й просили пробачення всього минулого. Писали Низовцї і до ріжних своїх „приятелїв”, просячи заступити ся за них і забезпечити їх від репресій 2). „Хоч невдоволений був, мусїв Жолкєвский се затаїти, бо тяжко було йому покарати їх, особливо як би вони відступили на Низ Днїпра; військо було змучене трудами, недогодами, далекою дорогою; човнів під рукою не було; окрім того всього з соймових нарад міркував він, що війська його треба буде в иньшім місцї”. (А до того, додамо, се військо було не заплачене й певно не схотїло б іти в новий похід в глухі далекі степи). „Тому відправив їх ласкаво”, а сам з польським військом рушив в Галичину 3).