Історія України-Руси. Том 7

Еміґрація, як ми вже знаємо, йшла звичайно етапами. Втікачі, перше нїж пустити ся в східнї пустинї, звичайно в своїй мандрівцї перебули близші до сих нових земель околицї, дозвільні, богаті дарами природи, лїпше загосподарені, з обовязками далеко низшими, нїж західно-українські чи полїські. Але вони не лишили ся й тут, а понесли далї свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світу, в саму печеру льва, щоб не знати пана й панщини, щоб свобідно шафувати богатими запасами дівичої природи. І от що йно встигли вони тут розглянути ся, розташувати ся, розгосподарити ся, — як уже якісь панські посїпаки починають чіпати ся їх, обмежуючи в правах палення горілки, варення меду, мелення збіжа, і т. и. Се дражнило їх, як перші прояви панського права і вістуни нових і дальших претенсій панської зверхности, — зверхности про яку тут нїхто не чував давнїйше — доки не осїли сї селяне, не скропили землї своєю кровю й потом і не надали їй тим вартости в очах панських.

Історія привілєґіованого землеволодїння і поневолення людської працї привілєґіованими верствами, розложена на сотнї лїт в иньших краях, була через те меньше примітна й драстична там в своїм степенованню, в своїх етапах. Тут, в Східнїй Українї стиснена в кількадесятлїтнїм процесї перетворення „божих та господарських земель” в панські маєтности, вона кінець кінцем зводила ся до одного почерка королївського пера, до одного факту видачі з королївської канцелярії марного папірця, що робив сї вільні землї панськими маєтками, а вільних людей — панськими кріпаками. Се не могло не викликати гарячого протесту й обурення тих, на чий рахунок робили ся оті метаморфози. А дальші, будучі стадії сього процесу не могли бути їм не ясними. Проходячи етапами українські землї в своїй мандрівцї на схід, сї втікачі бачили з ріжними стадіями залюднення і ріжні фази соціально-економічного процесу, еволюції панського господарства й селянського поневолення, і значіннє тих перших вістунів панських прав і підданських обовязків представляло ся їм вповнї ясно. Вони знали на память сю ґамму пансько-підданських відносин і вгадували добре, яке с і d має наступати за скромним a і b панських претенсїй на горілчану корчму, на млинську монополїю й плату від жорен, на вини й пересуди. І тому сї перші претенсії так трівожили їх, викликали переходи з місця на місце, далї на безпанські землї, або — всякі проби увільнити ся від панської власти і панських претенсій.

Нам зрозуміле буде супроти сього таке явище, що право вільного палення горілки й варення меду, як побачимо далї, виростало тут до приціпіального питання високої ваги, тим часом як в Західнїй Українї радикальнїйші переміни в економічнім і правнім становищу селян проминали майже без слїду. Зрозумілим буде, що в лубенських маєтностях в 1620-х роках люде тїкають тому, що опікун сих маєтностей почав вибирати „неслиханныє податки пЂнежныє, быдлячиє, медовъ накиданє, горилки и селитры” 11), хоч се на перевірку мабуть означало не більше як заведеннє грошевих чиншів, поволовщина й примусу куповання собі певної скількости меду, горілки й салїтри з панських корчом і майданів. А пізнїйший „Самовидець”, бажаючи пояснити причини великого повстання народнїх мас в серединї XVII в., і зовсїм реально і з повним спочутєм беручи їх, очевидно не вмів вказати нїчого більше як те, що селяне — „любо во всемъ жили обфито — в збожахъ, в бидлахъ, в пасЂкахъ, але однакъ, чего не звикла была Украина терпЂти — вимисли великіє были от старостовъ и отъ намЂстниковъ и Жидовъ і чинши великіє, поволовщини, дуди, осипъ, мЂрочки сухіє, з жорновъ плату и инноє” 12). Отже і тут тільки заведеннє чиншів, дани збіжем, поволовщини й ріжних оплат звязаних з млинським правом. Все річи з становища тодїшнього панського хозяйства — самі елєментарні, але для східно-українського селянина-еміґранта такіж незносні, як „невинні” анґлїйські мита, що викликали епохальне повстаннє серед американських еміґрантів против їх анґлїйської метрополїї в XVIII в. Еміґрація вся і всюди має свої болячі місця, яких не треба доторкатись...

Примітки

1) В т. VI с. 279 і далі.

2) Приклади тамже. Польські історики, старші й новійші, приймаючи причину за наслїдок, бачуть навпаки в припливі еміґрантів результат панської господарки, заходів нових, польських поміщиків і державцїв; а наплив сих нових польських дїдичів і державцїв толкують як результат акту 1569 р., що відкрив двері в Східню Україну для польської шляхти й тим зробив переворот в тутешнїй кольонїзації й господарстві. На такім становищі стоїть і новійший польський дослїдник українського житя Яблоновский (Źródła XXII с. 113-4, 127 й ин.). Але при тім забуваєть ся факт, що в перших рядах фундаторів східно-українських лятифундій ідуть маґнати волинські, яким був сюди приступ вільний і перед 1569 в. Чогож сї Острозькі, Вишневецькі, Корецькі, Збаразькі, Ружинські etc. не пхали ся сюди перед тим, а так страшно заворушили ся в останнїх десятилїтях XVII в. й на — випередки з прихожими польськими панами, або й ще перед ними випрошують та скуповують ґрунти, розбирають королївщини в Браславщинї, на Поднїпровю і за Днїпром? Тому що помітили оте полїпшеннє господарських шансів через приплив робучої еміґрації. Се була головна причина, і вона тільки припадком стріла ся хронольоґічно з актом 1569 р., а властиво розвиваєть ся зовсїм самостійно й незалежно від нього в останнїх десятилїтях XVI і першій половинї XVII в. Акт 1569 р. вплинув тільки на національну закраску пансько-маґнатської верстви й її землеволодїння в Східній Українї (пор. т. VI с. 278 і далї); з становища соціально-економічного і кольонїзаційного він для Східньої України не мав нїякого особливого значіння, тим меньше не був „епохою”. Звісні нам економічні й соціальні обставини сунули сюди однаково з Волини чи з Поділя, й хазяйство вело ся однаково прирожденними польськими панами й українськими маґнатами вихованими в тнхже соціальних поглядах і перейнятих принціпами тогож польського права.

3) Вираз Жолкєвского з 1619 р. (Pisma c. 364).

4) Див. в т. V с. 218 і далї.

5) Див. в т. V с 216.

6) Див. в т. V с. 220-1, т. VI с. 190-1, 229, також мою статю в Записках українського наукового товариства в Київі т. І. Господарство польського маґната на Заднїпровю перед Хмельниччиною: наведений тут образ з Миргородщини 1640-х років дає нам добре понятє про те, як виглядало панське хазяйство кінця XVI і початків XVII в. в околицях близших, скорше кольонїзованих.

7) Див. т. VI с. 229.

8) Źródła dz. V с. 117-8, 130, 131-2.

9) Źródła dz. V с. 132-4, 135-7.

10) Яблоновскій виводить (хоч і дуже гіпотетично) для східно-полудневої части Київського воєводства такі цифри міщанської й селянської людности коло р. 1625: 69 тис. міщан і 38 тис. селян, для Браславщини 225 тис. міщан і 85 тис. селян, тим часом для Галичини 124 тис. міщан і 447 тис. селян.

11) Див. т. V c. 220.

12) ЛЂтопись Самовидца с. 5.

ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: КОЗАЦТВО ЯК ВИХІД ДЛЯ СОЦІАЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ЕМІҐРАЦІЇ, ВПЛИВ ПРАВИТЕЛЬСТВЕННИХ РЕФОРМ НА СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ, ПРАВИТЕЛЬСТВЕННІ ЗАХОДИ КОЛО РОЗЩЕПЛЕННЯ КОЗАЧИНИ, ЇЇ ОДНОЦЇЛЬНІСТЬ, КОЗАЦЬКИЙ ПРИСУД ЯК ПРИНЦІП, СОЦІАЛЬНА ВАРТІСТЬ КОЗАЦЬКОГО ТИТУЛУ, СХІДНО-УКРАЇНСЬКІ МАСИ ПЕРЕХОДЯТЬ В РЯДИ КОЗАЧИНИ, ЗМІНА ХАРАКТЕРА КОЗАЧИНИ ПІД ВЛИВОМ ГОСПОДАРСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ.

В сїм змаганню східно-української еміґрації розминути ся з панською властю й її претенсіями, що сунули на неї, — спекати ся й не мати з нею нїчого, — несподївано для себе показало певний вихід сїй східно-українській людности польське правительство. Коли виявила ся неможливість утїкти від панського права міняючи місце пробутку, утїкаючи перед ним, — польське правительство вказало можливість утїкти від панського права зміною суспільного титулу, приступленнєм до нової, свобідної від панського права верстви — козацької.

Воно зробило се своїми козацькими реформами чи постановами, що мали управильнити на далї правне становище козаків. Розумієть ся, воно не мало при тім анї передчутя, що з тих постанов, які мали запевнити карність і порядок від козаків, буде зроблений такий несподїваний ужиток. А тим часом так вийшло. Приймленнє козаків на королївську службу, звільненнє їх від всякої иньшої, звичайної юрисдикції і підданнє під виключну власть і юрисдикцію їх шефа було вихідною точкою для ідеї козацького імунїтету, ідеї повного визволення козачини від яких небудь даней, повинностей, тягарів, від всяких обмежень домінїяльною властю та загалом від усякої власти крім своєї козачої.

Не знаємо, чи свобода козаків від усяких поборів, даней, тягарів і обмежень в правах з боку урядників чи державцїв була проголошена правительством відразу также виразно, як і свобода від усякої власти і юрисдикції крім козачої. Вона могла розуміти ся й сама собою, або бути виведеною як льоґічний наслїдок самого переходу козаків на королївську службу. В польській практицї часів Баторія була анальоґія для того в так званих вибранцях, селянах з королївщин, взятих на військову службу, що за се увільняли ся з усяких підданських обовязків, а під час війни діставали й платиню, як жовнїри 1). І в українськім житю не бракувало для того анальоґії: в переводах селян на боярську службу, або в звільненню міщан від усяких податків взаміну воєнної служби; тільки що бачили ми таку практику з того часу в ріжних містах Східної України 2). Нема сумнїву, що вже в звісній нам петиції 1582 р. козаки стоять на такім становищу: свободи від усяких поборів, і з сим поглядом солїдаризуєть ся й правительство: козачина взаміну своєї служби дістає платню, звільняєть ся від усяких поборів і від усякої иньшої власти й юрисдикції крім козачої 3)