Історія української літератури. Том 1

То візьму кобилу за чуприну,

Поведу в кабак

Да пропью за п’ятак (Терещенко, VII, 76).

Дай, бабо, п’ятак —

Як не даш п’ятака,

Візьму бика-третяка,

А кобилу за чуприну,

Та й поведу на могилу,

А з могили на тічок —

Куплю собі пиріжок

(Сб. харк., 17, с. 56).

Що сі погрози бували не зовсім жартовливі, показують вище наведені московські грамоти. Пор. Великоруську пісню про веселих людей: «Ай один началъ играть. А другий началъ плясать. А третій веселой бутто спать захотЂлъ. Онъ и ручку протянулъ, И кубышечку стянулъ» (у Фаминцына, с. 141).

2 За березою ціниться не тільки, щоб умів добре проводити співом, але щоб і знав «багато всіляких хараманів», і під час колядницької забави, «котрі не танцюють, то співають або розказують свої пригоди колядницькі, а котрий є добрий «мінтар», кроїть якісь харамани, що всі сміються до влягу» (Шекирик, І, с. 16 і 25).

Вони мають дещо спільне з обходами з козою, з штуками замаскованих на «Маланку» (під новий рік), де виступає як комічна фігура Маланка, що робить все не до ладу — так, як в колядницькій ватазі ролю такого клоуна грає «кінь» або «міхоноша» 1.

Але з-під сих пізніших елементів виступає з виразними архаїчними рисами той первісний сакральний «кругляк» і церемоніальний, ритуальний пляс, котрим ідуть колядники. Не знаю, чи він іще де заховався поза Гуцульщиною; плясанки, аналогічні до приспівуваних гуцулами, розповсюднені значно ширше 2, хоч сам пляс вивівся, мабуть, заходами церкви. Вона на пляс була особливо немилостива і, мабуть, встигла його в значній мірі викоренити 3; думається, що колись він був у нас явищем загальним і зацілів як останок дуже глибокої старовини. Шухевич, добрий знавець Гуцульщини, висловлює своє враження від сього танцю, з огляду на його поважність, що се, мабуть, «якийсь давній релігійний танець, тим більше, що виводять його нераз сивоволосі ґазди, немовби хотіли в той спосіб свого Бога вшанувати» (IV, с. 35).

1 Інтересне вживання дзвінків, «поцьоркування» ними в такт співу. Є стара звістка Терещенка (VII, 41) також про вживання бубнів. Се може теж кинути світло на походження колядницького обряду.

2 Див. плясанки в XXXVI т. Етногр. збірника. Небезінтересно, що гуцульські плясаки, розпочинаючи пляс, називають себе «колядничками з Україночки» (Шекирик, І, с. 19).

3 А. Онящук записує, як на його очах (1908) священик «роз’яснив» колядні пляси, і по сім взагалі колядники перестали ходити. Коляда взагалі стратила рацію існування (Матер., XV, с. 23). Навпаки, в інших околицях боротьба, недавно зведена станіславівським .владикою з колядним обрядом, мала результатом, що колядний обряд почав секуляризуватись і виходити з-під впливу церкви, — став «козацьким». П. Шекирик в XXXV т. Етногр. Збірника.

Почуття сакрального характеру сього танцю, очевидно, живе (я підношу сей момент, що колядники підходять плясом до хати, очевидно, розвиваючи тим способом в собі магічну силу), — тільки що ся сакральність не мала характер богослужіння, як думалось дослідникові, а магічної дії, котра не «служить», а «повеліває».

Обрядовість Нового року і Водохрищ не має в собі чогось спеціального: вона відбиває на собі загальну символіку творення щасливого нового року, яка переходить через весь сей новорічний цикл, почавши від Воведенія. Різні обряди і церемонії переходять з одного свята на друге, зв’язуючись по асоціації з різними церковними церемоніями. Так, освячення води з Воведенія перейшло на новорічну ніч або на Водохрищі. Розмови худоби зв’язуються то з Різдвом, то з Новим роком. Різні закляття-вороження урожаю лучаються то з «багатою», то з «голодною кутею», то з різдвяним, то з новорічним («щедрим») вечором. Очевидно, вже в передхристиянських часах вони мандрували по всім отеім новорічнім циклі.