Історія української літератури. Том 1

А міхоноша — бери дудочку,

Дуй козі в жилу — будь, коза, жива.

(Представлення козячої смерті — в різних варіантах, в кінці — побажання):

Устав наш козел, пішов наш козел,

Да на ноженьках, да на роженьках,

Да микаючи, да рикаючи,

Короля в полі да шукаючи.

Господина (!) в домі да питаючи,

Щоб сьому [дому] коровки були

Неврочливиї — молочливиї.

Овесь-самосій, ячмінь-колосій, і т. д.

(Чуб., III, с. 266).

Се питання для розслідження, наскільки в сім значенні кози належить шукати останків старої свійської традиції і що треба покласти на пізніші запозичення.

На старі бо балканські осади налягають пізніші впливи різних професіональних організацій «веселих людей», «скоморохів» всякого походження. Слово «скоморох», що приходить уже в церковних інвективах X — XI вв. (в болгар. Златоструї і в нашому старому літопису), досі зістається, на жаль, щодо свого походження неясним, так що його не можна взяти за підставу роз’яснення походження сих професіоналів, які грали, співали, показували вчених звірів (собак і медведів), мімічні і маріонеткові представлення (кукли) 1.

1 Матеріал про них зібраний у Веселовського, Коляды, розд. II: Святочныя маски и скоморохи, також Фаминцына, Скоморохи на Руси, 1889. Найдавніша згадка в Златоструї: «Сотона человЂки врази сътворяєть, всякими льстьми прЂвабляя ны от Бога: трубами й скомрахы й инЂми играми». В літопису під р. 1068: «Но сими дьяволъ льстить и другыми нравы, всяческими лестьми превабляя ны от Бога: трубами и скоморохы (вар. скомрахы), гусльми и русальи». Срезневский (Матеріялы для словаря) уважав се слово ідентичним з франц. scaramouche і виводив від готського skarn — сміх, scarmach — сміхотворець, так що се було б тільки старшим дублетом до «шпільмана», запозиченим від німців-сусідів ще в часах перед розселенням або в часах розселення.

Інший вираз — «шпільман», що приходить уже в одній полудневослов’янській кормчій XIII в. і, по гадці філологів, міг перейти на слов’янський грунт в X — XI вв., вказує ясно на західні течії, може, хронологічно пізніші від візантійських і східніх, але теж, безсумнівно, дуже старі (скоморохів одна суздальська компіляція теж описує як людей убраних на західний, німецький спосіб).

В організації колядницьких «таборів», описаній останніми літами з кількох гуцульських околиць 1, на мій погляд, ясно відбилися впливи професійних організацій, «веселих людей», що великими ватагами обходили міста і села і навіть силоміць внажувались до селянських хат, жадаючи почастунку за свої представлення — як се бачимо з московських розпоряджень 2. Завданням колядників також — «звеселити дім» 3, як і тих старих професіоналів, і при тім ся «веселість», як побачимо, має, як і у скоморохів, характер глумливий і навіть масний.

1 Особливо згадана записка П. Шекерика в XXXV т. Етн. зб. Пор. нижче, як описуються великодні волочобні дружини у білорусів.

2 В Стоглаві: «да по дальнымъ странамъ ходять скомрахи, совокупясь ватагами многими до шестидесяти и до семидесяти и до ста человЂкъ и по деревнямъ у крестьянъ сильно едять и піють и съ клЂтей животы грабятъ, а по дорогамъ разбиваютъ». В уставних грамотах починаючи з 1470-х рр. селянам дозволяється безкарно виганяти з своїх сіл скоморохів, коли «учнутъ у нихъ скоморохи играть силно» (силоміць).

3 Добриня, перебравшись за скомороха, обіцяє «єще повеселЂє играть», «звеселить своє сердечко богатирськеє» і «за игру веселую» дістає честь від князя Володимира (Гильфердингъ, Онеж. был., 136). Колядники «веселять дім» і «веселять себе» («Чи повелите колядувати, дім звеселити, діти збудити», — питають вони, і дістають відповідь: «Весельтеся, весельте» — Голов., IV, 1, 141).