Розділ «Змістовий модуль ІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД ВТРАТИ ДЕРЖАВНОСТІ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.»

Крім того, в імперії діяв парламент, рішення якого мали затверджуватись імператором. Рейхсрат складався з палати панів - призначуваних імператором представників найвпливовіших дворянських родин та духовенства і палати депутатів від населення, яких обирали за ускладненою, а з 1873 р. куріальною системою. Тому у рейхсраті переважали великі власники та торгово-промислова буржуазія австрійської і польської національностей. Українців же, які становили 13% населення Австрії, у верхній палаті було чотири (із 170 осіб), у палаті депутатів 1879 р.- три (з 353), а 1897 р.- 11 (з 425).

Проголошення деяких демократичних інститутів було вимушеним заходом, який суттєво не вплинув на панування феодальних верств у державі.

У післяреволюційний період замість губернського правління у Галичині встановлювалося одноособове правління намісника, а на Буковині, що з 1849 р. стала окремою адміністративно-територіальною одиницею,- правління президента краю. В 1861 р. імператор створив у Галичині й Буковині підпорядковані центральній владі крайові сейми, які здійснювали нагляд за управлінням у сфері місцевого самоврядування. Положення про вибори забезпечувало повну перевагу у сеймах поміщиків і буржуазії у галицькому сеймі польської, а у буковинському - румунської національності. Представництво українців у крайових сеймах становило близько 10% депутатів.

Відповідно до галичанського крайового закону про громади (1866 р.) затверджувались повітові громади (гміни), в яких створювались керівні органи - повітові ради і виконавчі органи - повітові комітети на чолі з повітовими старостами. Повітові старости вступали на посади лише після затвердження імператором. Старости мали дуже широкі адміністративно- господарські повноваження. Для підтримання громадського спокою, придушення будь-яких невдоволень правлінням Габсбургів вони могли використовувати жандармерію і військові частини.

У містах і селах обиралися ради, які формували міські і сільські управи (у великих містах магістрати) на чолі з бургомістрами в містах і війтами в селах. За реформою міського самоврядування 33 містам імперії, в тому числі Львову й Чернівцям, було надано статути. Згідно із статутом Львова від 14 жовтня 1870 р., міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом.

У першій половині ХІХ ст. суди на західноукраїнських землях поділялися на шляхетські (земські та гродські), духовні, міські, доменіальні й комітатські.

Відповідно до австрійського Положення (1849 р.) суди було відокремлено від адміністрації, замість колишніх станових судів було створено загальні судові установи для всіх станів. Усі суди проголошувалися незалежними, судді призначалися імператором довічно. За австрійською конституцією 1867 р., на західноукраїнських землях діяла триступенева система судів: 1) одноособові повітові суди; 2) колегіальні крайові (окружні) суди; 3) колегіальний вищий крайовий суд у Львові, дія якого поширювалась і на Буковину.

Для розгляду кримінальних справ про злочини, за які передбачалося тюремне ув’язнення на строк не менш як 5 років, створювалися суди присяжних при окружних судах. Списки присяжних щорічно складалися відповідними адміністраціями з урахуванням установлених цензів (майнового, освітнього, вікового).

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Крім загальних, існували й спеціалізовані суди (військові, торговельні та ін.). У Львові діяв створений у 1896 р. промисловий суд, який розглядав спори між підприємцями й робітниками, у Дрогобичі - третейський суд кас взаємодопомоги гірничих товариств.

У процесі судових реформ у 1850 р. була створена прокуратура, яку очолював генеральний прокурор. При вищому крайовому суді існувала посада старшого прокурора, а при окружних судах - посада державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій державних установ, суду, слідчих органів, окремих осіб. З 1851 р. при судах діяла підпорядкована міністру фінансів фінансова прокуратура, призначенням якої був захист фінансових інтересів держави.

Адвокатура у Галичині була заснована ще у 1781 р. і діяла під загальним наглядом міністра юстиції. У Львові існувала Президія адвокатської палати, яка обиралась адвокатами для координації їхньої діяльності. Вимоги до кандидатів в адвокатуру були дуже високими: їм необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти кваліфікаційні іспити.

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства.

Так, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812 р., спочатку був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території. Його джерелами були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794 р. і місцеве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладались загальні положення про цивільний закон, та три частини, що містили положення про особисті, майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскільки він зберігав елементи феодального і канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам. Однак із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів) цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть - декілька років після включення у 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності з 1796 р. у Західній, а з 1807 р. і в Східній Галичині під назвою Галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому тривала робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825 р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий Цивільно-процесуальний кодекс (1895р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності і, порівняно з попереднім, прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 р.) також наприкінці XVIII ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні проступки), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини, за «порушення громадського спокою». Головним способом покарання стає ув’язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув’язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув’язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув’язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалась смертна кара, але у більшості випадків імператор, щоб піднести популярність абсолютизму, у порядку помилування замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий Кримінальний кодекс 1852р. поділявся на дві частини: про злочини й проступки. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув’язнення на різні терміни, за проступки - грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867 р.), заборону проживати в даній місцевості тощо. У подальшому в кодекс неодноразово вносились доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовічним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853 р. суперечив демократичним нормам судочинства. У 1873 р. був затверджений новий Кримінально- процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918 р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності і гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Отже, у ХІХ - на початку ХХ ст. державний лад і право на українських землях визначалися спільними для Росії й Австро-Угорщини процесами, центральний зміст яких полягав у кризі феодально-кріпосницьких відносин і проведенні буржуазних реформ. Відбулися суттєві зміни в суспільно-політичному ладі України, перш за все у правовому становищі селян. Було ліквідовано їх залежність від поміщиків, формально вони отримали особисті й соціально-економічні права. В умовах розвитку промисловості поява буржуазії та найманих працівників - пролетарів привели до зміни в соціальній структурі міст. На українських землях у складі Російської імперії унаслідок реформ 60-70-х років створювалися земські й міські органи місцевого самоврядування, запроваджувалася нова судова система і буржуазно- демократичні принципи судочинства. Однак ці зміни відбувалися із суттєвими обмеженнями й певним зволіканням, особливо на Правобережжі. Подібні процеси були характерними й на західноукраїнських землях.

Посилювалися буржуазні тенденції у розвитку правової системи. Нові кодифікації поповнили джерельну базу чинного на Україні права. Розвиток капіталістичних відносин зумовив появу фабрично-заводського та адміністративно-поліцейського законодавства. Аналогічно в Австро-Угорщині було створено нові кодекси, апробація яких відбувалася на західноукраїнських землях.

Революційні події у Росії 1905-1907 рр., перша світова війна помітно вплинули на розвиток державно-правових інститутів. Царизм був змушений дещо змінити форму правління, проголосити, щоправда, обмежені, права й свободи. Однак це не змогло врятувати імперію від глибокої революційної кризи.