Розділ «Змістовий модуль ІІІ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД ВТРАТИ ДЕРЖАВНОСТІ. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА.»

У 60-70 роках ХІХ ст. було також здійснено освітню реформу, яка відкрила для нижчих верств більший доступ до освіти, в тому числі й університетської, фінансову, цензурну та інші реформи.

Однак значення реформ не слід перебільшувати. Українські землі входили до складу Росії, яка залишалася абсолютною монархією на чолі із самодержавним монархом. Основу державного управління становили центральні й місцеві установи з дворянською більшістю. Протягом 80-х - на початку 90-х років уряд, очолюваний Олександром ІІІ, здійснив контрреформи - заходи, що значною мірою скасували реформи.

На початку ХХ ст. в результаті революційних подій 1905-1907 рр. Царизм змушений був удатися до буржуазно-демократичних перетворень у державному ладі. 17 жовтня 1905 р. було оприлюднено Маніфест, який «дарував громадянські свободи» і, заснувавши Державну думу як законодавчий орган, проголошував засади буржуазного конституціоналізму. Разом із тим, цар здійснив реорганізацію Державної ради, також наділивши її законодавчими функціями (Маніфест і указ від 20 лютого 1906 р.) Усі законодавчі рішення Державної думи мали розглядатися Державною радою і без її згоди не могли вважатись дійсними. Державна рада мала однакові з Державною думою права. Однак за своїм складом (імператор призначав Голову й Віце-голову, половину її членів, інша половина обиралась на корпоративній основі) Державна рада виконувала консервативну роль. Таким чином, фактично було створено двопалатний парламент, в якому нижньою палатою слід вважати Державну думу, а верхньою - Державну раду.

За результатами перших виборів до Думи від України увійшло 102 депутати, що становило майже чверть від її загального складу. У І Думі частина депутатів-українців (45 осіб) об’єдналася в Українську думську громаду, політичною платформою якої була автономія України. Українська фракція мала свій друкований орган - «Український вісник». До ІІ Думи було обрано також 102 депутати. Українські депутати (47 осіб) знову створили громаду і видавали часопис. Громада намагалась законодавчим шляхом досягти автономії України, запровадження місцевого самоврядування, введення української мови у школах, судах, церкві.

Затверджене царем 3 червня 1906 р. антидемократичне виборче законодавство мало наслідком обрання серед, відповідно, 111 і 97 українських депутатів ІІІ та IV Державних дум переважно монархічно налаштованих поміщиків і священиків. Коли у 1908 р. депутати внесли законопроект про українську мову навчання у початкових школах, у 1909 р. поставили питання про українську мову в судах, у 1913 р.- про свавілля адміністрації в Україні, з жодного з цих питань Дума не прийняла рішення. Отже, переважно монархічно-шовіністичний склад III і, особливо, IV Думи зумовив реакційний характер її діяльності.

Судова система на українських землях у складі Російської імперії

Суди на українських землях протягом першої половини ХІХ ст. були побудовані за становим принципом. Уся їх діяльність сприяла зміцненню політичного й економічного становища дворянства. У Катеринославській, Таврійській, Харківській (до 1835 р.- Слобідсько-Українській), Херсонській (до 1812 р.- Миколаївській) губерніях судочинство було приведено у повну відповідність до судової системи центральної Росії.

Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дворян та державних селян), магістратські й ратушні у містах (для купців і міщан). Повітові і міські суди розглядали як цивільні, так і кримінальні справи, що не передбачали смертної кари, позбавлення честі й тілесних покарань. Ці суди виконували також нотаріальні дії. Кріпосних селян судили поміщицькі суди. З 1837 р. для суду у цивільних і незначних кримінальних справах над державними селянами засновувались волосні та сільські розправи.

Другою, апеляційною і ревізійною інстанцією вважалися створені у губерніях палати кримінального суду і палати цивільного суду. Кожна палата складалася із призначених урядом голови й радника та чотирьох обраних засідателів (по два від дворян і купців).

Окрім того, в губерніях діяли позастанові совісні суди, (розглядали цивільні справи у примирливому порядку, а також кримінальні справи про злочини божевільних і малолітніх), надвірні суди (для різночинців та осіб невизначеного стану). У 1808 р. в Одесі виник комерційний суд, склад якого (голова, чотири члени і юрисконсульт) обирався купецтвом. Пізніше, відповідно до «Установлення комерційних судів» (1832 р.), такі суди з’явилися в більшості міст Причорномор’я.

На Правобережжі (Волинська, Київська, Подільська губернії) судову систему очолював головний суд, який вважався апеляційною інстанцією для судів повітових (для дворян і селян), підкоморських (у межових справах), магістратів і ратуш (для міського населення). Компетенція головного суду була така ж, як палат цивільного й кримінального суду в інших губерніях.

Крім цього, головний суд розглядав справи, які становили в інших губерніях компетенцію совісних і надвірних судів.

Особливістю судової системи Лівобережжя (Полтавської та Чернігівської губерній) було те, що тут головною судовою інстанцією вважався генеральний суд. Він складався з кримінального й цивільного департаментів, кожен із яких у своєму складі мав призначених урядом генерального суддю, по два радники та по п’ять обраних дворянством засідателів. Особливістю генерального суду було й те, що на старшого з генеральних суддів у випадку відсутності губернатора й віце-губернатора покладалося тимчасове управління губернією.

Діяльність всіх судів в Україні контролювалася губернаторами. Вищою судовою інстанцією був Сенат.

Упродовж 30-х років ХІХ ст. низкою нормативних актів царської влади особливості в судовій системі України було ліквідовано і надалі вона розвивалась разом із російською, як її частина. Замість головного й генерального судів було створено палати цивільного й кримінального суду, голови яких призначалися імператором, а радники - міністром юстиції. Усі повітові суди перетворювались на «уездные». У судочинстві запроваджувалась російська мова.

Судова реформа, проведена на основі затверджених Олександром ІІ 20 листопада 1864 р. Судових статутів, була однією з найпослідовніших реформ другої половини ХІХ ст. Колишній становий, залежний від адміністрації суд замінювався судом, який базувався на демократичних принципах (змагальності, гласності, рівності усіх перед законом, права звинуваченого на захист та ін.). Запроваджувалася система позастанових судових установ двох типів - мирові та загальні суди.

Мировий суд став найчисельнішою судовою установою. Він розглядав дрібні кримінальні й цивільні справи. Його першою інстанцією був одноособовий суд дільничного мирового судді, або суд почесного (що працював безоплатно) мирового судді. Мирові судді обиралися на три роки земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали вищу або середню освіту та відповідний віковий і службовий ценз. Установлювався також високий майновий ценз (15 тис. крб.), винятки були лише для відставних офіцерів. Апеляційною інстанцією був з’їзд мирових суддів.

Система загальних судових органів складалася з окружних судів та судових палат.

Окружні суди створювались у складі призначуваних голови, його товариша (заступника) і членів суду. У якості першої інстанції вони розглядали основну масу цивільних і кримінальних справ. Останні розглядались у складі трьох суддів. Попереднє слідство здійснювали судові слідчі.

У справах, де підсудним загрожували покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням громадянських прав, обов’язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, що складалися земствами і міськими думами і затверджувалися губернаторами, за законом мали право бути включеними російські піддані, віком від 25 до 70 років, які проживали в даному повіті не менше 2-х років. Виняток становили злочинці, неспроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифікації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинуватість або винуватість підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, яких присяжні визнавали винуватими, судді встановлювали міру покарання.