Розділ «Змістовий модуль ІІ ДЕРЖАВА І ПРАВО ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ ТА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ»

Історія держави і права України : підручник.

На початку 1660 років із загостренням міжусобиць між гетьманами Україна розкололася на Лівобережну (у союзі з Росією) та Правобережну (у союзі з Польщею, пізніше Туреччиною) державні організації. Цей розкол посилився внаслідок Андрусівського мирного договору 1667 р. між Росією та Річчю Посполитою. У 1699 р. Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. Спроби на рубежі XVП-XVIII ст. відродити тут козацьку організацію виявилися невдалими.

Березневі статті (1654 р.) визначили державний лад України (Гетьманщини) таким, в якому тісно перепліталися республіканські й монархічні начала. Зберігався військово-адміністративний апарат влади та управління, який склався під час національно-визвольної війни.

На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Але вже на початку ХVIІІ ст. кандидатуру на цю посаду визначав царський уряд. Спроби деяких гетьманів (Б. Хмельницького, І. Самойловича) перетворити гетьманську владу на спадкову були невдалими. А коли у 1763 р. представники української старшини звернулись до царського уряду щодо успадкування гетьманства родом Розумовського, відповіддю було скасування Катериною ІІ інституту гетьманства як такого. Зрозуміло, що спадкове гетьманство, в умовах феодалізму не тільки б значно посилило статус правителя (гетьмана), а й юридично оформило подальше існування Української держави.

Термін перебування гетьмана на посаді не визначався, вважалося, що обирали «доживотно», тобто довічно. Хоча у гетьманських статтях 1669 та 1672 рр. передбачалося право Генеральної старшини змістити гетьмана у випадку його зради. Деякі гетьмани (Ю. Хмельницький, І. Виговський) самі складали повноваження на Генеральній раді. Новообраний гетьман присягав на вірність царю, після чого отримував царську грамоту на гетьманування та клейноди - знаки гетьманської влади.

Гетьманові належала вища законодавча влада: він видавав універсали, які мали статус вищих законодавчих актів. Як глава виконавчої влади, гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків, мав право на роздачу державних земель. Гетьман представляв державу у зовнішніх зносинах, був вищим воєначальником, часто сам призначав генеральну старшину та полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою інстанцією. Він мав право затвердження судових вироків, інколи, якщо це стосувалося бунчукових товаришів та козацької верхівки, самостійно розглядав судові справи.

Проте вже після Б. Хмельницького царський уряд усіляко обмежував повноваження гетьманів. За Переяславськими статтями 1659 р. гетьманові не дозволялося приймати послів, брати участь у воєнних походах без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману безпосередні дипломатичні зв’язки з іноземними державами. Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції у 1708 р. царський уряд істотно обмежив повноваження гетьманської влади. Було відхилено запропоновану старшиною кандидатуру на нового гетьмана П. Полуботка, і гетьманську булаву вручили І. Скоропадському.

У 1709 р. влада гетьмана була обмежена введенням посади царського резидента, який здійснював контрольні функції щодо гетьманського уряду.

У військових справах гетьман підпорядковувався командувачеві російської армії в Україні. До того ж Петро І самовладно проводив потрібні йому переміщення серед урядовців України. З 1722 по 1727 рр. замість посади резидента діяла Малоросійська колегія. Хоча офіційно її статус визначався як вищої апеляційної інстанції, колегія перебрала на себе всю повноту влади. Без узгодження з колегією гетьман не міг видавати універсали, надавати накази полковникам. Колегія контролювала надходження в її розпорядження грошових та натуральних зборів, відтепер усі податки йшли до Росії.

У період з 1734 по 1750 рр. Україна була без гетьмана. Справами України відало Правління гетьманського уряду, що складалося з рівної кількості представників вищого російського офіцерства та козацької генеральної старшини. Обрання у 1750 р. останнього гетьмана К. Розумовського було дозволено імператрицею Єлизаветою не стільки з державних, скільки з особистих міркувань: 22-літній Кирило був рідним братом морганатичного (без права престолонаслідування) чоловіка імператриці.

У 1764 р. указом Катерини ІІ гетьманство було остаточно ліквідовано. Для управління Україною знову було створено Малоросійську колегію, до якої входили по чотири представники царського уряду й української верхівки. Колегію очолив російський воєначальник граф П. Рум’янцев. Після поширення на українські землі у 1781 р. російської системи управління потреба у Малоросійській колегії відпала. У 1786 р. вона була ліквідована.

У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради. Генеральна рада зародилась під час національно-визвольної війни як збори козацького війська для вирішення військових справ, про що свідчить й її первинна назва: «Військова рада». В цей період вона набула ознак органу прямого народовладдя, але з тим, що це пряме народовладдя здійснював один суспільний стан - козацтво. З часом розширився склад Генеральної ради, за рахунок представників духовенства та міщан, і вона набуває певних ознак вищого представницького органу. Але вона не стала постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань зовнішньої і внутрішньої політики, укладення миру.

Генеральна рада не перетворилася на орган влади й тому, що не було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Це було зібрання великої кількості людей, в тому числі випадкових і некомпетентних. Пізніше Генеральну раду намагалися відродити гетьмани, які були прихильниками республіканського напряму розвитку України (І. Виговський, П. Дорошенко).

Функції представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад: а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідності; в) з’їзди старшин усіх рівнів, у яких могли брати участь представники духовенства, міщан. Рада у формі з’їздів старшин за традицією запорозького козацтва збиралася по великих святах у гетьманській столиці. За відсутності гетьмана старшинська рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Це було, наприклад, у 1672 р. після усунення від влади й арешту гетьмана Д. Многогрішного, у 1722 р. після смерті гетьмана І. Скоропадського. Старшинська рада розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, фінансові, податкові справи. Рада виконувала й судові функції при розгляді справ про державні злочини. Відомо, що при гетьмані К. Розумовському на старшинській раді розглядалась кодифікація українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ». Отже, старшинські ради гетьманської України можна вважати як вид тогочасного станового парламенту. Але в умовах посилення впливу монархічної Росії подальший розвиток елементів парламентаризму на українських землях був неможливим.

Вищим військово-адміністративним органом, генеральним урядом, за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу була Генеральна військова канцелярія. Вона утворилася ще в роки визвольної війни і діяла до скасування гетьманства у 1764 р. Намагаючись обмежити її компетенцію, Петро І в 1720 р. вилучив із ведення генеральної канцелярії фінансові й судові справи, а в 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Очолював Генеральну військову канцелярію генеральний писар. Вона поділялась на дві частини: колегіальну (складалась з генеральної старшини) і розпорядчу (складалась з українських та російських чиновників). Колегія генеральної старшини, як уже зазначалося, була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирала старшинська рада або призначав гетьман. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Так, генеральний обозний завідував артилерією, за відсутності гетьмана, виконував обов’язки наказного гетьмана, керував військом.

Генеральні судді (від одного до трьох, в різні часи) розглядали цивільні й кримінальні справи, були радниками гетьмана, виконували спеціальні його доручення. Генеральний підскарбій контролював фінанси країни. З 1728 р. було вже два підскарбії - один росіянин, а другий - українець. Генеральний писар завідував генеральною канцелярією, архівом, зберігав державну печатку, виконував доручення з міжнародних справ. Існувала також і нижча генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювались. По суті вони були гетьманськими помічниками й ад’ютантами, виконували різні доручення гетьмана. Однак відомо, що в урочистих випадках генеральний хорунжий ніс військовий прапор - корогву, генеральний бунчужний - гетьманський бунчук. На генеральних осавулів, а їх було два, могло покладатись виконання дипломатичних доручень, судових розслідувань, а під час воєнних походів - навіть обов’язки наказного гетьмана.

На місцях управляли полкові та сотенні уряди, які сформувалися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-адміністративні одиниці - полки і сотні. У другій половині XVII ст. на Правобережжі було 12 полків, а на Лівобережжі - 10. На чолі полкового уряду стояв полковник, якого обирала полкова козацька рада чи рада старшин, або ж його призначав гетьман. Полковник був вищим воєначальником полку, він же очолював виконавчу владу на території полку, здійснював судові функції, мав право роздачі землі за службу. У своїй діяльності він опирався на полкову старшину, яка обиралася на раді полку, і за функціями була схожа на генеральну (полкові: обозний, суддя, писар, осавул, хорунжий). У сукупності полковник і полкова старшина складали полковий уряд. Сотня була найнижчою адміністративною одиницею. Сотник, його заступник - отаман та сотенна старшина (писар, осавул) виконували функції сотенного уряду.

У XVIII ст. відбулися зміни в полково-сотенній системі територіального управління. Полковника призначав царський уряд, щоправда, з числа трьох обраних на раді кандидатів. Значення полкової ради помітно впало, призначений полковник користувався єдиноначальною владою. За аналогією перейшли й до призначення сотників. Замість рад організуються полкові та сотенні канцелярії, діяльність яких дедалі більше має бюрократичний характер. У 1743 р. полкові канцелярії було прирівняно до канцелярій російських губерній, а судочинство й діловодство підпорядковано російському законодавству. Дещо пізніше (1781 р.) полково-сотенний територіально-адміністративний устрій було скасовано і введено губернський поділ відповідно до російського «Уложения о губерніях».

Система управління в містах залежала від їх статусу. Великі міста користувалися магдебурзьким правом, яке надавалось або підтверджувалося гетьманськими універсалами та указами царського уряду. Але поряд з магістратами в них діяли ще й полкові чи сотенні уряди. Козацька старшина, постійно втручаючись в справи міста, звужувала сферу міського самоврядування. Значна кількість міст мала статус ратушних, тобто не користувалась магдебурзьким правом і ще більш значною мірою залежала від козацької адміністрації. У деяких містах органи самоврядування виникали й функціонували на базі специфічного українського міського права (місцевих статутів), яке істотно трансформувало норми магдебурзького права у відповідності до місцевих вимог.

Судова система Гетьманщини після 1654 р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. Сільські суди отаманів діяли колегіально, за участю представників козацької громади. Поступово їх значення зменшилось, а сфера компетенції звузилась до розгляду незначних спорів між козаками. Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом та діяльністю були схожими на сотенні правління. До їх юрисдикції належали цивільні й кримінальні справи місцевих козаків. Полкові суди існували в центрах полкових територій і складалися з полкового судді й полкової старшини. Судову колегію очолював полковник. Вони діяли як суди першої інстанції для сотенної та полкової старшини і другої, апеляційної інстанції, щодо сотенних судів.

Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. В різні часи кількість генеральних суддів була від одного до трьох. В 1728 р. до складу суду було введено три українських і три російських чиновники. Кандидатури членів суду затверджувались царем. Гетьман став президентом суду. В містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які користувались звичаєвим правом. У магістратських містах продовжували існувати суди, що діяли на основі магдебурзького права. Гетьман Д. Апостол Інструкцією від 1 червня 1730 р. дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія держави і права України : підручник.» автора Іванов В. М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Змістовий модуль ІІ ДЕРЖАВА І ПРАВО ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО ПЕРІОДУ ТА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ“ на сторінці 33. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи