Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Хай там як, але Берзін прагнув, щоб його табір хоч виглядав поважною установою. Все це робить Берзіна, на перший погляд, дивною кандидатурою на посаду першого начальника Дальстрою, «тресту», що розбудовуватиме Колимський край. Бо нічого особливо романтичного чи ідеалістичного у заснуванні Дальстрою не було. Інтерес Сталіна до цього регіону можна простежити від 1926 року, коли він відправив до Сполучених Штатів спеціального посланця-інженера для ознайомлення з гірничою справою[329]. Пізніше, у період з 20 серпня 1931-го по 16 березня 1932 року, на політбюро питання геології і географії Колими обговорювалися не менше 1.1 разів — до дискусії часто долучався і сам Сталін. Як і для обговорень комісії Янсона щодо питань організації ГУЛАГу, для цих дискусій політбюро, за словами історика Девіда Нордлендера, характерною була «не ідеалістична риторика соціалістичного будівництва, а практична мова інвестиційних пріоритетів і фінансової прибутковості». У подальшому листуванні Сталіна з Берзіном порушуються питання продуктивності праці в’язнів, норм виробітку і обсягів продукції; про ідеали виправлення в’язнів не йшлося жодного разу[330].

З іншого боку, хист Берзіна до створення позитивного враження для «зовнішнього використання» може бути саме тим, що було потрібно радянському керівництву. Хоча згодом Дальстрой буде поглинутий безпосередньо адміністрацією ГУЛАГу, однак на початковому етапі трест публічно завжди подавався як незалежне утворення, такий собі виробничий конгломерат, який з ГУЛАГом не має взагалі нічого спільного. Влада тихцем створила Сєввостлаг — табір ГУЛАГу, який «здавав в оренду» своїх в’язнів трестові Дальстрой. На практиці ж ці дві установи не конкурували між собою. Начальник Дальстрою був також і начальником Сєввостлагу, і ніхто не мав стосовно цього жодних сумнівів. Однак на папері вони були самостійними і подавалися як різні установи[331].

У такій організації була певна логіка. Наприклад, Дальстрою потрібно було залучати добровольців, особливо інженерів і жінок шлюбного віку (осіб обох цих категорій на Колимі завжди не вистачало), і Берзін провів багато вербувальних кампаній, намагаючись переконати «вільних працівників» переїжджати до краю; для цього навіть було влаштовано спеціальні контори у Москві, Ленінграді, Одесі, Ростові та Новосибірську[332]. З самої лише цієї причини Сталін і Берзін могли прагнути того, щоб Колима не пов’язувалася надто тісно з ГУЛАГом, побоюючись, що такий зв’язок відлякуватиме потенційних працівників. Такі махінації, хоча цьому й немає прямих доказів, також могли влаштовуватися і для зовнішнього світу. Як і радянська деревина, колимське золото мало продаватися безпосередньо на Заході — в обмін на вкрай необхідну техніку й устаткування. Можливо, цим також пояснюється, чому радянське керівництво прагнуло зробити так, щоб колимські золоті копальні якомога більше були схожими на «нормальні» підприємства. Бойкот радянського золота міг принести набагато більше шкоди, ніж бойкот деревини.

У будь-якому разі особиста участь Сталіна у колимському проекті від самого його початку була надзвичайно активною. 1932 року він вимагав щоденних звітів про становище у золотодобувній промисловості і, як уже зазначалося, цікавився подробицями геологічної розвідки та виконання норм на Дальстрої. Він відряджав у табори інспекторів і вимагав від керівників Дальстрою частих приїздів до Москви. Виділення грошей Дальстрою політбюро супроводжувало детальними вказівками стосовно їх витрачання, як це робилося щодо Ухтпечлагу[333].

Втім, «незалежність» Дальстрою не була повною фікцією. Хоча Берзін справді виконував вказівки Сталіна, йому вдалося залишити про себе пам’ять на Колимі — настільки, що «епоху Берзіна» пізніше згадуватимуть з деякою ностальгією. Виглядає на те, що Берзін розумів своє завдання дуже просто: його робота полягає в тому, щоб в’язні добували якомога більше золота. Він не був зацікавлений у тому, щоб морити їх голодом, чи убивати їх, чи карати — значення мали тільки показники виробітку. Тому за першого начальника Дальстрою умови зовсім не були такими суворими, якими вони стали пізніше, а в’язні не так голодували, як голодуватимуть. Почасти внаслідок цього видобуток золота на Колимі за перші два роки діяльності Дальстрою зріс у вісім разів[334].

Правда, перші роки були так само, як і всюди, позначені хаосом і дезорганізацією. 1932 року в регіоні працювало близько десяти тисяч в’язнів — серед них були групи в’язнів-інженерів та інших фахівців, знання й уміння яких чудово відповідали завданням, що перед ними стояли, — поряд із більш як трьома тисячами добровольців «вільнонайманих» — працівників таборів, які не були в’язнями[335]. Велику кількість людей супроводжували високі показники смертності. З 16 тисяч в’язнів, які прибули на Колиму в перший рік керівництва Берзіна, лише 9928 дісталися живими Магадана[336]. Їх, погано вдягнених і незахищених, чекали снігові бурі: ті, хто вижив у перший рік, потім стверджуватимуть, що живими залишилися тільки половина[337].

Втім, коли минув період початкового безладу, становище поступово поліпшилося. Берзін напружено працював для покращення умов життя, очевидно, вважаючи, що для добування великих кількостей золота в’язням потрібне тепло і добра їжа. В результаті цього, пише Томас Сговіо, американець — в’язень Колими, табірні «старожили» тепло згадували правління Берзіна: «Коли мороз був більший за мінус 60, їх не посилали на роботу. Кожного місяця їм давали три дні відпочинку. Їжі було досить, і вона була поживною. Зекам давали теплий одяг — хутряні шапки і валянки»[338]. Ще один колимський в’язень, Варлам Шаламов, чиї «Колимські оповідання» — серед найстрашніших в усій літературі про радянські табори, також писав про період Берзіна як про часи, коли були «чудова їжа, одяг, робочий день взимку 4–6 годин, влітку — 10 годин, колосальні заробітки для в’язнів, що давали їм змогу допомагати сім’ям і повертатися після терміну на материк забезпеченими людьми… Тодішні кладовища в’язнів такі нечисленні, що можна подумати, що колимчани — безсмертні»[339].

За кращих, ніж вони будуть пізніше, умов життя табірне керівництво також ставилося до в’язнів з більшою людяністю. У той час межа між вільнонайманим добровольцем і в’язнем не була чіткою. Ці дві групи нормально між собою спілкувалися; в’язням іноді дозволялося залишати бараки і жити у «вільних» селищах, їх могли підвищувати — можна було стати охоронцем чи геологом або інженером[340]. Марії Йоффе, висланій на Колиму в середині 1930-х років, було дозволено мати книжки і папір; вона згадує, що більшості висланих сімей дозволялося жити разом[341].

У той час в’язням також дозволялося — до певної міри — брати участь у політичному житті. Як і Біломорський канал, Колима породжувала своїх ударників і стахановців. Один в’язень став навіть «інструктором зі стахановських методів праці» Дальстрою, а в’язні, що добре працювали, отримували значки «Колимський ударник»[342].

Як і в Ухтпечлагу, інфраструктура на Колимі дуже швидко ускладнювалася. У 1930-ті роки в’язні збудували не лише шахти, а й доки і хвилерізи у магаданському порту, а також єдину в краї велику дорогу, Колимську трасу, що веде з Магадана на північ. Більшість лагпунктів Сєввостлагу знаходилися вздовж цієї дороги; часто їх називали за відстанню від Магадана (наприклад, «Табір 47-й кілометр»). В’язні також побудували і саме місто Магадан, яке 1936 року мало 15 тисяч мешканців і далі продовжувало зростати. Повернувшись до міста 1947 року, відбувши кілька років у віддаленіших таборах, Євгенія Гінзбург «ледь не зомліла від здивування і захоплення» швидкістю зростання Магадана: «Лише за кілька тижнів я помітила, що великі будинки можна порахувати по пальцях. Але в той час це справді було для мене великим містом»[343].

Насправді Гінзбург була однією з небагатьох, хто звернув увагу на цей цікавий парадокс. Дивно, але правда: на Колимі, як і в Комі, ГУЛАГ повільно ніс цивілізацію — якщо це можна так назвати — до віддалених пусток. Там, де раніше були самі лише ліси, будувалися дороги; на болотах з’являлися будинки. Корінні народи відсувалися, щоб звільнити простір для міст, заводів і залізниць. Через багато років одна жінка, дочка табірного кухаря з віддаленого поселення Локчимлагу, одного з лісових таборів Комі, згадувала у розмові зі мною, яким було життя, коли табори ще діяли: «О-ох, овочів був цілий склад, на полі повно гарбузів, а не така гола пустка, як тепер». Вона з відразою махнула рукою в напрямку маленького села, яке стоїть тепер на місці колишніх табірних штрафних ізоляторів: «І тут було справжнє електричне освітлення, а начальники на своїх великих машинах майже кожного дня приїжджали і від’їжджали…»

Гінзбург більш яскраво пише про те саме враження:

«Незбагненне людське серце! Адже я всією душею проклинаю того, кому спало на думку будувати місто у цій вічній мерзлоті, прогріваючи її кров’ю, потом і сльозами невинних людей. І в той самий час я явно відчуваю якусь безглузду гордість… Як він виріс, яким красивим став за сім років моєї відсутності, наш Магадан! Просто не впізнати. Я милуюся кожним ліхтарем, кожним шматком асфальту і навіть афішею, що сповіщає про постановку у Будинку культури спекгаклю — оперети «Принцеса доларів». Напевно, тому що нам дорогий кожний шматок нашого життя, навіть найгіркіший»[344].

На 1934 рік розширення ГУЛАГу на Колимі, у Комі, в Сибіру, в Казахстані та інших районах Радянського Союзу відбувалося за зразком Соловецького табору. На тому першому етапі недбалість, хаос і неорганізованість спричинилися до численних смертей. Навіть без відвертого садизму немислима жорстокість охорони, яка ставилася до в’язнів, як до худоби, призводила до величезних страждань.

Водночас із плином часу система, здавалося, починає з коливаннями внормовуватися. Досягши свого піку 1933 року, знизився рівень смертності — голод відступив, поліпшилася організація в таборах. За офіційною статистикою, рівень смертності становив близько 4%[345]. Ухтпечлаг добував нафту, Колима — золото, табори в Архангельській області валили ліс. У Сибіру будувалися дороги. Помилок і нещасть було більш ніж досить, але так само було і всюди в СРСР. Темпи індустріалізації, брак планування і нестача добре підготовлених фахівців робили нещасні випадки і надмірні витрати неминучими, про що, звичайно ж, знали начальники великих будов і підприємств.

Незважаючи на невдачі, ОГПУ швидко перетворювалося на один із найпотужніших економічних суб’єктів у країні. 1934 року Дмитлаг, табір, що будував канал Москва-Волга, мав у своєму розпорядженні майже 200 тисяч в’язнів — більше, ніж було задіяно на будівництві Біломорського каналу[346]. Виріс також і Сиблаг — 63 тисячі в’язнів, а Дальлаг за чотири роки від дня свого заснування збільшив кількість в’язнів більш як утричі — 1934 року їх там було 50 тисяч. По всьому Радянському Союзу створювалися нові табори: Сазлаг в Узбекистані — його в’язні працювали в колгоспах; Свірлаг біля Ленінграда — там в’язні валили ліс і виготовляли вироби з дерева для міста; Карлаг у Казахстані, де були в’язні-колгоспники, робітники і навіть рибалки[347].

І також саме 1934 року ОГПУ було вкотре реорганізовано і перейменовано, почасти — відповідно до його нового статусу і відповідальності. Того року таємна поліція офіційно стала Народним комісаріатом внутрішніх справ і отримала новий широковідомий акронім — НКВД [народный комиссариат внутренних дел]. Під цим новим іменем НКВД тепер контролювало понад мільйон в’язнів[348]. Але порівняний спокій тривав недовго. Несподівано система опинилася на краю повного перевороту, революції, яка однаково нищитиме і господарів, і рабів.

Розділ 6

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР І ЙОГО НАСЛІДКИ

Это было, когда улыбался