Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград.

И когда, обезумев от муки,

Шли уже осужденных полки,

И короткую песню разлуки

Паровозные пели гудки.

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных марусь.

Анна Ахматова. Реквием 1935–1940.[349]

Кажучи об’єктивно, роки 1937 і 1938 — пам’ятні як роки Великого терору — не були найсмертоноснішими в історії таборів. Не були вони й часом, коли система досягла найбільших розмірів: кількість в’язнів у наступному десятилітті буде набагато більшою і досягне піку набагато пізніше, ніж це зазвичай вважається, — 1952 року. Незважаючи на неповноту доступної статистики, очевидно, що смертність у таборах зростала як у період голодомору на селі у 1932–1933 роках, так і в найгірші моменти Другої світової війни — у 1942-му і 1943-му, коли загальна кількість людей, що відбували вироки у трудових таборах, в’язницях і таборах для військовополонених, становила близько чотирьох мільйонів[350].

В історичному аспекті також можна стверджувати, що важливість 1937 і 1938 років є перебільшеною. Навіть Солженіцин скаржився на тих, хто засуджував злочини сталінізму, «чіпляючись до років, що кісткою застрягнули нам у горлі, 37-й і 38-й», і в одному сенсі він має рацію[351]. Все ж таки Великому терору передували два десятиліття репресій. Від 1918 року і далі проводилися масові арешти і масові депортації, спершу опозиційних політиків на початку 1920-х років, потім «саботажників» у кінці 1920-х, потім куркулів на початку 1930-х. Всі ці епізоди масових арештів супроводжувалися регулярними полюваннями на відповідальних за «суспільні безпорядки».

У свою чергу, за Великим терором іде навіть ще більше арештів і депортацій — поляків, українців і прибалтів з територій, захоплених 1939 року; червоноармійців-«зрадників», захоплених у полон ворогом; звичайних людей, які опинилися не по той бік фронту після вторгнення нацистів 1941 року. Пізніше, 1948 року, будуть нові арешти колишніх в’язнів таборів, а ще пізніше, перед самою смертю Сталіна, масові арешти євреїв. Незважаючи на те, що жертви 1937 і 1938 років, ймовірно, були людьми більш відомими, і на те, що ніколи вже не повторюватиметься щось подібне до «показових судових процесів» тих років, про арешти Великого терору найкраще буде говорити не як про зеніт репресій, а як про одну з незвичайних хвиль репресій, які прокочувалися країною в часи правління Сталіна: Великий терор завдав потужнішого удару еліті — старим більшовикам, провідним членам партії і воєначальникам, — загалом торкнувся більшої кількості суспільних верств і вилився у незвичайно велику кількість смертних вироків.

Проте в історії ГУЛАГу 1937 рік є по-справжньому межовим. Бо саме цього року радянські табори на певний час трансформувалися з в’язниць, якими керували байдужі тюремники і в яких люди гинули через нещасні випадки, на справжні табори смерті, де людей свідомо виснажували роботою до смерті або й просто вбивали у набагато більших кількостях, ніж це було раніше. Хоча така трансформація була далеко не послідовною і хоча умисна згубність таборів 1939 року таки пішла на спад — показники смертності зростатимуть і спадатимуть відповідно до обставин воєнного й ідеологічного характеру аж до смерті Сталіна 1953 року — Великий терор однаковою мірою позначився на свідомості і табірних охоронців, і в’язнів[352].

Як і решта країни, населення ГУЛАГу могло спостерігати ознаки наближення терору. Після досі не розкритого вбивства популярного ленінградського партійного лідера Сергія Кірова у грудні 1934 року Сталін видав низку указів, що надавали НКВД набагато ширших повноважень арештовувати, судити і страчувати «ворогів народу». Всього за кілька тижнів двоє провідних більшовиків, Камєнєв і Зінов’єв — обидва колишні опоненти Сталіна, — стали жертвами цих указів і були заарештовані разом з тисячами своїх справжніх і гаданих прихильників — багато з них були ленінградцями. Після цього було проведено масові виключення з партії, хоча, необхідно відзначити, вони не були масовішими за виключення, що проводилися раніше у 1930-ті роки.

Поволі чистка ставала кривавішою. Протягом весни і літа 1936 року сталінські слідчі працювали з Каменєвим і Зінов’євим, а також з групою колишніх прихильників Льва Троцького, готуючи їх до «зізнання» на великому відкритому процесі, який і відбувся у серпні. Усіх підсудних разом з численними родичами після нього було страчено. Далі настала черга інших провідних більшовиків, серед них — і харизматичного Миколи Бухаріна. І тут також потерпіли члени родин.

Манія арештів і страт поширювалася партійною ієрархією і суспільством. З самої гори її підштовхував Сталін, використовуючи терор для знищення своїх ворогів, створення нового класу вірних йому керівників, залякування радянського населення — і наповнення концентраційних таборів. Починаючи з 1937 року він підписував розпорядження, які розсилалися начальникам НКВД на місцях, з вимогами щодо кількості арештованих (без зазначення причини) по кожному регіону. Деяким слід було виносити вироки «першої категорії» — до страти, а іншим давати «другу категорію» — ув’язнення в концентраційних таборах терміном від восьми до десяти років. «Найнебезпечніших» з останніх слід було поміщати у спеціальні політичні в’язниці — з тим, щоб вони не могли «справляти згубного впливу» на інших в’язнів. Деякі науковці висловлюють припущення, що квоти НКВД для різних частин країни складалися відповідно до уявлення про концентрацію «ворогів» у тому чи тому регіоні. З іншого боку, тут взагалі може не бути жодного зв’язку[353].

Ці накази дуже нагадують розпорядження чиновника, що розробляє п’ятирічний план. Ось, наприклад, один такий документ, датований 30 липня 1930 року: