Розділ «ЧАСТИНА I ПОХОДЖЕННЯ ГУЛАГу 1917–1939»

Очевидно, дехто ніс і ножі, які вони потім пустили в хід проти тих, хто їх розстрілював біля села Сандормох у Північній Карелії — деякі охоронці зазнали тяжких поранень. Після цього інциденту НКВД перед розстрілом роздягало усіх в’язнів до нижньої білизни. Пізніше співробітника НКВД, відповідального за цю операцію, було нагороджено — чим саме, невідомо, в архіві зберігся лише запис про «цінний подарунок» — за доблесть у виконанні цього завдання. Через кілька місяців розстріляють і його самого[392].

У Соловецькому таборі відбір в’язнів для вбивства здається випадковим. Однак у деяких таборах адміністрація користалася можливістю позбутися особливо проблемних в’язнів. Саме це могло відбуватися у Воркуті, де багато таких відібраних в’язнів були троцькістами — справжніми прихильниками Троцького; дехто з них брав участь у табірних страйках та інших протестах. Свідок стверджує, що на початку зими 1937–1938 років воркутинська адміністрація ізолювала близько 1200 в’язнів — переважно троцькістів та інших політичних з невеликою часткою серед них кримінальних злочинців — на закинутому цегельному заводі у великих «переповнених» наметах. В’язням зовсім не давали гарячої їжі: «денний пайок складався з 400 грамів черствого хліба»[393]. Тут вони залишалися до кінця березня, коли з Москви прибула група співробітників НКВД. Вони створили «спеціальну комісію» і викликали в’язнів групами по 40. В’язням говорили, що їх відправлятимуть на етап. Кожному давали шматок хліба. В’язні у наметах чули, як вони відходили — «а потім звуки пострілів».

Атмосфера у наметах стала нестерпною. Якийсь селянин, засуджений за спекуляцію — продаж власного поросяти на базарі, — лежав на нарах з відкритими очима, ні на що не реагуючи. Час від часу він стогнав: «Що в мене спільного з вами, політичними? Ви боролися за владу, за чини, а мені потрібне лише моє життя». Ще один чоловік, за словами свідків, вчинив самогубство. Двоє збожеволіли. Нарешті, коли залишилося близько 100 осіб, розстріли припинилися — так само зненацька і без пояснень, як і почалися. Московське начальство повернулося додому. В усьому таборі було вбито близько двох тисяч в’язнів.

Таку роботу Сталін і Єжов не завжди доручали приїжджим з Москви. Для пришвидшення процесу по всій країні НКВД також організовувало «трійки», які діяли і в таборах, і поза ними. Трійка — це три особи, як правило, керівник обласного НКВД, перший секретар обласного комітету партії і представник прокуратури або місцевого виконкому. Разом вони мали право заочно виносити вироки — без судді, присяжних, адвокатів і слідства[394].

Трійки працювали швидко. 20 вересня 1937 року — день абсолютно типовий — трійка Карельської республіки винесла вироки 231 в’язневі Біломорського каналу — Белбалтлагу. При десятигодинному робочому дні без перерв на розгляд долі кожного в’язня припадає менш як три хвилини. Більшість із цих засуджених уже отримали перші вироки набагато раніше, на початку 1930-х років. Тепер їх звинуватили у нових злочинах, зазвичай пов’язаних з поганою поведінкою або поганим ставленням до табірного життя. Серед них колишні політичні — меншовики, анархісти, соціал-демократи і колишня черниця, яка «відмовляється співпрацювати з радянською владою», а також куркуль, що працював у таборі кухарем. Його звинуватили у розпалюванні невдоволення серед робітників-стахановців. Він, за твердженнями керівництва, навмисно створював «довгі черги, в яких вони мали вистоювати, а першим видавав їжу звичайним в’язням»[395].

Ця істерія тривала недовго. У листопаді 1938 року масові розстріли зненацька припинилися — як у таборах, так і по всій країні. Можливо, чистка зайшла надто далеко, навіть на думку Сталіна. Можливо, вона просто досягла того, чого мала досягти. Чи, можливо, вона завдавала надто великої шкоди все ще слабкій економіці. Та хоч би якою була причина, Сталін 1939 року сказав на з’їзді Комуністичної партії в Москві, що чистка супроводжувалася «більшою кількістю помилок, ніж можна було очікувати»[396].

Ніхто не вибачався і не каявся, майже нікого не покарали. Лише за кілька місяців до того Сталін розіслав циркуляр усім начальникам НКВД, вітаючи їх із «завданням нищівної поразки шпигунсько-підривним агентам іноземних розвідок» і з «очищенням країни від підривних, бунтівних і шпигунських кадрів». Тільки після цього він відзначив деякі «недоліки» операції, такі як «спрощені слідчі процедури», брак свідчень і підкріплення доказами[397].

Не припинилася повністю і чистка в самому НКВД. 1938 року Сталін усунув з посади нібито винуватця «помилок» Миколу Єжова і засудив його до страти. Вона відбулася 1940 року, після прохань Єжова зберегти йому життя (так само перед ним робив Ягода): «Скажіть Сталіну, що я помру з його іменем на устах»[398].

Жертвами чистки разом з Єжовим стали і його протеже — так само, як друзі Ягоди кількома роками раніше. Одного дня Євгенія Гінзбург зауважила, що тюремні правила, які висіли на стіні її камери, кудись зникли. Коли вони з’явилися знову, лівий верхній куток аркуша, де раніше стояв напис «Затверджую. Генеральний комісар державної безпеки Єжов», було заклеєно білим папером. Але зміни на цьому не скінчилися: «Першого разу заклеїли прізвище Вайншток [начальник тюрми] і замінили його на прізвище Антонов. На другий раз заклеїли й Антонова, а на його місці написали: Головне тюремне управління. "Так воно надійніше, — сміялися ми, — міняти не доведеться"»[399].

Продуктивність табірної системи продовжувала котитися донизу. 1937 року в Ухтпечлагу масові розстріли, зростання кількості хворих і ослаблених в’язнів та втрати серед в’язнів-фахівців спричинилися до стрімкого падіння виробництва проти попереднього року. В липні 1938 року для обговорення значного дефіциту Ухтпечлагу було скликано спеціальну комісію ГУЛАГу[400]. Також впала продуктивність колимських золотих копалень. Навіть великий притік нових в’язнів не зміг вивести загальні показники видобутку на порівнянний з ранішим рівень. Перед зняттям з посади сам Єжов закликав до виділення більших коштів для оновлення застарілої гірничої техніки Дальстрою — начебто в цьому полягала проблема[401].

Тим часом начальник Белбалтлагу — той самий, що так хизувався своїм успіхом в очищенні адміністративного персоналу табору від політичних в’язнів, — скаржився на «крайню нестачу адміністративного і технічного персоналу». Чистка зробила технічний персонал табору очевидно політично «здоровішим», — обережно писав він, — але вона також і «збільшила нестачу». Наприклад, у чотирнадцятому підрозділі табору було 12 500 в’язнів, з них тільки 675 не політичні. Однак більшість з них були засуджені за дуже тяжкі кримінальні злочини, що не давало їм змоги працювати на технічних і адміністративних посадах, а 184 були неписьменні — і тільки 70 можна було використовувати як писарів та інженерів[402].

За даними офіційної статистики, загальний оборот у таборах НКВД знизився з 3,5 мільярда рублів 1936 року до двох мільярдів рублів 1937-го. Валове виробництво у таборах також знизилося — з 1,1 мільярда рублів до 945 мільйонів[403].

Нерентабельність і кричущо погана організація таборів, як і зростання кількості хворих і померлих в’язнів, не залишилися непоміченими у Москві, де під час партійних зборів осередку центральної адміністрації ГУЛАГу відбулися дуже відверті обговорення табірної економіки. На зборах у квітні 1938 року один з чиновників скаржився на «хаос і безлад» у таборах в Республіці Комі. Він також звинувачував табірне начальство Норильська за створення «погано спланованого» нікелевого виробництва і марнування внаслідок цього значних коштів. При тих обсягах грошей, які були витрачені на створення нових лісових таборів, — нарікав інший адміністратор, — «ми могли очікувати більшого. Наші табори організовані несистематично. Головні будівлі зведено у грязюці, і тепер їх треба переносити».

На квітень 1939 року скарги посилилися. У північних таборах склалося «особливо тяжке становище із забезпеченням продуктами», що призвело до «величезного відсотка ослаблених працівників, величезного відсотка в’язнів, які не можуть працювати взагалі, і високого рівня смертності й рівня захворюваності»[404]. Того ж року Рада народних комісарів визнала, що до 60% в’язнів таборів потерпають від пелагри та інших захворювань, пов’язаних з поганим харчуванням[405].

Звичайно ж, відповідальність за ці проблеми лежала не тільки на Великому терорі. Як уже відзначалося, навіть лісові табори Френкеля, якими так захоплювався Сталін, насправді ніколи не були прибутковими[406]. Праця в’язнів завжди була — і завжди буде — набагато менш продуктивною, ніж вільна праця. Але цей урок ще не було засвоєно. Коли у листопаді 1938 року Миколу Єжова було усунуто від влади, його наступник на посаді керівника НКВД Лаврентій Берія майже відразу ж почав змінювати табірний режим і правила, раціоналізувати їх — усе це з метою повернути їх туди, де вони, на думку Сталіна, мали знаходитися: у серце радянської економіки.

Берія не дійшов — ще не дійшов — висновку про те, що табірна система за самою своєю природою є непродуктивною і марнотратною. Здається, що тоді він був переконаний у некомпетентності керівників табірної системи. Тоді він був сповнений рішучості перетворити табори на справді прибуткову частину радянської економіки — цього разу в дійсності.

Ні тоді, ні пізніше Берія не звільняв з таборів значних кількостей несправедливо засуджених в’язнів (хоча НКВД звільнило декого з таких в’язнів з тюрем). Табори ні тоді, ні пізніше не стали хоч якось гуманніші. Дегуманізація «ворогів» продовжувала домінувати у мові охоронців і адміністрації до самої смерті Сталіна. Продовжувалося злочинне поводження з політичними — а насправді з усіма в’язнями: 1939 року, під пильним особистим наглядом Берії, перші в’язні почали працювати на колимських уранових копальнях — фактично без жодного захисту від радіації[407]. Берія змінив тільки один аспект системи: він наказав начальникам таборів тримати більше в’язнів живими і краще їх використовувати.

Хоча це ніколи відверто не проголошувалося, Берія також послабив заборону «наймати» політичних в’язнів з інженерною, науковою та технічною підготовкою для роботи на інженерних посадах у таборах. Табірні начальники на низовому рівні все ще насторожено ставилися до використання політичних в’язнів як «спеціалістів» — і так триватиме до смерті ГУЛАГу в середині 1950-х років. 1948 року різні гілки апарату безпеки все ще продовжуватимуть сперечатися стосовно того, чи потрібно забороняти політичним в’язням працювати як фахівцям; дехто твердив, що це надто небезпечно з політичних міркувань, інші заявляли, що без них таборам надто тяжко працювати[408]. Хоча Берія так ніколи і не розв’язав цієї дилеми. Він надто сильно прагнув зробити НКВД продуктивною частиною радянської економіки для того, щоб дозволити усім найвидатнішим науковцям та інженерам — в’язням ГУЛАГу — відморожувати собі руки і ноги на Далекій Півночі. У вересні 1938 року він почав організовувати спеціальні групи і лабораторії для ув’язнених науковців, які серед в’язнів називалися шарашки. Солженіцин, який сам працював на шарашці, описав одну з них — «особливий таємний номерний науково-дослідний інститут» — у романі «У першому колі».

«До старої будівлі підмосковної семінарії, завчасно обнесеної колючим дротом, привезли півтора десятка зеків, викликаних з таборів… [Шарашка] займалася розпакуванням численних ящиків, притягнутих трьома поїздами з Німеччини; захоплювала зручні німецькі стільці і столи; сортувала… апаратуру»[409].

Спочатку шарашки називалися «особливими конструкторськими бюро». Потім вони відомі під збірною назвою «Четвертого особливого відділу» НКВД, у них працювало близько тисячі науковців. У деяких випадках Берія особисто відшукував талановитих науковців і наказував перевезти їх до Москви. Агенти НКВД давали їм помитися, постригтися, поголитися й відпочити — і відправляли до тюремних лабораторій. Серед найважливіших «знахідок» Берії — авіаконструктор Туполєв, який прибув до своєї шарашки, несучи мішок зі шматком хліба і кількома грудками цукру (він відмовився віддавати ці запаси, навіть коли йому сказали, що годуватимуть краще).