Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких із цих загрозливих протиріч був досягнутий певний прогрес. У червні і серпні Кравчук і Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про розділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Деякі зрушення відбулися і в питанні про ядерне роззброєння. Втім, у розв’язанні складного і делікатного завдання перебудови давніх нерівноправних взаємин між Росією і Україною залишається ще багато того, що потребує подальшої праці.
Внутрішня політика. Якщо досягнення нової держави на міжнародному рівні є досить значними, про внутрішню політику цього сказати не можна. В цій галузі уряд поки може пишатися тільки одним, але важливим досягненням; опинившись віч-на-віч з вибухонебезпечною ситуацією, він зумів зберегти громадянський мир і уникнути етнічних конфліктів в країні, які тривають у багатьох колишніх республіках. Незважаючи на те, що 70 % офіцерського корпусу було російським, має місце певний прогрес у переформуванні майже 3 млн радянських солдатів в українську армію. Міністр оборони Костянтин Морозов планує скоротити цю величезну силу до 300—400 тис. При цьому українська армія була і залишиться однією з найбільших в Європі.
Але все це перекривається нездатністю уряду контролювати економічну ситуацію, яка швидко погіршується. Звичайно, проблеми, які виникли перед ним, не можна розв’язати відразу. Жодна з колишніх радянських республік, яка зіткнулася з подібними труднощами, не досягла помітних успіхів в їх подоланні. Проте протягом більше ніж року уряд Вітольда Фокіна залишався надзвичайно кволим і нездатним на якісь конструктивні дії. Більше того, він значно ускладнив усі проблеми, допустивши неймовірне зростання корупції і зловживань серед урядових чиновників. Час був утрачений, і це дорого коштувало громадянам України.
Уряд також не поспішав із розв’язанням головних проблем державного будівництва. Зокрема, протягом року не була прийнята Конституція, яка б визначила напрями цього процесу. В результаті залишається без відповіді питання про те, бути Україні президентською чи парламентською республікою. Це означає, що проблема розподілу повноважень між виконавчою і законодавчою владою не з’ясована. Спочатку президент Кравчук зробив спробу розширити свої повноваження і встановити міцну виконавчу владу. Він призначив своїх представників в областях, створив дорадчий орган — Думу і видав серію указів, які мали силу закону. Але восени 1992 р. з ним став конкурувати парламент, очолюваний Іваном Плющем. Все це поширювало непевність у розподілі повноважень, заплутувало систему влади.
Невирішеним залишається і питання про те, чи буде Україна унітарною, централізованою державою, як, наприклад, Франція, чи вона буде розбудовуватися як федеративна держава, подібно до Німеччини. Питання ускладнюється прагненням колишньої комуністичної номенклатури утримати контроль над своїми старими вотчинами та негативною реакцією деяких частин суспільства, зокрема русифікованих південно-східних районів на те, що вони вважають «націоналістичною політикою Києва». Результатом стало виникнення сепаратистських тенденцій у Донбасі, Закарпатті і найбільш явно — у Криму. Користуючись підтримкою Росії, комуністичні ортодокси, які залишилися при владі в Криму, 30 червня 1992 р. примусили Київ визнати автономний статус півострова.
Чимдалі повніше проявляється двоїстий характер внутрішньої політики. З одного боку, нібито діють міністерства, закони, представники президента, його розпорядження. З другого боку, справжня влада на місцях залишається в руках обласних Рад, директорів підприємств і голів колгоспів, більшість яких є ті ж комуністи, які «грають власну гру». Спостерігаючи хаотичну ситуацію, що складається в Україні, деякі оглядачі доходять висновку, що тут діють лише два закони: закон Мерфі та закон джунглів.
Проблема значно ускладнюється виникненням найрізноманітніших політичних партій. Справа в тому, що для багатьох колишніх радянських громадян уроки життя в умовах політичного плюралізму виявилися вельми важкими. Дехто ностальгічно згадує найпростішу систему, за якої одна партія контролює все. Перебудова розладнала цю систему, коли дозволила формування опозиційних груп. Проте коли протягом одного року незалежності були засновані близько 15 партій, стало досить важко проводити межу між плюралізмом і анархією. У більшості випадків нові партії були погано організованими, не чисельними і слабкими. Ці формування, як зазначалося, лише ускладнюють політичне життя, але й без них була б неможливою справжня демократія.
Політичні та ідеологічні розбіжності найбільшою мірою поширені в так званому демократичному табори. Подібно до інших масових рухів — «Солідарності)» в Польщі або «Саюдісу» в Литві — після досягнення, хай формального, багатьох своїх цілей Рух переживав серйозну кризу з самовизначенням. Деякі його лідери, зокрема Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь, закликали до того, щоб зберегти Рух як фронт демократичних об’єднань та партій, чиїм першорядним завданням було б створення солідного політичного грунту нової Української держави. Це означало, що Рух мас перейти більше до співробітництва, ніж до конфронтації з урядом. Але інша фракція, очолена Вячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі доти, поки вона не буде усунена від влади. Тому Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. Ці розбіжності, підсилені особистими амбіціями та ворожнечею лідерів Руху, призвели до розчарування багатьох його членів і різкого падіння їхньої чисельності. Спроби компромісу виявилися невдалими, і на четвертих зборах Руху 6 грудня 1992 р. він фактично перетворився на політичну партію, очолену Чорноволом, яка налічує близько 55 тис. членів. З точки зору впливу і підтримки в масах це вже не що інше, як тінь попередньої організації.
Тим часом інші лідери демократичного табору сформували власні партії. Серед них — найчнсельніша і добре організована Українська республіканська партія (12 тис. членів), яку спочатку очолював Левко Лук’яненко, а потім Михайло Горинь. У числі інших варто згадати Демократичну партію України, яку очолював спочатку Юрій Бадзьо, а згодом Володимир Яворівський, та Селянську демократичну партію. У серпні 1992 р. вони разом із «Просвітою», Товариством української мови та Спілкою українських студентів сформували коаліцію —Український конгрес національно-демократичних сил, головна мета котрого — підтримка президента в розбудові держави. Ще одна коаліція з’явилась того ж року — об’єднання «Нова Україна». Провідну роль тут відіграє Партія демократичного відродження України на чолі з Володимиром Філенком, до всі входять також Соціал-демократична партія України, партія «зелених», профспілкові організації представники трудових колективів та бізнесу. Головна турбота цього об’єднання — прискорення економічних реформ. Крайнє праве крило представляють ультранаціональні партії і групи, які з’явилися завдяки підтримці певних кіл української діаспори: Спілка українських націоналістів, Українська національна асамблея та ОУН. Загальна кількість членів названих партій складає, за деякими оцінками, 45 тис.
У цьому контексті природним буде запитання: що ж трапилося з забороненою КПУ та трьома мільйонами її членів? Оскільки більшість рядових членів йшли у партію з кар’єристських міркувань, вони залишили цю організацію, коли належність до неї вже не давала ніяких переваг. Заборона КПУ налякала багатьох і сприяла масовому виходу з партії. Проте, незважаючи на всі ці невдачі, можна було сподіватись, що така всюдисуща і досвідчена організація збереже достатню кількість завзятих прибічників. Протягом місяця після розвалу Радянського Союзу вони з’явилися на арені, проголосили свою відданість ідеям комунізму і організувалися в Соціалістичну партію України, яку очолив Олександр Мороз. Хоча партія спершу налічувала досить скромну кількість членів — 30 тис., вона дістала підтримку багатьох представників колишнього радянського «істеблішменту», які втратили свої позиції, а також консервативних елементів населення. До того ж так звана «група 239», яка складає більшість у парламенті, належить до її прибічників.
Економічний занепад. Для простого громадянина України нескінченні політичні баталії «нагорі» ставали чимдалі менш цікавими. Більш того, у багатьох розвинулася відраза до політики як такої. Пояснити це можна невдачами політики та політиків, постійно зростаючою убогістю повсякденного життя. Адже радянський режим призвела до загибелі саме його нездатність розв’язати ці проблеми. Тепер з’явилася небезпека, що в тому випадку, якщо молода Українська держава не зможе ефективно подолати економічну кризу, її чекатиме така ж доля.
Одним із найпоширеніших аргументів на користь незалежності був той, що громадяни України зможуть покращити своє матеріальне становище, коли країна позбавиться економічної експлуатації Москви. Цей погляд підсилювався традиційним стереотипним уявленням про «багату Україну», благословенну землю, повну ресурсів, яка розквітне, якщо цими багатствами правильно розпорядитися. Однак цього не сталося. Навпаки, економічна ситуація погіршувалась далі. На початку 1993 р. вона стала катастрофічною.
Статистика є лишь досить блідим наближенням до гнітючої дійсності, але й вона дає про неї певне уявлення. З 1990 по 1992 р. валовий національний продукт зменшився на 14 %, а продуктивність праці — на 15 %. Знизилися стимули до праці, оскільки заробітна платня швидко втрачала свою вагу. Тільки в 1992 р. інфляція стрибнула до вражаючих 2000 %. Головною причиною цього стало те, що уряд збільшував грошову масу для фінансування численних підприємств, які потребували грошей все більше і більше. Іншим джерелом інфляції був галопуючий ріст цін на імпорт необхідних матеріалів, особливо на газ та нафтопродукти з Росії. Отже, той, хто приймав рішення, потрапив в безвихідну ситуацію: або йти на гіперінфляцію, або на безробіття. Навіть якщо люди могли купувати товарі по високих цінах, багато товарів першочергового попиту просто неможливо було знайти. Їх пошуки перетворилися на головне заняття більшості населення України. Тільки можливість споживати відносно велику кількість хліба і зернопродуктів давала змогу запобігти дефіциту продовольства. За деякими оцінками, більше половини населення України живе нижче рівна бідності (у 1989 р. таких було 15 %). Крім того, даються взнаки наслідків чорнобильської катастрофи: зокрема, на початку 1990-х років рівень смертності в Україні перевищив рівень народжуваності. Нарешті, масштабів епідемії набули корупція і злочинність.
Противники незалежності вбачають корінь зла у виході України зі складу СРСР. Це призвело до того, доводять вони, що фабрики відрізані від сировини і ресурсів в інших республіках, виробники і споживачі розділені кордонами нових держав, ускладнився грошовий обіг, виникли бар’єри на шляху торгівлі. На їхню думку, радянська економічна система була занадто взаємопов’язаною, щоб розділяти її, і тільки колективні зусилля колишніх республік дадуть змогу розв’язати їхні економічні проблеми.
Для прихильників незалежності економічний колапс став доказом фундаментальної хибності і невиправної природи радянської економічної системи. Вони доводять, що економічний спад почався у 1980-ті роки і постійно набирає силу. Погоджуючись із тим, що економічна співпраця з колишніми республіками, особливо з Росією, є справою необхідною, вони водночас наголошують на тому, що кожна країна має шукати власний шлях виходу з кризи, оскільки в кожної є власний набір специфічних особливостей і труднощів. Отож, стає дедалі яснішим, що незалежність спонукує громадян України більш реально оцінювати свої економічні умови і можливості. Вона також посилює розуміння того, що вони мають самі розв’язувати свої проблеми.
На перший погляд економічна міць України може здаватися вражаючою. Вона має декілька важливих виробництв, насамперед вугільне, металургійне та машинобудівне. Донедавна тут була зосереджена половина хімічних виробництв Радянського Союзу. Досить високим рівнем розвитку характеризувалося суднобудування. Добре розвинутим (за радянськими стандартами) було сільське господарство, яке в 1989 р. давало майже 21 % загальносоюзної продукції цієї галузі і більше половини цукру. Україна володіє 30 % світових запасів чорнозему. Вистачає порівняно дешевої робочої сили, до якої входить чимала кількість осіб із вищою і середньою освітою. До того ж республіка має досить високий науково-технічний потенціал.
Але при ближчому розгляді більшість цих показників виявляються доволі ілюзорними. Незважаючи на те, що деякі природні поклади, насамперед залізної руди та вугілля, дійсно є багатими, галузі, які їх експлуатують, перебувають на грані колапсу. Вартість видобутку вугілля більша, ніж прибутки від його продажу через застарілість технології. Металургійна промисловість також нагально потребує модернізації. Аби вийти з цього стану, потрібні величезні капіталовкладення, на які уряд просто неспроможний. Пошуки нових родовищ не принесли результатів, отже Україна як значний постачальник сировини може швидко вичерпатися. Робітники важкої промисловості незадоволені ситуацією, значна їх частина — це некваліфіковані робітники. До того ж близько 40 % виробництва промислової продукції України припадає на важку індустрію, яка була частиною гігантського військово-промислового комплексу СРСР і мала відповідну орієнтацію. Нарешті, більша частина індустріальних виробництв залишається джерелом забруднення навколишнього середовища. Отже, економіка, просто кажучи, приносить більше збитків, ніж дає прибутків.
Щодо аграрного сектора, то він не може піднятися через занепад промисловості. Тільки в 1992 р. його продуктивність знизилася на 15 %. Енергетична криза відчутно ускладнює збір і транспортування сільськогосподарської продукції. Крім того, село піднесло несподіваний і неприємний сюрприз. Століттями заповітною селянською мрією було володіти власною землею — і чим більшою ділянкою, тим краще. Однак тепер, коли з’явилася можливість повернення до приватних селянських господарств, вона не викликала особливого ентузіазму. Багатьох відштовхує протидія керівників колгоспів, які налякані можливістю втрати свого впливу, заздрість сусідів, труднощі з придбанням необхідних машин і техніки, нарешті, перспектива важкої праці. Не менш тривожною є втрата селянами традиційного почуття впевненості у своїх силах, відсутність прагнення до самостійності на землі. Звичайно, це результат довголітнього панування колгоспної системи. Ще більш послаблює сільське господарство зменшення чисельності сільського населення. З 1975 по 1990 р. воно скоротилося приблизно на 16 %, тобто на 17—20 млн чоловік. Хоча економічне значення села падає, воно все ж таки залишається вельми суттєвим. Мабуть, найнаочніше це проявляється в тому, що багато міських сімей витримують важкі часи саме завдяки родинним зв’язкам із селом та продуктовим ін’єкціям звідти.
Чи є якісь надії на те, що ситуація зміниться на краще? На жаль, дуже мало. Хоча проектів реформування економіки вистачає, втілення їх у життя іде надто повільно. Головна проблема в тому, що реалізувати їх покликані саме ті ж бюрократи (у більшості колишні комуністи), які не тільки не розуміють нагальності реформ, а й зовсім не бажають їх. А що ж Захід? Інтерес західного бізнесу до України зростає теж надто повільно. По-перше, західна економіка сама переживає спад; по-друге, в усьому світі є більш привабливі можливості вкладати капітали, ніж в Україні; по-третє, мало хто наважується на останнє, доки не з’ясується ситуація з приватною власністю і не почне нормально діяти банківська система. Отже, зрозуміло, що західні інвестиції навряд чи сприятимуть помітним зрушенням в економіці.
Оскільки далі терпіти відсутність будь-якого прогресу в реформах було вже просто неможливо, 30 вересня 1992 р. Вітольд Фоків іде у відставку, а прем’єр-міністром парламент затверджує колишнього директора одного з найбільших дніпропетровських заводів Леоніда Кучму — людину досить високої репутації. З самого початку новий прем’єр пропонує енергійний і реалістичний підхід до карколомних проблем, які постали перед ним, відверто заявивши, що Україна перебуває в стані не економічної кризи, а справжньої катастрофи. Отримавши від парламенту надзвичайні повноваження на строк шість місяців, вій запроваджує серію заходів, покликаних зрушити з місця реформи. Для багатьох уряд Кучми став останньою надією України.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» автора Субтельный Орест на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ“ на сторінці 47. Приємного читання.
TextBook