Чергову хвилю критики радянської системи в Україні здійняло широке невдоволення маніпуляціями уряду під час чорнобильської катастрофи. Особливе обурення викликала злочинна безпечність, із якою московські бюрократи приймали рішення, що так трагічно відбилися на житті населення України. До того ж чорнобильський апокаліпсис відкрив людям очі й на інші жахливі екологічні злочини: забруднення атмосфери, загибель річок, отруєння земель — усе те, що накоїли радянські планувальники в їхньому краї. Ці факти на тлі чимдалі занепадаючого життєвого рівня примусили багатьох навіть найлояльніших радянських громадян засумніватися в цінностях системи, в якій вони жили.
Увійшовши у смак критики, українці звернулися й до інших наболілих питань. Оскільки падіння статусу української мови завжди було однією з найнагальніших проблем, воно не тільки спонукало провідних українських письменників до більш сміливих виступів на цю тему, а й привело до утворення 11 лютого 1989 р. Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка — першої масової організації в республіці, яка не контролювалася партією. Важливим наслідком численних пристрасних дискусій щодо екології і статусу української мови стало те, що вони згуртували багатьох відомих письменників і висунули їх на передові позиції в критиці існуючого стану речей.
Невдовзі розпочалися спроби розібратися з «білими плямами» української історії. Причому не історики, а знову-таки письменники і журналісти першими сміливо порушували питання, які довгий час перебували під ідеологічним табу. Найбільш вражаючим було розкриття правда про голодомор 1932—1933 рр., який радянська історіографія намагалася стерти з людської пам’яті. Одночасно з’явилися сенсаційні повідомлення про відкриття масових поховань українців, розстріляних НКВС у 1930—40-х роках. Усвідомлення міри фальсифікації недавньої історії України збудило інтерес до нерадянських, національно орієнтованих інтерпретацій більш далекого минулого. Зацікавлення козацтвом як суто українським феноменом особливо проявилося у 1990 р., під час масових святкувань 500-ї річниці заснування Запорозької Січі. З’явилися статті, які трактували Мазепу та його спроби розірвати з Москвою не як зраду, а як прояв патріотизму. Колись зневажені спроби українських урядів 1917—1920 рр. досягти незалежності стали розглядатися як втілення законних прагнень народу. Навіть запекла боротьба УПА проти радянської влади тепер прославлялася, особливо в західних регіонах.
Разом з інтерпретаціями в національному дусі минулого України широку підтримку дістали національні символи. На превелике обурення можновладців український жовто-блакитний прапор, офіційно заборонений, з 1989 р. — спочатку в Західній Україні та в Києві — дедалі частіше майорів над майданами. Українці відновили в пам’яті слова забороненого національного гімну і прикріплювали на свій одяг «націоналістичний» тризуб. Ці символи відігравали подвійну роль: демонстрували підтримку національного відродження і водночас зневагу до радянської системи.
Протягом 1989 р. повільний, але дедалі зростаючий потік змін в Україні перетнув критичну межу: зі сфери словесних виправ він перейшов у царину політичної діяльності. Рішучим проривом стала виборча кампанія до Верховної Ради СРСР 26 березня. За західними стандартами вибори в Україні були задалекими від вільних, позаяк супроводжувалися численними випадками махінацій і тиску з боку партійного апарату. Незважаючи на це, номенклатурні кандидати зазнали чимало відчутних невдач. Разом із тим обурення виборчими маніпуляціями партійного апарату підвело його противників до усвідомлення необхідності більш дбайливо готуватися до наступної виборчої кампанії.
Рух. Протягом року на терені всього СРСР у великому числі з’являлися так звані «неформали», тобто офіційно не санкціоновані організації. За деякими підрахунками, їх загальне число сягало майже 30 тис. Як і можна було сподіватися, українські неформали — на зразок львівського «Товариства Лева» — найактивніші були в західних областях. На початку 1989 р. члени цих організацій за участю відомих письменників і науковців Києва заснували «Народний рух України за перебудову». На ознаку підтримки Руху газета Спілки письменників «Літературна Україна» надрукувала проект його програми. З часом, коли 8—10 вересня 1989 р. ця організація відбула свої установчі збори у Києві, вона налічувала вже 280 тис. членів. З кожним днем їх чисельність зростала. У своїй програмі Рух обстоював суверенітет української республіки, відродження української мови і культури, порушував екологічні проблеми, висловлювався за демократизацію політичної, економічної та соціальної системи. Особливий наголос робився на необхідності зміцнення єдності всіх етнічних груп в Україні, тому не випадково чимало росіян, євреїв та представників інших етнічних груп приєдналися до Руху. Отже, Рух, маючи широку соціальну, політичну і національну базу, не став переважно націоналістичною організацією. Його поява створила в Україні якісно нову ситуацію: вперше з часів встановлення радянської влади був кинутий виклик політичній монополії комуністичної партії.
Хоча народна підтримка Руху швидко зростала, він був нерівномірно представлений в різних регіонах України. Сфера його впливів значною мірою обмежувалася Західною Україною і київською інтелігенцією. У Східній та Південній Україні, де партія утримувала свою залізну хватку, підтримка Руху була мінімальною. Намагаючись оприлюднити свої цілі і здобути ширшу підтримку, Рух удався до найпопулярніших заходів «епохи гласності» — масових демонстрацій. Ще на початку 1988 р. у Львові відбулося кілька багатотисячних маніфестацій на підтримку національних вимог. Наступного року вони часто проводилися і в Києві. Наймасштабнішою акцією, організованою Рухом, став людський ланцюг 21 січня 1990 р. на честь річниці злуки ЗУНР і УНР 1919 р., який продемонстрував солідарність українців. Він простягнувся майже на 500 км від Львова до Києва і зібрав близько 300 тис. чоловік.
Рух не був єдиним організатором демократичних виступів, які відбувалися в Україні. У липні 1990 р. 250 тис. робітників русифікованих міст Донецька і Дніпропетровська провели масовий страйк, виступаючи проти привілейованого становища комуністичної партії. Спочатку вони не були схильні вважати себе союзниками Руху, який удавався їм занадто «націоналістичним». Втім із часом і завдяки впливу національно свідоміших гірників зі Львівської області (Червонограда) стало зрозумілим, що вони мають спільний грунт із Рухом.
Нові політики. В атмосфері нечуваної активності і підйому Україна підійшла до своїх перших порівняно вільних виборів. Це була виборча кампанія до Верховної і місцевих Рад. Суперництво розгорталося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінкської спілки, екологічних угруповань і численних «неформальних» організацій, та кандидатами від комуністичної партії. Оскільки останні мали в розпорядженні засоби масової інформації, впливові позиції, а також величезні фінансові ресурси, перші могли спиратися тільки на ентузіазм, власну енергію і протести проти згаданих переваг комуністів.
Результати виборів, які проводились у декілька етапів 4—18 березня 1990 р., були двозначними: як і передбачалося, комуністи дістали більшість місць у Радах. Але й Демократичний блок отримав несподівано добрі результати, особливо в Києві, а ще більше в західних областях. Особливо промовистим було те, що рішучу перемогу здобули кандидати — колишні політв’язні: Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл, Богдан та Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Врешті-решт кандидати Демократичного блоку дістали 90 місць у парламенті, а ставленики комуністів, так звана «група 239», отримали більшість. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту, і вони явно були цим спантеличені. Утім, сам факт створення нового парламенту став виключно важливою подією. До цього часу головним політичним органом в Україні був ЦК КПУ. Тепер, подібно до інших країн світу, Україна мала парламент, який перебував під наглядом громадської думки і був зобов’язаний представляти інтереси своїх виборців. Саме він незабаром став новим центром політичної влади в Україні.
Використовуючи тогочасну ейфорію, а також розгубленість своїх опонентів, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті, коли з його ініціативи 16 липня той ухвалив історичну Декларацію про державний суверенітет України, яка формально проголосила її наміри самостійно вирішувати свої справи.
Комуністи. Звичні до жорстко контрольованої, впорядкованої за їхнім бажанням і відповідно діючої політичної системи, комуністи були здатні тільки розгублено спостерігати розвиток подій у 1989 р. і на початку 1990 р. До того ж їхні справи гіршали. Незабаром після установчих зборів Руху, 28 вересня 1989 р., хворий Щербицький нарешті пішов зі своєї посади і невдовзі помер. Сподівання комуністів, що його наступник Володимир Івашко зможе стабілізувати ситуацію, виявилися марними, коли він несподівано в липні 1990 р. залишив українську компартію задля вищої посади в Москві. Головою українського парламенту був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук (на цьому місці він змінив Івашка), а Станіслав Гуренко став першим секретарем ЦК КПУ. Тим часом тисячі комуністів виходили з деморалізованої партії. Серед людей поширювалась ворожнеча до комуністів, яких щораз частіше звинувачували у пристосуванстві і паразитизмі. В Західній Україні почався масовий демонтаж пам’ятників Леніна.
Події в Україні, як і в цілому в СРСР, хоча й похитнули позиції комуністичної номенклатури, проте в цілому не торкнулися стовпів її влади: вона й надалі міцно контролювала засоби масової інформації, міліцію, КДБ, армію, промисловість і колгоспи. Тому коли голодування студентів на початку жовтня 1990 р., проведене у Києві на підтримку суверенітету, призвело до усунення з посади голови Ради міністрів комуністичного ставленика Віталія Масола, номенклатура зрозуміла, що справи зайшли надто далеко і час переходити на нові, «тверді позиції».
Одночасно серед прихильників змін в Україні стали проявлятися ознаки ослаблення, які всіляко використовувалися комуністами. Почав утрачати ініціативу Рух — через недостатню організованість, брак свіжих ідей та суперечки всередині керівництва. До того ж поява цілого ряду політичних партій, які, за винятком Української республіканської партії Левка Лук’яненка, були малими й аморфними, тільки розпорошувала демократичні сили.
Опоненти суверенітету України також використовували ту обставину, що століттями українці були позбавлені можливості виробити почуття національної солідарності і територіальної єдності. Тому консерваторам неважко було зіграти на відмінностях між східними і західними українцями. У зрусифікованому Донбасі, Одеській та інших південних областях залунали заклики до відокремлення від України. У Закарпатті з тією ж ідеєю виступили ті, що вважали місцеве населення русинами, а не українцями. Нарешті, переважно російський Крим, повністю контрольований комуністами, фактично проголосив свою автономію від Києва.
Релігійна діяльність. Відчутні зміни торкнулися й інших сфер життя суспільства. Найбільш помітним це було в релігії. Позаяк комуністична ідеологія незворотно втрачала свою привабливість, релігійне життя відроджувалося з досить несподіваною швидкістю.
У Західній Україні вийшла з «катакомб» Українська греко-католицька церква, яка вимагала визнання і повернення попереднього статусу. Впевненості їй додавала дедалі зростаюча підтримка народу: західні українці будь-якого віку відкрито поверталися до традиційного обряду. Масове святкування Різдва в січні 1990 р. було особливо показовою демонстрацією підйому Української греко-католицької церкви. Незабаром, 26 січня, греко-католицька ієрархія, очолена єпископом Володимиром Стернюком, скликала синод, на якому примусовий розпуск церкви у 1946 р. було анульовано. Ієрархи почали боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви в правах і повернення їй майна. Тим часом близько 2 тис. парафій у західних областях проголосили про своє повернення до греко-католицизму, а демократична Львівська обласна рада, незважаючи на протести православних, повернула греко-католикам львівський собор Св. Юра. У березні 1991 р. вищий греко-католицький ієрарх кардинал Микола Любачівський повернувся з Рима до Львова, щоб очолити 5 млн віруючих своєї церкви. Вражаючою демонстрацією її швидкого відродження стало перенесення в серпні 1992 р. останків преподобного патріарха Йосипа Сліпого до Львова. У цьому акті взяли участь близько мільйона віруючих.
Налякана перспективою втрати пастви в умовах зростання національної свідомості, Російська православна церква в Україні в січні 1990 р. змінила назву і перетворилася на Українську православну церкву. Однак навесні в неї з’явився новий суперник у боротьбі за душі віруючих — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка після заборони 1930 р. діяла за кордоном і тепер відновлювалась в Україні. У червні священики приблизно 1650 парафій, які відійшли від Московського патріархату, обрали патріархом лідера УАПЦ за кордоном Мстислава Скрипника. У жовтні, після 46-річної відсутності, він повернувся до Києва.
Відродження релігійного життя мало й певні негативні риси, насамперед це відновлення давньої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними почалися сутички, які набули особливо запеклого характеру в західних регіонах, де церковні громади часто розколювалися з приводу того, залишатися православними чи повертатися до католицизму. Масла у вогонь додала проблема розподілу церковного майна. Незгода зростала і серед 35 млн православних України: якщо одні бажали залишитися в контрольованій Москвою Українській православній церкві, то інші обирали УАПЦ. Навіть прихильники першої розділилися. Київський митрополит Філарет навесні 1992 р. розірвав з Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату Української православної церкви. Незважаючи на те, що його підтримали Леонід Кравчук і український парламент, тільки 350 парафій визнали себе його підлеглими. Одночасно більшість українських православних — 30 єпископів і 5 тис. парафій — визнали новообраного митрополита Володимира, який і очолив Українську автономну церкву (колишню Російську православну церкву в Україні). Як би там не було, плюралізм став фактом життя і в релігії.
Зміни: два боки однієї медалі. Наприкінці 1990 р. стало зрозуміло, що ейфорія, оптимізм і сплеск активності, характерні для попереднього року, відчутно спали. Їх заступило зростаюче занепокоєння постійним погіршенням економічної ситуації, що, як доводили чимало комуністів, було викликане «погано продуманими і хаотичними» реформами Горбачова та його прихильників. Тривожні протиріччя охопили усі аспекти життя України і СРСР в цілому. З одного боку, було очевидно, що п’ять років гласності і перебудови принесли радикальні зміни. Сам базовий елемент радянської системи — комуністична ідеологія — чимдалі частіше визнавався як такий, що зазнав остаточного краху. Це ставило під сумнів законність зазіхань комуністичної партії на провідну роль у суспільстві (і на володіння більшістю його багатств). Дедалі більшу прихильність здобувала колись відкинута система ринкової економіки. Відродження національної свідомості, прискорене зростанням антицентристських настроїв, ставало чимраз очевиднішим фактом як в Україні, так і в інших республіках СРСР. Та, може, найбільш важливою зміною було те, що помітно зникала психологія страху, яка так довго дозволяла небагатьом залякувати більшість.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна: історія (3-тє вид., перероб. і доп.)» автора Субтельный Орест на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ“ на сторінці 45. Приємного читання.
TextBook