Розділ «Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ»

Українські громади за межами Північної Америки

Українські іммігрантські громади, що існують поза Північною Америкою, можна поділити на дві групи. Першу характеризують переважання значною мірою асимільованих «старих іммігрантів» і невеликі домішки «ПО». Сюди належать українці Бразілії, Аргентіни та інших латиноамериканських країн. Ці громади тою чи іншою мірою перебувають у гіршому економічному становищі, ніж будь-які інші на Заході. Навіть сьогодні їхню більшість становлять селяни-бідняки. Організаційний рівень цих багаточисельних громад досить низький. Церкви є головним, а часто й єдиним осередком громадського життя. Виходячи з переважання іммігрантів другої хвилі, до цієї групи можна також включити українців у Франції. Однак, на відміну від українців Латинської Америки, ці останні, як правило, зайняті у промисловості й відрізняються порівняно високим західноєвропейським рівнем життя. Франція стала також притулком для чисельно незначної, але помітної частини так званих петлюрівців і «ПО». Так, після другої світової війни розташований неподалік від Парижа Сарсель став керівним осередком науковців-«ПО». Тут під керівництвом Володимира Кубійовича й завдяки фінансовій підтримці українців усього Заходу, побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства».

Українські іммігрантські громади, що належать до другої групи, складаються майже виключно з «ПО» та їхніх нащадків. До цієї групи належать українці Німеччини, Великобританії, Австралії.

Німеччина. В Німеччині українська громада складається переважно з тієї незначної кількості «ПО» та їхніх нащадків, хто з різних причин не приєднався до масового від’їзду з таборів «ПО» наприкінці 1940-х років. Деякі були вже надто літніми, аби починати нове життя. Інші належали до політичних партій, чиї штаб-квартири через близькість до України були розташовані в Німеччині. Для Степана Бандери, лідера ОУН, та іншого визначного представника націоналістичного руху, Льва Ребета, перебування в Німеччині стало фатальним. У 1957 р. радянський агент Богдан Сташинський підступно вбив Ребета, а через два роки від його руки загинув Бандера.

У Мюнхені продовжує функціонувати Український вільний університет — заклад, створений іммігрантами у 1920-х роках. Узагалі хоч Німеччина й стала другою батьківщиною для багатьох політичних лідерів, громадських активістів і науковців, котрі після другої світової війни не захотіли покинути Європу, демографічна база української імміграції тут є дуже вузькою.

Великобританія. Становище українців у Великобританії певною мірою протилежне тому, що в Німеччині. Більшість із них уходила до складу дивізії СС «Галичина»; роззброєні британською армією, вони після війни опинилися в Англії. Й хоч багато хто з часом переїхав до Північної Америки, частина солдатів та офіцерів дивізії залишилася працювати в промислових центрах Британії — Манчестері, Ковентрі, Бредфорді, Ноттінгемі. На відміну від Німеччини, тут майже не було представників інтелігенції. Через брак українських жінок багато українців у Британії одружилися з неукраїнками. Однак войовничий український націоналізм і дух бандерівської ОУН і досі живуть серед цих колишніх бійців дивізії СС «Галичина».

Італія. Невеликим, але важливим центром української діаспори є Рим. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив діяльність Української греко-католицької церкви, сюди було переміщено чимало її інституцій. Рим став осередком таких чернечих орденів, як василіяни, студити та ін. У 1959 р. тут була заснована так звана Мала Семінарія. Зусиллями кардинала Сліпого, голови Української католицької церкви у 1944—1984 рр., наприкінці 1960-х років був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору Св. Софії. Існування цих інституцій у «Вічному місті» є доказом того, що намагання радянського режиму ліквідувати Українську греко-католицьку церкву не увінчалися успіхом. На цьому факті було наголошено, коли влітку 1988 р. тисячі українців-католиків з усього світу зібралися в Римі на святкування тисячоліття християнства на Русі. Додамо, що в СРСР головним місцем відзначення цієї знаменної річниці стала Москва, а не Київ.

Австралія. Інша українська громада, що веде своє походження від «ПО», — це австралійська. Попри свою географічну ізольованість вона є однією з найкраще організованих та найактивніших у діаспорі. До 1951 р. сюди прибули близько 10 % загальної кількості «ПО», або близько 21 тис. чоловік. Молоді й енергійні, вони були вихідцями як із Західної, так і зі Східної України — явище взагалі нетипове: за кордоном, як правило, переважали перші. І хоча більшість із них становили робітники, були й численні представники інтелігенції. Як і у Британії, чоловіків тут було значно більше, ніж жінок. Новоприбулі найчастіше селилися у великих містах — Сіднеї, Мельбурні, Аделаїді. Як і скрізь, спочатку було важко, й навіть найкваліфікованіші іммігранти працювали простими робітниками. Та опинившися в країні з добре розвиненою економікою, українці почали впевнено просуватися вгору. Сьогодні 30-тисячна українська громада в Австралії вирізняється досить високим достатком і включає спеціалістів світового рівня.

На відміну від Канади та Сполучених Штатів, де до приїзду «ПО» вже існували «староіммігрантські» інституції, в Австралії українські «ПО» були змушені самі створювати свої громадські організації. Проте в цьому вони досягли значних успіхів. Ізоляція й невеликий обсяг громади робили внутрігрупову солідарність нагальною необхідністю. Тож у 1953 р. була заснована Координаційна федерація українських організацій, котрих на той час налічувалося 17. Як і по всій діаспорі, найвпливовішими українськими інституціями в Австралії були Українська католицька та православна церкви. Серед інших слід виділити Жіночу асоціацію (близько 700 членів), молодіжні організації «Пласт» і СУМ (по 800 членів у кожній), а також різноманітні профспілки й творчі колективи. Система суботніх шкіл слугує ознайомленню молоді з українською мовою та культурною спадщиною. Ці школи щорічно відвідують близько 1000 учнів, однак останнім часом вони дещо занепали. Осередком українських науковців із самого початку було Наукове товариство ім. Шевченка. Наприкінці 1970-х років українознавчі програми були запроваджені в університетах.

Попри всі свої досягнення українці в Австралії обтяжені такими ж проблемами, як і всі українці на Заході. Серед молоді, котра народилася тут, дедалі помітнішими стають процеси асиміляції. В міру того як відходить старше покоління та за відсутності нового притоку іммігрантів майбутнє української громади в Австралії вбачається чимдалі непевнішим.

Українці у Східній Європі

Становище майже 450 тис. українців, що живуть у Східній Європі, суттєво відрізняється від того, в якому вони перебувають як на Заході, так і в СРСР. Українці Чехословаччини та Румунії мешкають на землях своїх предків, що з різних причин не були приєднані Сталіним до Радянської України. У Польщі, як ми бачили, українці були зігнані зі своїх земель, однак і досі продовжують тут жити. Щодо колишньої Югославії, то, емігруючи сюди, українці значно випередили міграційні рухи новітніх часів.

Республіки колишньої Югославії. В середині XVIII ст., після того як австрійці звільнили від турків території сучасних Бачки та Банату, вони почали заохочувати переселення на ці землі селян із Закарпаття. З часом українські колонії виникли на території Бачки, здебільшого біля міст Рускі Крстур і Нові Сад. На початку XX ст. чисельність українців у регіоні збільшилася на 10 тис. чоловік, котрі, емігрувавши з Галичини, оселилися в Боснії, переважно біля Баня-Луки. Ці українці, або русини, як дехто з них називає себе й досі, були переважно селянами й жили замкненими громадами. Це, як і греко-католицька віра, допомогло приблизно 20—30 тис. нащадків цих іммігрантів зберегти досьогодні досить сильне відчуття своєї русинсько-української самобутності.

Румунія. Українці в Румунії, яких налічується близько 70 тис., порівняно з іншими українцями Східної Європи перебувають, напевно, в найгіршому соціально-економічному та національному становищі. Розкидані по таких регіонах, як Південна Буковина, Добруджа, Марамарош, Банат, вони не мають зв’язків між собою, а також з українцями на Сході та на Заході. Здебільшого це селяни-бідняки. Оскільки ж Румунія є однією з найбідніших країн Східної Європи, перспективи поліпшення українцями свого соціально-економічного становища досить незначні.

Ситуацію істотно погіршує дискримінаційна політика бухарестського уряду. Аж до 1947 р. він узагалі відмовлявся визнати за українцями право на національне існування. Ситуація дещо виправилася протягом порівняно ліберального періоду 1948—1963 рр., коли було дозволено відкриття сільських україномовних шкіл. Їх виникло близько 120, де навчалися 10 тис. учнів. У Бухарестському університеті почало функціонувати відділення української мови та літератури. Однак із наступом реакції (1964 р.) уряд поступово ліквідував більшість здобутків попереднього періоду. Нині українська меншість у країні не має жодної громадської організації.

Словаччина. Порівняно з українцями Румунії українці (чи русини) Словаччини почувають себе значно краще. Сягаючи кількості 100 тис. чоловік (за офіційною статистикою — лише 40 тис.), вони населяють близько 300 сіл навколо міста Пряшева у передгір’ях Карпат. Хоч нині цей регіон входить до Словаччини, історично він був тісно зв’язаний із Закарпаттям, що зараз перебуває у складі України.

У недалекому минулому історія недобре обійшлася з русинами-українцями Пряшева. Існування автономної Карпато-України у передвоєнній Чехословаччині створило історичний прецедент, який згодом уже неможливо було обминути. Після закінчення другої світової війни новостворена Українська національна рада Пряшівського краю, репрезентуючи інтереси населення регіону, порушила питання про його автономію в межах Чехословаччини. Проте як чеські урядовці в Празі, так і словацькі у Братиславі відмовилися визнати чинність цих політичних вимог — хоч і пішли на значні поступки у культурно-освітній сфері.

До 1948 р. русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію. Через поширеність русофілії серед місцевої інтелігенції (ізольований Пряшів був останнім регіоном, де збереглося це дивне й колись дуже Поширене явище) у більшості з вищеназваних інституцій вживалася російська мова. Однак програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла нова, аполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), що представляла інтереси русинів-українців.

Утвердження комуністичного ладу в Чехословаччині (1948 р.) потягло за собою колективізацію та заміну греко-католицької церкви промосковською православною. Згодом, коли уряд Дубчека наприкінці 1960-х років почав надавати соціалізмові «людського обличчя», греко-католицька церква знову була легалізована. Значно зріс словацький вплив на церкву.

Як і скрізь у Чехословаччині, серед русинів-українців починання Дубчека викликали ентузіазм та громадську активність. Навесні 1968 р. виник задум скликання Української національної ради. Україномовні газети рясніли закликами до політичної, економічної та культурної автономії. Літературна творчість молодого талановитого покоління русинсько-української інтелігенції досягла небувалих висот. А патріотичний голос пряшівських україномовних радіопрограм непокоїв Київ, як і Братиславу та Прагу. Але всьому цьому було раптово покладено край у серпні 1968 р., коли півмільйона радянських і союзних військ уторглися до Чехословаччини, щоб придушити Дубчекову «революцію».

Репресивні заходи, що їх було вжито в Чехословаччині протягом 1970—1980-х років, не привели до цілковитої ліквідації русинсько-українських культурних інституцій. Продовжували функціонувати музей у Свиднику, українське відділення Пряшівського університету, КСУТ; друкувалася українська преса. Все це, однак, перебувало під пильним наглядом словацького уряду. Зростали й зусилля, спрямовані на перехід русинів-українців на словацьку національність. Позитивною стороною нинішньої ситуації є те, що русини-українці матеріально живуть значно краще, ніж будь-коли. Протягом останніх десятиліть уряд здійснив електрифікацію регіону; в колись відсталому та ізольованому Пряшеві з’явилися нові промислові підприємства, шляхи. У сільському господарстві зайнято вже менше половини місцевих українців. Більшість серед них становлять промислові робітники, службовці, спеціалісти різного профілю. Проте, як і в 1968 р., прибутки русинів-українців у середньому на 40 % нижчі від прибутків чехів і словаків. Тож як з економічного, так і з національного боку вони продовжують зазнавати дискримінації.

Польща. З усіх українських громад на долю україно-польської випали найжорстокіші випробування. У 1947 р. польський уряд насильно виселив близько 170 тис. українців, переважно лемків, із їхніх споконвічних земель у передгір’ях Карпат і розпорошив по території Польщі. Більшість була розселена на колишніх німецьких землях, що відійшли до Польщі після війни. Сьогодні близько 60 тис. українців проживають у районі Ольштина (колишня Східна Пруссія); ще 40 тис. — на північному заході, біля Кошаліна; майже 20 тис. — на південному заході, в районі Вроцлава. А якщо взяти до уваги, що приблизно 20 тис. чоловік залишилися на землях своїх предків біля Любліна та Перемишля (Пшемисля) на південному сході країни, стає зрозумілим, що українці були цілеспрямовано розселені по різних закутках Польщі.