Розділ «Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ»

Політичні аспекти. Післясерпневий шлях розвитку України пролягає довкола головних питань: незалежність та економічна криза. Що стосується першого, то зміни, які відбулися в цін царині, є дійсно епохальними. Але від проголошення незалежності до наповнення її реальним змістом, як завжди, лежить велика відстань.

На 1 грудня був призначений референдум, який мав дати відповідь — чи підтримує населення України Акт про незалежність. На цей день були також призначені вибори президента України. Отже, український народ мав безпрецедентну можливість обрати шлях розвитку і того, хто очолить його на цьому шляху.

 Восени 1991 р. швидко набували сили чинники, які значно сприяли вибору незалежності. Вони підсилювалися як історичними аргументами, так і більш актуальними міркуваннями. До цього часу українці тільки й чули про переваги, які вони мали, живучи в Радянському Союзі. Тепер вони дізналися про ту величезну ціну, що їм довелося сплачувати за нав’язаний їм досвід імперського життя. Викриття злочинів сталінізму, особливо голодомору 1932—1933 рр., різко загострило невдоволення Москвою, яке піднялося після чорнобильської катастрофи. Але для більшості громадян, можливо, найбільш вагомим аргументом на користь незалежності була думка, що їхня родюча земля дасть їм набагато більше можливостей для процвітання, якщо звільняти її від експлуататорських обіймів Москви. Навіть комуністи мали підстави голосувати за відокремлення, сподіваючись таким чином ізолювати себе від Росії, де Єльцин загрожував партії переслідуванням за її злочини. Приклад прибалтійських республік, що вже вийшли з СРСР, також спонукав українців зробити те ж саме. Таким чином, ідея незалежності, яка протягом довгого часу вважалася утопічною, перетворилася на логічну і цілком реальну.

Референдум 1 грудня став ще однією історичною віхою. 90 % його учасників віддали свої голоси за незалежність — це перевершило найоптимістичніші прогнози. Не менш несподіваним і надихаючим став той факт, що переважна більшість росіян, євреїв, угорців, поляків та інших представників неукраїнських народів, а також жителів русифікованих східних та південних областей також проголосували за незалежність. На президентських виборах вражаючу більшість в 62 % голосів одержав Леонід Кравчук, а його головний суперник, колишній дисидент Вячеслав Чорновіл, за результатами посів друге місце. Голосування, яке проходило в умовах спокою і порядку, не залишило жодних сумнівів щодо того, чого бажає народ, принаймні в той момент.

Відлуння референдуму було негайним і мало далекосяжні наслідки. Вихід прибалтійських республік з СРСР і проголошення суверенітету Росії стала явним свідченням того, що Радянський Союз стоїть на порозі розпаду. Однак смертельним ударом по СРСР став український референдум. Недарма Горбачов заявляв, що «без України Радянський Союз неможливий».

Невдовзі лідери України, Росії та Беларусі на зустрічі у Біловезькій Пущі 7—8 грудня формально розпустили СРСР, утворивши Співдружність Незалежних Держав (СНД). Але якщо ці лідери були одностайні в прагненні скасувати централізовану радянську систему, то їхні погляди щодо суті нового утвору були різними, що і згодом проявилося.

Іншим важливим питанням для України було те, як прореагує на проголошення її незалежності світ. Деякі сусідні країни, як Польща чи Угорщина, відразу ж вітали її. Для них Українська держава була зручною противагою могутній і небезпечній Росії. Серед тих, хто першим визнав незалежну Україну, була Канада з її великою і впливовою українською спільнотою. Втім, великі світові держави вагалися. До самого кінця прагнула зберегти СРСР адміністрація Буша, яка вважала, що він є гарантом стабільності в Євразії. Крім того, багато впливових політиків США залишалися непохитними русоцентристами і не могли уявити собі розпаду «єдиної і неподільної». Однак 13 грудня Вашінгтон все ж таки визнав незалежність України. Протягом декількох місяців більшість країн світу зробили те ж саме. Це поклало край ізоляції України від світового співтовариства.

Але питанням навіть більшої ваги була реакція Росії. З огляду на переконливі підсумки референдуму для уряду Єльцина не було іншого вибору, як визнати їх. Проте втрата України стала для багатьох росіян болісним потрясінням. Для декого вона була просто неприйнятною. Ця подія перекидала їх усталені історичні уявлення. Вона загрожувала традиційній ролі Росії як великої держави, підривала і без того розлагоджену економіку. З психологічного погляду вона значно похитнула комфортне почуття росіян в ролі «старшого брата». Крім того, вона відрізала понад 11 млн росіян України від їхніх співвітчизників. Тому зовсім не дивно, що з самого початку у стосунках між Києвом і Москвою склалася напруженість.

Майже відразу депутати російського парламенту порушили питання про кордони України, незважаючи на те, що їхній уряд погодився поважати територіальний статус-кво. Особливі пристрасті викликало питання про включення Криму до нової Української держави: доводили, що акт 1954 р. про передачу півострова зі складу Росії до України є неконституційним. Ці протести були підтримані ортодоксальними комуністами, які трималися при владі в Криму, і російськими націоналістами. Зі свого боку Україна наполягала на непорушності власних кордонів. Кримська проблема породила ще одну: довкола Чорноморського флоту. Маючи головну базу в Севастополі і налічуючи близько 300 кораблів і 60—70 тис. екіпажу, цей флот був конкретним втіленням вікового потягу Росії до незамерзаючих портів. Оскільки кораблі базувалися на території, яка формально була українською, Київ заявив про свої претензії на цю «святая святых» російської імперської історії. Попередні переговори між Києвом і Москвою з цього питання були безплідними і призвели тільки до наростання взаємозвинувачень.

 Проте значно більшу тривогу в світі викликала конфронтація Росії та України з приводу ядерних озброєнь. Ще до розпаду СРСР Москва і Вашінгтон уклали договір про зменшення їхніх ядерних арсеналів. З утворенням СНД Україна проголосила про своє бажання перевести ядерну зброю зі своєї землі в Росію для ліквідації (до цього вона була третьою ядерною державою світу). Однак в обмін на повне і добровільне ядерне самороззброєння вона вимагала адекватної фінансової компенсації та гарантій безпеки. Оскільки така позиція загрожувала виконанню угод, вже досягнутих Вашінгтоном і Москвою, обидва були невдоволені нею.

Не менш складною проблемою, яка підсилювала напруженість між Росією і Україною, було питання про природу СНД. Москва неприховано дивилася на СНД як на наддержавне утворення зі своєю бюрократичною структурою, яка б координувала військову, політичну і особливо економічну сфери діяльності більшості колишніх республік СРСР. Але Київ, побоюючись, що в такій організації Росія перехопить домінуючу роль, вважав за краще бачити в СНД засіб «цивілізованого розлучення» з колишнім СРСР або форму для обговорення спільних, головним чином економічних, проблем. Президент Кравчук явно не бажав того, щоб ця організація будь-яким чином обмежувала незалежність України, загрожувала її суверенітетові.

Улітку 1992 р. у розв’язанні деяких із цих загрозливих протиріч був досягнутий певний прогрес. У червні і серпні Кравчук і Єльцин зустрілися в Криму і вирішили встановити подвійний контроль над Чорноморським флотом на п’ять років. На початку 1993 р. Київ і Москва нарешті домовилися про розділ зовнішніх боргів і вкладень, а також про економічне співробітництво. Деякі зрушення відбулися і в питанні про ядерне роззброєння. Втім, у розв’язанні складного і делікатного завдання перебудови давніх нерівноправних взаємин між Росією і Україною залишається ще багато того, що потребує подальшої праці.

Внутрішня політика. Якщо досягнення нової держави на міжнародному рівні є досить значними, про внутрішню політику цього сказати не можна. В цій галузі уряд поки може пишатися тільки одним, але важливим досягненням; опинившись віч-на-віч з вибухонебезпечною ситуацією, він зумів зберегти громадянський мир і уникнути етнічних конфліктів в країні, які тривають у багатьох колишніх республіках. Незважаючи на те, що 70 % офіцерського корпусу було російським, має місце певний прогрес у переформуванні майже 3 млн радянських солдатів в українську армію. Міністр оборони Костянтин Морозов планує скоротити цю величезну силу до 300—400 тис. При цьому українська армія була і залишиться однією з найбільших в Європі.

Але все це перекривається нездатністю уряду контролювати економічну ситуацію, яка швидко погіршується. Звичайно, проблеми, які виникли перед ним, не можна розв’язати відразу. Жодна з колишніх радянських республік, яка зіткнулася з подібними труднощами, не досягла помітних успіхів в їх подоланні. Проте протягом більше ніж року уряд Вітольда Фокіна залишався надзвичайно кволим і нездатним на якісь конструктивні дії. Більше того, він значно ускладнив усі проблеми, допустивши неймовірне зростання корупції і зловживань серед урядових чиновників. Час був утрачений, і це дорого коштувало громадянам України.

Уряд також не поспішав із розв’язанням головних проблем державного будівництва. Зокрема, протягом року не була прийнята Конституція, яка б визначила напрями цього процесу. В результаті залишається без відповіді питання про те, бути Україні президентською чи парламентською республікою. Це означає, що проблема розподілу повноважень між виконавчою і законодавчою владою не з’ясована. Спочатку президент Кравчук зробив спробу розширити свої повноваження і встановити міцну виконавчу владу. Він призначив своїх представників в областях, створив дорадчий орган — Думу і видав серію указів, які мали силу закону. Але восени 1992 р. з ним став конкурувати парламент, очолюваний Іваном Плющем. Все це поширювало непевність у розподілі повноважень, заплутувало систему влади.

Невирішеним залишається і питання про те, чи буде Україна унітарною, централізованою державою, як, наприклад, Франція, чи вона буде розбудовуватися як федеративна держава, подібно до Німеччини. Питання ускладнюється прагненням колишньої комуністичної номенклатури утримати контроль над своїми старими вотчинами та негативною реакцією деяких частин суспільства, зокрема русифікованих південно-східних районів на те, що вони вважають «націоналістичною політикою Києва». Результатом стало виникнення сепаратистських тенденцій у Донбасі, Закарпатті і найбільш явно — у Криму. Користуючись підтримкою Росії, комуністичні ортодокси, які залишилися при владі в Криму, 30 червня 1992 р. примусили Київ визнати автономний статус півострова.

Чимдалі повніше проявляється двоїстий характер внутрішньої політики. З одного боку, нібито діють міністерства, закони, представники президента, його розпорядження. З другого боку, справжня влада на місцях залишається в руках обласних Рад, директорів підприємств і голів колгоспів, більшість яких є ті ж комуністи, які «грають власну гру». Спостерігаючи хаотичну ситуацію, що складається в Україні, деякі оглядачі доходять висновку, що тут діють лише два закони: закон Мерфі та закон джунглів.

Проблема значно ускладнюється виникненням найрізноманітніших політичних партій. Справа в тому, що для багатьох колишніх радянських громадян уроки життя в умовах політичного плюралізму виявилися вельми важкими. Дехто ностальгічно згадує найпростішу систему, за якої одна партія контролює все. Перебудова розладнала цю систему, коли дозволила формування опозиційних груп. Проте коли протягом одного року незалежності були засновані близько 15 партій, стало досить важко проводити межу між плюралізмом і анархією. У більшості випадків нові партії були погано організованими, не чисельними і слабкими. Ці формування, як зазначалося, лише ускладнюють політичне життя, але й без них була б неможливою справжня демократія.

Політичні та ідеологічні розбіжності найбільшою мірою поширені в так званому демократичному табори. Подібно до інших масових рухів — «Солідарності)» в Польщі або «Саюдісу» в Литві — після досягнення, хай формального, багатьох своїх цілей Рух переживав серйозну кризу з самовизначенням. Деякі його лідери, зокрема Іван Драч, Дмитро Павличко та Михайло Горинь, закликали до того, щоб зберегти Рух як фронт демократичних об’єднань та партій, чиїм першорядним завданням було б створення солідного політичного грунту нової Української держави. Це означало, що Рух мас перейти більше до співробітництва, ніж до конфронтації з урядом. Але інша фракція, очолена Вячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі доти, поки вона не буде усунена від влади. Тому Чорновіл та його прихильники закликали до перетворення Руху на опозиційну політичну партію. Ці розбіжності, підсилені особистими амбіціями та ворожнечею лідерів Руху, призвели до розчарування багатьох його членів і різкого падіння їхньої чисельності. Спроби компромісу виявилися невдалими, і на четвертих зборах Руху 6 грудня 1992 р. він фактично перетворився на політичну партію, очолену Чорноволом, яка налічує близько 55 тис. членів. З точки зору впливу і підтримки в масах це вже не що інше, як тінь попередньої організації.

Тим часом інші лідери демократичного табору сформували власні партії. Серед них — найчнсельніша і добре організована Українська республіканська партія (12 тис. членів), яку спочатку очолював Левко Лук’яненко, а потім Михайло Горинь. У числі інших варто згадати Демократичну партію України, яку очолював спочатку Юрій Бадзьо, а згодом Володимир Яворівський, та Селянську демократичну партію. У серпні 1992 р. вони разом із «Просвітою», Товариством української мови та Спілкою українських студентів сформували коаліцію —Український конгрес національно-демократичних сил, головна мета котрого — підтримка президента в розбудові держави. Ще одна коаліція з’явилась того ж року — об’єднання «Нова Україна». Провідну роль тут відіграє Партія демократичного відродження України на чолі з Володимиром Філенком, до всі входять також Соціал-демократична партія України, партія «зелених», профспілкові організації представники трудових колективів та бізнесу. Головна турбота цього об’єднання — прискорення економічних реформ. Крайнє праве крило представляють ультранаціональні партії і групи, які з’явилися завдяки підтримці певних кіл української діаспори: Спілка українських націоналістів, Українська національна асамблея та ОУН. Загальна кількість членів названих партій складає, за деякими оцінками, 45 тис.