Розділ «Частина п’ята: УКРАЇНА У XX СТОЛІТТІ»

Нові політики. В атмосфері нечуваної активності і підйому Україна підійшла до своїх перших порівняно вільних виборів. Це була виборча кампанія до Верховної і місцевих Рад. Суперництво розгорталося між двома силами: Демократичним блоком, який складався з Руху, Гельсінкської спілки, екологічних угруповань і численних «неформальних» організацій, та кандидатами від комуністичної партії. Оскільки останні мали в розпорядженні засоби масової інформації, впливові позиції, а також величезні фінансові ресурси, перші могли спиратися тільки на ентузіазм, власну енергію і протести проти згаданих переваг комуністів.

Результати виборів, які проводились у декілька етапів 4—18 березня 1990 р., були двозначними: як і передбачалося, комуністи дістали більшість місць у Радах. Але й Демократичний блок отримав несподівано добрі результати, особливо в Києві, а ще більше в західних областях. Особливо промовистим було те, що рішучу перемогу здобули кандидати — колишні політв’язні: Левко Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл, Богдан та Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Врешті-решт кандидати Демократичного блоку дістали 90 місць у парламенті, а ставленики комуністів, так звана «група 239», отримали більшість. Хоча комуністи і значно переважали чисельністю своїх суперників, їм уперше довелося зіткнутися з легальною опозицією у стінах парламенту, і вони явно були цим спантеличені. Утім, сам факт створення нового парламенту став виключно важливою подією. До цього часу головним політичним органом в Україні був ЦК КПУ. Тепер, подібно до інших країн світу, Україна мала парламент, який перебував під наглядом громадської думки і був зобов’язаний представляти інтереси своїх виборців. Саме він незабаром став новим центром політичної влади в Україні.

Використовуючи тогочасну ейфорію, а також розгубленість своїх опонентів, Демократичний блок здобув визначну перемогу в парламенті, коли з його ініціативи 16 липня той ухвалив історичну Декларацію про державний суверенітет України, яка формально проголосила її наміри самостійно вирішувати свої справи.

Комуністи. Звичні до жорстко контрольованої, впорядкованої за їхнім бажанням і відповідно діючої політичної системи, комуністи були здатні тільки розгублено спостерігати розвиток подій у 1989 р. і на початку 1990 р. До того ж їхні справи гіршали. Незабаром після установчих зборів Руху, 28 вересня 1989 р., хворий Щербицький нарешті пішов зі своєї посади і невдовзі помер. Сподівання комуністів, що його наступник Володимир Івашко зможе стабілізувати ситуацію, виявилися марними, коли він несподівано в липні 1990 р. залишив українську компартію задля вищої посади в Москві. Головою українського парламенту був обраний колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук (на цьому місці він змінив Івашка), а Станіслав Гуренко став першим секретарем ЦК КПУ. Тим часом тисячі комуністів виходили з деморалізованої партії. Серед людей поширювалась ворожнеча до комуністів, яких щораз частіше звинувачували у пристосуванстві і паразитизмі. В Західній Україні почався масовий демонтаж пам’ятників Леніна.

Події в Україні, як і в цілому в СРСР, хоча й похитнули позиції комуністичної номенклатури, проте в цілому не торкнулися стовпів її влади: вона й надалі міцно контролювала засоби масової інформації, міліцію, КДБ, армію, промисловість і колгоспи. Тому коли голодування студентів на початку жовтня 1990 р., проведене у Києві на підтримку суверенітету, призвело до усунення з посади голови Ради міністрів комуністичного ставленика Віталія Масола, номенклатура зрозуміла, що справи зайшли надто далеко і час переходити на нові, «тверді позиції».

Одночасно серед прихильників змін в Україні стали проявлятися ознаки ослаблення, які всіляко використовувалися комуністами. Почав утрачати ініціативу Рух — через недостатню організованість, брак свіжих ідей та суперечки всередині керівництва. До того ж поява цілого ряду політичних партій, які, за винятком Української республіканської партії Левка Лук’яненка, були малими й аморфними, тільки розпорошувала демократичні сили.

Опоненти суверенітету України також використовували ту обставину, що століттями українці були позбавлені можливості виробити почуття національної солідарності і територіальної єдності. Тому консерваторам неважко було зіграти на відмінностях між східними і західними українцями. У зрусифікованому Донбасі, Одеській та інших південних областях залунали заклики до відокремлення від України. У Закарпатті з тією ж ідеєю виступили ті, що вважали місцеве населення русинами, а не українцями. Нарешті, переважно російський Крим, повністю контрольований комуністами, фактично проголосив свою автономію від Києва.

Релігійна діяльність. Відчутні зміни торкнулися й інших сфер життя суспільства. Найбільш помітним це було в релігії. Позаяк комуністична ідеологія незворотно втрачала свою привабливість, релігійне життя відроджувалося з досить несподіваною швидкістю.

У Західній Україні вийшла з «катакомб» Українська греко-католицька церква, яка вимагала визнання і повернення попереднього статусу. Впевненості їй додавала дедалі зростаюча підтримка народу: західні українці будь-якого віку відкрито поверталися до традиційного обряду. Масове святкування Різдва в січні 1990 р. було особливо показовою демонстрацією підйому Української греко-католицької церкви. Незабаром, 26 січня, греко-католицька ієрархія, очолена єпископом Володимиром Стернюком, скликала синод, на якому примусовий розпуск церкви у 1946 р. було анульовано. Ієрархи почали боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви в правах і повернення їй майна. Тим часом близько 2 тис. парафій у західних областях проголосили про своє повернення до греко-католицизму, а демократична Львівська обласна рада, незважаючи на протести православних, повернула греко-католикам львівський собор Св. Юра. У березні 1991 р. вищий греко-католицький ієрарх кардинал Микола Любачівський повернувся з Рима до Львова, щоб очолити 5 млн віруючих своєї церкви. Вражаючою демонстрацією її швидкого відродження стало перенесення в серпні 1992 р. останків преподобного патріарха Йосипа Сліпого до Львова. У цьому акті взяли участь близько мільйона віруючих.

Налякана перспективою втрати пастви в умовах зростання національної свідомості, Російська православна церква в Україні в січні 1990 р. змінила назву і перетворилася на Українську православну церкву. Однак навесні в неї з’явився новий суперник у боротьбі за душі віруючих — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), яка після заборони 1930 р. діяла за кордоном і тепер відновлювалась в Україні. У червні священики приблизно 1650 парафій, які відійшли від Московського патріархату, обрали патріархом лідера УАПЦ за кордоном Мстислава Скрипника. У жовтні, після 46-річної відсутності, він повернувся до Києва.

Відродження релігійного життя мало й певні негативні риси, насамперед це відновлення давньої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними почалися сутички, які набули особливо запеклого характеру в західних регіонах, де церковні громади часто розколювалися з приводу того, залишатися православними чи повертатися до католицизму. Масла у вогонь додала проблема розподілу церковного майна. Незгода зростала і серед 35 млн православних України: якщо одні бажали залишитися в контрольованій Москвою Українській православній церкві, то інші обирали УАПЦ. Навіть прихильники першої розділилися. Київський митрополит Філарет навесні 1992 р. розірвав з Москвою і проголосив себе головою Київського патріархату Української православної церкви. Незважаючи на те, що його підтримали Леонід Кравчук і український парламент, тільки 350 парафій визнали себе його підлеглими. Одночасно більшість українських православних — 30 єпископів і 5 тис. парафій — визнали новообраного митрополита Володимира, який і очолив Українську автономну церкву (колишню Російську православну церкву в Україні). Як би там не було, плюралізм став фактом життя і в релігії.

Зміни: два боки однієї медалі. Наприкінці 1990 р. стало зрозуміло, що ейфорія, оптимізм і сплеск активності, характерні для попереднього року, відчутно спали. Їх заступило зростаюче занепокоєння постійним погіршенням економічної ситуації, що, як доводили чимало комуністів, було викликане «погано продуманими і хаотичними» реформами Горбачова та його прихильників. Тривожні протиріччя охопили усі аспекти життя України і СРСР в цілому. З одного боку, було очевидно, що п’ять років гласності і перебудови принесли радикальні зміни. Сам базовий елемент радянської системи — комуністична ідеологія — чимдалі частіше визнавався як такий, що зазнав остаточного краху. Це ставило під сумнів законність зазіхань комуністичної партії на провідну роль у суспільстві (і на володіння більшістю його багатств). Дедалі більшу прихильність здобувала колись відкинута система ринкової економіки. Відродження національної свідомості, прискорене зростанням антицентристських настроїв, ставало чимраз очевиднішим фактом як в Україні, так і в інших республіках СРСР. Та, може, найбільш важливою зміною було те, що помітно зникала психологія страху, яка так довго дозволяла небагатьом залякувати більшість.

Проте, з іншого боку, роки перебудови мало що дали з погляду конкретних структурних змін у радянському суспільстві. Як зауважувалося раніше, комуністи й надалі домінували в соціальній, економічній та політичній ієрархії. Здавалося, що вони в будь-якому випадку не втратять свого: якщо реформи обмежаться мінімумом, вони залишаться на своїх привілейованих позиціях; якщо ж буде впроваджено ринкову економіку, вони й тоді скористуються своїми перевагами. Непохитною залишалась тиранія бюрократії. Дедалі частіше роздратованого споживача зустрічали порожні полиці крамниць. А ціни на будь-які товари усе зростали і вже сягали тривожного рівня. Тому зовсім не дивно, що великі групи населення, особливо менш освічені робітники і селяни, не кажучи вже про комуністів-ортодоксів, здавалося, були готові до повернення на старі рейки.

Проте національно свідомі українці могли вказати і на деякі позитивні моменти цього періоду. Підтримка ідеї українського суверенітету приходила навіть з несподіваних місць. У характерній для нього обережній і обачливій манері Леонід Кравчук дедалі частіше висловлював свою прихильність до самовизначення України. Невелика, але зростаюча фракція комуністів — прихильників суверенітету з’явилась у парламенті, представляючи новітній варіант націонал-комуністів 1920-х. Нарешті, як показав референдум 17 березня 1991 р., навіть багато росіян та представників інших народів України були не проти суверенітету, якщо б він покращив їхнє життя.

Певні позитивні зрушення відбувалися і на міжнародному рівні. 3 покоління в покоління світ майже нічого не знав і не чув про Україну і українців. Однак коли очевиднішим ставало те, що СРСР розпадеться, прагнення його другої найбільшої республіки, яка за своїми розмірами і населенням дорівнювала великим країнам Європи, викликали зростаючий інтерес. Свідоцтвом цього, зокрема, став візит до Києва в липні 1991 р. президента США Джорджа Буша. Втім, президент, виступаючи в українському парламенті, розчарував багатьох із слухачів, прочитавши лекцію про небезпеку націоналізму і сепаратизму.

Та все ж улітку 1991 р. суспільство було охоплене загальним почуттям апатії, яке весь час поглиблювалось. Продовжувався спад економіки, з’являлася навіть непевність щодо її спроможності забезпечити населення наступної зими. Тим часом у політичному житті України вимальовувалися три ключових теми: проект нової Конституції, вибори президента і найважливіша — новий союзний договір, який мав надати республікам набагато більше прав в перебудованому докорінним чином і децентралізованому Радянському Союзі. Важко було перебільшити значення цього договору дня України: питання стояло про те, чи зможе вона стати повноцінною, суверенною і незалежною державою, чи ні. Ставало цілком зрозумілим, що наближається час переломних рішень і він вже не за горами. Залишалось невизначеним тільки те, хто прийматиме ці рішення і як вони будуть здійснюватися.

 Спроба перевороту. 19 серпня 1991 р. комуністичні реакціонери в Москві пішли на відчайдушну спробу перехопити політичну ініціативу. Ізолювавши Горбачова в Криму, вони проголосили в країні надзвичайний стан і сформували Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) для управління нею. Поспіхом створений комітет, який явно розраховував на підтримку частини керівництва КПРС, військових та КДБ, сподівався зберегти, наскільки це можливо, старий порядок. Але неймовірно погана підготовка до перевороту і рішуча протидія Бориса Єльцина та його прихильників у Москві привели до провалу змови. Леонід Кравчук на відміну від Єльцина під час перевороту дотримувався обережної, двоїстої політики: заявляючи, що надзвичайний стан не стосується України, він також не виступив відкрито проти ДКНС. Вже 21 серпня стало зрозуміло, що спроба перевороту зазнала невдачі. Проте, незважаючи на короткочасність і майже оперетковий характер цієї події, її наслідки були епохальними.

Спроба перевороту прискорила якраз ті процеси, які він намагався припинити. Вона повністю скомпрометувала оборонців старого порядку, особливо комуністичну партію як безпосереднього організатора змови. Крім того, рішучого удару було завдано непорушним засадам радянського (і російського) централізму, який дозволяв невеликій кліці в Кремлі вирішувати долю численних націй, тобто Радянського Союзу. Невдалий переворот створив для тих, хто був незадоволений владою Москви, всі умови, щоб позбавитися її. Україна, а точніше — демократи в її парламенті, не прогаяли час і скористувалися цією можливістю: 24 серпня 1991 р. Верховна Рада майже одностайно проголосила незалежність республіки. Щоправда, комуністичні депутати, незважаючи на паніку і розгубленість у своїх лавах, зуміли нав’язати певні обмеження, добившись рішення про проведення 1 грудня 1991 р. референдуму з питання про незалежність. Однак ще болючішого удару старому ладові було завдано 29 серпня, коли парламент заборонив діяльність комуністичної партії в Україні за її причетність до заколоту. Після того як Горбачов у Москві вийшов із партії, те ж зробив і Кравчук. Одна за одною  — як до, так і після України — республіки проголошували свою незалежність. Було очевидним, що Радянський Союз доживає свої останні дні.

Невдала спроба перевороту в серпні 1991 р. поклала край комуністичному експериментові. Вона також привела до розпаду останньої імперії в світі, на місці якої утворилося 15 нових держав. Не маючи власного досвіду, дезорганізовані, вони успадкували від старого режиму неймовірну кількість проблем, які він сам не спромігся вирішити. Їм доводиться здійснювати перехід від авторитаризму до демократії, від планової економіки до ринкової та від ізоляції від світового співтовариства до інтеграції в нього. Ще актуальнішим є завдання припинити різкий спад життєвого рівня, який охопив усі колишні радянські республіки. Всі ці проблеми мають вирішуватися одночасно зі спробами нових держав реорганізуватися у життєздатні політичні та економічні формування.

Ситуація, в яку потрапили Україна та інші колишні радянські республіки, у певному розумінні унікальна. Коли у XX ст. будь-де виникали незалежні держави, головною турботою для них ставав перехід від нерозвинутого до розвинутого суспільства. Проте більшість колишніх радянських республік якраз належить до досить розвинутих суспільств. І саме в цьому полягає проблема. Розвивалися вони як складові єдиного політичного і економічного організму, який тісно зв’язував їх та існував саме для цього. Отже, розрив міріадів зв’язків, особливо економічних, — вкрай болюча травма для колишніх республік. Процес повного переформування суспільства, котрий відбувається одночасно з виходом із Союзу, має на меті те, що молоді держави зможуть ефективно діяти в новому світі, де домінують демократії з розвинутою ринковою економікою. Проте переформування вже існуючих, але розладнаних структур є справою значно складнішою, ніж створення нових.