Розділ 1. НАБЛИЖЕННЯ БУРІ

Ось що про це говорить сам Арсен Аваков: «У Криму був безлад, і 24 лютого ми туди полетіли з Наливайченком. Ми поспішали за Януковичем, прямо по гарячих слідах. До речі, він [Янукович. — Прим. ред.] знав, що ми прилітаємо, і покинув країну з Криму. Тоді нас у цих силових операціях супроводжував „Беркут“, який потім перейшов на інший бік [сепаратистів. — Прим. ред.], і Нацгвардія, яка значною частиною повернулася в Україну. Ми заблокували [аеропорт. — Прим. ред.] „Бельбек“, думаючи, що туди може полетіти або звідти може вилетіти Янукович. Тому ми полетіли до Сімферополя, а вже із Сімферополя поїхали прямо в Бельбек. Упевнилися, що там ситуація під контролем.

Ми переконались, що в Бельбеку Януковича нема й він там не з’являвся, що там стоять наші підрозділи, і поїхали далі на його дачу, в Масандру. Лише потім нам стало зрозуміло, що ми йшли за ним із запізненням на дві — три години. Зрештою, частина його особистої охорони повернулася назад».

У зізнанні, яке Владімір Путін зробив під час засідання клубу «Валдай» уже 24 жовтня 2014 року, йдеться про фактично сенсаційні деталі операції з вивезення Януковича: «Не приховуватиму, ми допомогли йому перебратися в Крим. <…> До Києва повертатися [йому. — Прим. ред.] не було сенсу. Усі забули про всякі домовленості. <…> Він попросив вивезти його до Росії, що ми і зробили», — розповів російський президент.

У словах Путіна найбільше привертає увагу пасаж не про допомогу втечі до Росії, а про те, як «ми допомогли йому перебратися в Крим». Адже саме шлях Януковича з Маріуполя до Ялти викликає найбільше запитань, особливо в аспекті допомоги російських спецслужб. Це зізнання Путіна трохи прояснює дійсний ступінь контролю російською розвідкою та спецпризначенцями ситуації на півострові станом на 23 лютого 2014 року, за чотири дні до першої появи «зелених чоловічків» у будівлях Верховної Ради Криму та Радміну.

Політична криза в Україні, наслідком якої стали Революція Гідності та зміна політичних еліт, спричинила політичне загострення в найбільш проросійських регіонах України, особливо в Криму й на Донбасі, де активно поширювалися та пропагувалися ідеї «руського міра».

Через відчутну слабкість нової української влади (новий уряд був призначений лише 27 лютого) і втечу Януковича Кремль, використовуючи кримських сепаратистів, організував 23 лютого на площі Нахімова в Севастополі проросійський мітинг «Народная воля против фашизма на Украине». Російські ЗМІ заявили про 20 тисяч учасників, місцеві джерела повідомляли про 3 тисячі. Мета була очевидною — створити чи продовжити підтримку альтернативи Майдану — Антимайдану. Учасники протестної акції змінили на флагштоку прапор України на російський державний, постійно скандували «Россия!», «Путин — наш президент!», «Россия, мы брошены, возьми нас обратно!», вимахуючи триколором, на сцені виступали проросійські активісти — «Русь единая», «Русский блок» та ін.

Учасниками мітингу, за твердженням Дмитра Білоцерковця, були переважно члени родин військовослужбовців Чорноморського флоту Росії, які проголосували за «нового мера» (згідно з Конституцією України, особливий статус Севастополя не передбачав посади міського голови) — одіозного бізнесмена, власника групи «Таврида Електрик», громадянина Російської Федерації Алєксєя Чалого, а також відмовилися «платити податки до Києва».

Хто такий Алєксєй Чалий, за словами Білоцерковця, дуже добре знала вся місцева еліта: «Цей мітинг [у Севастополі. — Прим. ред.] є ключовим, там з’являється фігура Чалого. До того він був великим місцевим бізнесменом, представником компанії „Таврида Електрик“, вони займались виробництвом напівпровідників. Тобто це компанія, яка розвинулась, свого часу, за рахунок коштів із Великої Британії, вони отримали гранти та перші контракти з британцями, вони піднялися після падіння Радянського Союзу й виживали в час розрухи за рахунок британських та європейських контрактів. Чалий мав досить добре фінансове становище, він завжди був прибічником російської шовіністичної імперської ідеї, але до часу активно її не проявляв. У нього в Севастопольській міськраді завжди було не більше п’яти своїх депутатів, на більше він ніколи не претендував. На той мітинг він потрапив абсолютно випадково, і оскільки Кремлю необхідно було вибрати якусь людину на місце лідера, вони вирішили зробити ставку на нього, бо він постійно був присутній в деяких колах Кремля».

Акцію охороняли прихильники партії «Русский блок»1. Ця проросійська партія, як уже йшлося, мала в Криму досить скромну електоральну базу. На виборах до Верховної Ради України в жовтні 2012 року за неї проголосували 1,2% виборців-кримчан, проте до парламенту вона так і не потрапила. Лідер партії Геннадій Басов став депутатом Севастопольської міської ради у жовтні 2010 року.

На мітингу 23 лютого Алєксєй Чалий зробив таку заяву: «Ми захищатимемо своє місто й не дозволимо нікому диктувати нам умови, тим паче націоналістам»2. Згодом на сесії Севастопольської міської ради його затвердили головою Координаційної ради з організації управління із забезпечення життєдіяльності міста. Проте, як стверджує Білоцерковець, депутати Севастопольської ради, уважаючи Чалого вискочкою, зовсім не горіли бажанням підігравати йому та ставати пішаками в чужій грі.

Про це вдало сказав опозиційний до правлячої Партії регіонів на момент тих подій депутат Верховної Ради АРК Леонід Пілунський (фракція «Народний рух»): «Крим — це дуже великий шматок, яким Росія може вдавитися. Вона не проковтне. Севастополь — найстаріше місто в усій Україні».

Про «авторитет» Алєксєя Чалого серед місцевих депутатів свідчить ось такий спогад Дмитра Білоцерковця: «У Севастополі в цей момент безуспішно проходить сесія. Конкретно ситуація була така, що, враховуючи факт, що на мітинги приходять не більше 300 людей, це виглядає досить кумедно, адміністрація продовжує працювати, призначає в. о. голови міської адміністрації, також проходить сесія Севастопольської міськради, на якій приймають цікаве рішення про створення абсолютно „лівого“ органу, якоїсь громадської ради при міськраді, яку очолює Чалий. Це було все навмисно, тобто депутати „прокатили“ Чалого для того, щоби нічого не ухвалити, але хоча б якийсь статус дати. Тоді масово вривалися на сесію проросійські активісти, проплачені й громадяни Росії. І депутати дуже грамотно й гарно себе вели. Вони ухвалили рішення, яке їх ні до чого не зобов’язувало, не маючи ніякого положення, ніякого інструмента, вони тримались до останнього. Навіть представники „Русского блока“ та інших проросійських організацій не хотіли в Росію, тому що вони розуміли: щойно Севастополь стане Росією, то автоматом у них обрубується все фінансування. Вони також не ідіоти, і вони все це прекрасно прорахували. Тоді розпочинався поступовий тиск, і депутати міськради Севастополя здалися пізніше депутатів ВР Криму, вони здалися, тому що зрозуміли, що іншого вибору в них уже не було».

Голову Севастопольської міської державної адміністрації (СМДА) Володимира Яцубу довго не пропускали виступити на мітингу, а коли нарешті він пробився на сцену, його засвистали. Крізь крики Яцуба намагався заспокоїти натовп, закликав «для проформи» до єдності України, проте ці заклики виявились марними.

Виступаючи на мітингу 23 лютого, Яцуба сказав: «Не діліться, хто звідки приїхав. Бо якщо ми почнемо ділитися, це погано скінчиться, і проллється кров. Не можна розділити Севастополь і Україну»3.

Дмитро Білоцерковець уважає, що роль Яцуби в усій цій історії була вкрай непривабливою: «Активно відстежуючи діяльність Володимира Яцуби, я міг упевнитись у тому, що це людина зарозуміла, яка вважає, що все контролює в місті, а в реальності нічого не контролює. На мою думку, спровокував даний мітинг [23 лютого. — Прим. ред.] безпосередньо Яцуба, який на сьогодні, на жаль, ще не поніс жодної відповідальності».

Уже наступного дня, 24 лютого, Яцуба, заявивши, що «немає керівників, які його призначали», подав у відставку та вийшов із Партії регіонів.

Разом із загостренням ситуації в Севастополі на півострові різко активізувалися проросійські організації, які до цього були доволі пасивними.

Реакція та коментарі окремих органів влади Криму були конкретнішими й оперативнішими.

Прокурор міста Севастополя Ігор Пілат у заяві цього дня наголосив: «Я нагадую всім правоохоронцям — ми з вами давали присягу на вірність Українському народу та Державі. Закликаю всіх припинити протистояння, сприяти правопорядку в місті, миру та спокою й не допустити жертв і самосудів»4.

Відомий кримський тележурналіст Олександр Янковський так пригадує події тих днів на півострові: «22 лютого 2014 року стало зрозуміло, що Янукович утік з України. А вже 23 лютого люди вийшли на великий мітинг на площі Леніна в Сімферополі. Там були й кримські татари, і росіяни, і українці. Активісти хотіли знести пам’ятник Леніну негайно. У принципі, уже все для цього було готове. Але вирішили дати можливість зробити це міській владі. Навіть встановили термін — до 10 днів».