Розділ «Частина перша Переднє слово Заратустри»

Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні,— хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.

«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.

Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.

Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.

«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.

Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав радісний крик юрби.

— О Заратустро,— гукала вона.— Дай нам останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!

І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:

Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.

Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.

Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.

І ось вони дивляться на мене й сміються,—а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.

6

І тоді сталося таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.

— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос.— Хутчій, ледацюго, перекупнику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубився, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.

Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, розбившись і понівечившись, але й далі зберігаючи життя. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.

— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він.— Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?

— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!

Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.

Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.