Розділ «ПОЕТ СТЕФАН ҐЕОРҐЕ»

Та час був старий і з нас кожен

Чи з’явиться хтось хто оце

Обличчя побачити зможе.

Вірш нелегкий, хоча чіткий і настирливий ритм задає тему: казання землі, яка все знає і забирає назад у себе, яка тому, до кого звертається, вказує межі і скінченність його найпревелебнішої величі. А звертається вона до поета, кожного поета, поета-людини, людини. Вона має лице, і того, що личить йому, не відає більше ніхто. Звідси — необхідність відмовлятися, про яку Ґеорґе пише не раз, використовуючи, наприклад, у «Сьомому жмутку» мотив «дзеркала»:

не ми! не ми!

і мотив «слова» в «Новому царстві»:

Нема речей там де бракує слів

Поет мовить голосом землі, даючи зрозуміти, що немає нікого, хто б сказав про себе все. Все може сказати хіба той, хто прийде згодом. Він розпізнає давно присутню, проте досі не розпізнану можливість життя. Безперечно, тут звучать сакральні тони: нерозпізнана з’ява воскреслого Сина Божого між апостолами, котрі чекають, але не бачать. Це аж ніяк не означає, що поет уявляє себе в ролі невпізнаного Месії, який знає про себе все. Поет всього про себе не знає. Поет і вчитель Стефан Ґеорґе знає, що важить лише сказане, побачене і очевидне для всіх, а не голий помисел. Саме те, що важить, робить поетичну творчість Ґеорґе важливою.