Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША:УСВІДОМЛЕННЯ РІЗНИЦІ МІЖ ВОЛОДІННЯМ ТА БУТТЯМ»

Сучасна система освіти переважно орієнтована на те, щоб навчити людей набувати знання ніби якесь майно, так чи інакше пропорційне тій власності і тому суспільно­му становищу, яке вони, швидше за все, посядуть у май­бутньому. Отримуваний мінімум знань достатній для того, аби люди могли належним чином виконувати свої службо­ві обов'язки. На додаток для плекання власної значущості кожен отримує в окремій упаковці «знання-люкс», причому розмір такого пакунка обумовлений кар'єрними перспек­тивами цієї особи в майбутньому. Навчальні заклади — це фабрики, де виготовляються подібні пакунки зі «всебічни­ми» знаннями, хоча самі школи зазвичай стверджують, що їхня мета — ознайомити учнів з видатними досягненнями людського розуму. Чимало коледжів проявляють особливу винахідливість у поширенні таких ілюзій. Від філософії й мистецтва Стародавньої Індії до екзистенціалізму і сюр­реалізму — чого лише не пропонує цей «шведський стіл знань» покуштувати учням — кавалок того, кавалок цього, їх заохочують почувати себе вільно і невимушено, а тому не спонукають зосередитися на якійсь одній дисципліні і навіть не вимагають дочитувати книгу до кінця. (Ради­кальна критика Айвана Ілліча [65] виразно виявила безліч недоліків цієї системи навчання.)

Залежно від того, за яким принципом — володіння чи буття — використовується поняття «віра», воно може мати два цілком відмінні значення — в релігійному, по­літичному чи особистому плані.

У першому випадку віра — це володіння певною від­повіддю, яка не потребує жодних раціональних доказів. Відповідь ця складається зі створених іншими людьми формулювань, які особа сприймає лише тому, що вона цим іншим, як правило бюрократії, підлягає. Це створює відчуття впевненості, засноване на реальній (або тільки уявній) силі бюрократії, і мовби забезпечує перепустку, що дозволяє долучитись до великої групи людей. Готова відпо­відь вивільняє людину від складного завдання самостійно мислити і приймати рішення: особа стає одним із щасли­вих володарів справжньої віри (beati possidentes). Віра за принципом володіння надає впевненості, вона претендує на утвердження абсолютного неспростовного знання, яке є правдоподібним, оскільки могутність його прибічників і захисників здається непохитною. Справді, хіба кожен не віддав би перевагу впевненості, якби натомість потрібно було лише відмовитися від своєї незалежності?

Бог, що споконвічно уособлював найвищу цінність нашого внутрішнього досвіду, при орієнтації на володіння перетворюється на ідола. Як вважали пророки, ідол — це створена нами річ, на яку ми проектуємо свою силу, збід­нюючи при цьому самих себе. Ми підкорюємося власному творінню, і через таке підкорення відбувається у відчу­женій формі наше спілкування із самими собою. Оскільки ідол — це річ, я можу володіти ним, але водночас він во­лодіє мною, тому що я корюся йому. Як тільки Бог пере­творюється на ідола, властиві Богу риси стають такими ж чужими моєму особистому досвіду, як політичні доктри­ни. Цього ідола можна підносити як Милосердного Бога й одночасно вершити його іменем будь-які жорстокості; так само відчужена віра в людську солідарність відкидає всі вагання й сумніви, підштовхуючи людей до найбільш нелюдських вчинків. Хто бажає набути впевненості, хто хоче мати готові відповіді на всі життєві питання, не на­магаючись шукати їх самотужки, той вірить за принци­пом володіння.

Цілковито інше явище — віра за принципом буття. Чи можна жити без віри? Хіба не мусить немовля довіри­тися материнським грудям? Хіба всі ми не повинні вірити в інших, у тих, кого любимо, зрештою, в самих себе? Чи можемо ми жити без віри у справедливість норм нашого життя? Справді, без віри нас охоплюють безсилля, безви­хідь, страх.

Віра за принципом буття — це передусім не віруван­ня в певні ідеї (хоча і це буває також), а внутрішня орієн­тація, певна позиція людини. Правильніше було б говори­ти: людина у вірі, а не — у неї є віра. (Теологія розрізняє віру, яка є довірою (fides quae creditur), і віру як довіру (fides qua creditur), відбиваючи аналогічну відмінність між змістом віри й актом віри.) Можна вірити собі й іншим людям, релігійна людина може вірити в Бога. Бог Старого Заповіту — це насамперед заперечення ідолів, яких люди­на може мати. Припустімо, що поняття Бога формувало­ся за аналогією з якимось східним володарем, але воно від самого початку трансцендентне. Бог не мусить мати імені, не можна робити жодних зображень Бога.

З розвитком юдаїзму і християнства на порядку ден­ному постає повна деідолізація Бога, а точніше, ведеться боротьба з небезпекою перетворення його на ідола, задля чого постулюється неможливість будь-яких тверджень про якості Бога. У християнському містицизмі — від псевдо-Діонисія Ареопагіта до невідомого автора книги «Хмара невідання» і Мейстера Екхарта — це відбувається ради­кальніше; поняття Бога набуває рис концепції, в якій Бог фігурує як Сдине Божество (Ніщо), таким чином долуча­ючись до уявлень, відтворених у Ведах і неоплатонічній філософії. Подібна віра в Бога підтримується в людині властивим їй внутрішнім чуттям божественних якостей у самій собі; це безперервний процес активного породжен­ня самого себе, або, за Мейстером Екхартом, вічного на­родження Христа всередині нас.

Моя віра в самого себе, в інших, у людство, зрештою, в нашу спроможність стати людьми в повному сенсі цього слова також передбачає впевненість, але ця впевненість базується на моєму власному досвіді, а не на підкоренні якомусь авторитету, який наказує, у що мені вірити. Це впевненість в істині, яка не може бути доведена за допо­могою раціональних неспростовних фактів; а втім, у мене є власні суб'єктивні підстави бути в ній упевненим. (В ів­риті віра позначається словом emunah — «упевненість»; amen означає «воістину, безперечно».)

Впевнений у порядності якоїсь людини, я все ж не можу довести, що вона збереже свою чесність у майбут­ньому; і якби вона лишилася чесною до самої смерті, то навіть це не могло б спростувати позитивістську впевне­ність у можливості морального падіння цієї людини, якби вона прожила довше. Моя впевненість вкорінена у глибо­кому знанні інших людей і власному досвіді любові та чес­ності. Таке знання можливе лишень настільки, наскільки я здатен абстрагуватися від власного «Я» і побачити іншу людину такою, якою вона є, розпізнати структуру її ха­рактеру, її індивідуальні риси і водночас загальнолюдську сутність. Так я дізнаюсь, на що здатна людина, на що — ні і чого вона ніколи не зробить. Я, звичайно, не беруся передбачити всю її поведінку в майбутньому, але основні лінії поведінки можна визначити наперед, адже вони вко­рінені в таких рисах характеру, як чесність, почуття від­повідальності тощо (див. розділ «Віра як риса характеру» у книзі «Людина як вона є» [40]).

Така віра базована на фактах, отже, вона раціональ­на. Але ці факти неможливо довести методами традицій­ної позитивістської психології; лише я, жива людина, є ін­струментом, здатним їх «зареєструвати».

Слово «любити» так само можна розуміти у двох різ­них значеннях, залежно від того, чи то йдеться про любов за принципом володіння, а чи за принципом буття.

Чи можна мати любов? Якби можна було, любов скидалася б на річ або субстанцію, які можна перетвори­ти на власність. Справді ж такої речі, як «любов», не існує. Це абстракція, можливо, це неземна істота або богиня — але нікому досі не пощастило побачити її на власні очі. В реальності існує тільки акт любові. Любити — це плідна активність у дії, і вона передбачає прояв інтересу й піклу­вання, а також пізнання, душевний відгук, вияв почуттів, насолоду і може бути спрямована на людину, дерево, кар­тину, ідею. Вона дарує наснагу і відчуття повноти життя. Це процес самооновлення й особистісного росту.

Любов за принципом володіння передбачає по­збавлення свободи й утримання під контролем того, хто є об'єктом такої «любові». Вона не дарує життя, а натомість душить, знесилює, убиває його. Коли люди розводяться про свою любов, вони зазвичай просто зловживають сло­вом, аби приховати правду про те, що насправді вони лю­бові не відчувають. Чи так уже й багато батьків люблять власних дітей? Питання лишається без відповіді. Ллойд де Моз [22] оприлюднив зафіксовані (протягом двох останніх тисячоліть у Західному світі) свідчення жахливих проявів жорстокості батьків стосовно рідних дітей, від фізичних знущань до наруги над психікою, від байдужості до від­вертого привласнення і садизму, — ці кричущі факти на­водять на думку, що люблячі батьки є радше винятком, ніж правилом.

Те ж саме можна сказати і про шлюби. Чи побудовані вони на коханні, чи, згідно з традиціями минулого, на існу­ючих звичаях, чи то є шлюб за розрахунком, — справжня подружня любов є винятком. Розрахунок, звичай, спіль­ні економічні інтереси, спільні діти, взаємозалежність чи взаємна ненависть і острах — усе це видається за «любов», аж поки хтось із партнерів чи обидва не зізнаються, що вони не люблять і ніколи не любили одне одного. Сьогодні можна помітити певний прогрес у цьому питанні; люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають, що сексуальний потяг — ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі взаємини з друзями — теж прояв любові. Внаслідок появи нових поглядів люди стали відвертішими, а також почали частіше міняти партнерів. Це не свідчення того, що кохання виникає частіше; нові патнери можуть любити одне одного так само мало, як і колишні.

Перехід від закоханості до ілюзії «володіння» любов'ю можна часто спостерігати з усіма конкретними подробицями на прикладі пар, які «впали у кохання». (У «Мистецтві любові» [44] я вказував на суперечливість терміна falling in love (впас­ти в любов). Оскільки любов є формою плідної активності, можна перебувати у стані любові чи подорожувати нею, але не «впадати» в неї, адже це передбачає пасивність.)

Під час залицяння обоє ще не впевнені одне в одно­му, але кожне намагається підкорити іншого. Обоє сповне­ні життя, привабливі, цікаві, навіть прекрасні — повнота життя завжди надає обличчю чарівності. Обоє ще не заво­лоділи одне одним, отож енергія кожного з них спрямова­на на те, щоб бути, тобто віддавати іншому і стимулюва­ти його. Одруження докорінно змінює ситуацію. Шлюбний контракт надає кожній із сторін виняткове право на во­лодіння тілом, почуттями й увагою партнера. Вже зникла потреба когось завойовувати, бо любов перетворилась на щось, чим людина володіє, — на власність. Пара припиняє докладати зусиль до того, аби бути привабливими і викли­кати любов, тож, як результат, обоє починають набрида­ти одне одному і їхня краса зникає. Вони розчаровані і стурбовані. Хіба ж вони вже не ті люди, якими були ра­ніше? Чи не допустилися вони помилки? Кожен зазвичай відшукує причину змін у своєму партнері і почуває себе ошуканим. Жоден з них не бачить, що тепер вони вже не ті самі, якими були в період закоханості; хибне уявлення, за яким любов можна привласнити, призвело до того, що вони перестали любити. І замість того щоб любити, вони тепер разом вдовольняються почуттям власництва — ма­ють дім, гроші, дітей, репутацію. Отже, в деяких випадках шлюб, збудований на любові, перетворюється на таке собі «спільне підприємство», в якому егоїзм одного сполучаєть­ся з егоїзмом іншого й утворює якусь цілісність — «сім'ю».

Якщо в парі не подолане прагнення відродити ко­лишнє кохання, в одного з партнерів може виникнути ілюзія, нібито новий партнер (або партнери) зможе вдо­вольнити його жагу. Йому видається, ніби єдине, що йому потрібне, — це любов. Але для таких людей любов не є виявом буття; це богиня, якій вони хочуть підкорятися. Така любов неминуче зазнає поразки, адже «любов — дитя свободи» (стверджує старовинна французька пісня); при­хильник богині кохання стає пасивним і байдужим, пере­творюється на надокучливу істоту, яка втратила рештки своєї колишньої звабливості.

Проте не можна не визнати, що для двох закоханих одне в одного людей шлюб може стати й найліпшим рі­шенням. Труднощі полягають не в одруженні, а у влас­ницькій екзистенційній сутності обох партнерів і — доко­нечно — всього суспільства. Прихильники таких сучасних форм спільного життя, як груповий шлюб, зміна парт­нерів, груповий секс тощо, намагаються, на мій погляд, усього лиш ухилитися від складнощів любовних стосунків, лікуючи нудьгу за допомогою щораз нових стимулів та прагнучи володіти якомога більшою кількістю коханців, замість того щоб навчитися любити бодай одного. (Див. обговорення різниці між стимулами, які «підвищують ак­тивність» і, навпаки, «посилюють пасивність», у X розділі моєї книги «Анатомія людської деструктивності» [54].)

III. ПРИНЦИПИ ВОЛОДІННЯ ТА БУТТЯ У СТАРОМУ І НОВОМУ ЗАПОВІТАХ ТА У ТВОРАХ МБЙСТБРА БКХАРТА

СТАРИЙ ЗАПОВІТ